Такою вже є специфіка українського гуманітарного простору, що кожне помітне явище супроводжується не лише фаховими дискусіями, часом гострими суперечками (що властиво кожному більш-менш демократичному суспільству), а й дрібними інтригами і мишачою метушнею. Так сталося і з проектом «Мистецький арсенал», який з огляду на свої масштаби не міг не напружити політикум і мистецьку спільноту, особливо «відомих культурних діячів» і «відповідальних посадовців». Але зводити всі суперечності навколо цього стратегічного культурного об'єкту лише до зіткнення корпоративних інтересів і особистих амбіцій не варто, це лише звузить сприйняття. Давайте подивимося на те, що відбувається довкола «Мистецького арсеналу», з точки зору конфлікту світогляду і цінностей, загострення якого притаманне перехідним суспільствам. Отже, маємо ініціаторів й ідейних натхненників, експертів, професіоналів і виконробів. Першим притаманний ідеалізм, другим — критичність і аналітичне мислення, третім — прагматизм і меркантильні установки.

Якось уже анекдотично колеги-журналісти почали сприймати мої сумовиті розповіді про те, як мені знову не вдалося записати велике-велике інтерв'ю з українським кобзарем Тарасом Компаніченком. Добре, коли ті ж таки колеги сприймають це із розумінням, гірше, коли перепитують — про кого, власне, мова? Про кого? І я розповідаю напівміф про першу вражаючу зустріч із кобзарем у Харкові — про його виконання адаптованих версій «божественних пісень» слобожанина Сковороди на презентації книжки «Нерви ланцюга». Опісля — зустрічі на полтавських «Мазепа-фестах», на київській «Країні мрій» і шматочки розмов, випадково записаних під харківськими зорями, полтавським дощем чи стінами Київської лаври. Течки мого комп'ютера були позначені різними датами і назвами міст. Настав час брати приклад із невигадливих заголовників-науковців і писати «Мого Тараса Компаніченка».