Кетяги драматичного сурогату

      Розмови і суперечки про те, якими методами стрічка потрапила у списки претендентів у номінанти на найвищу нагороду Американської кіноакадемії, вже тривалий час не вщухають у засобах масової інформації та в кіношних кулуарах. Кажуть, переглянувши «Аврору», Кіра Муратова мало не знепритомніла, вражена безпорадністю стрічки. Кореспондент «УМ» нетерпляче чекав на прем'єрний показ, адже лише перегляд стрічки міг позбавити сумнівів і несимпатичного осаду від цієї кіношної історії, яку вже супроводжує навіть не «душок», а цілий букет не надто приємних запахів.

      На прес-показ стрічки 30 листопада я піти не змогла, але прес-служба «Студії «Байрак» люб'язно подарувала мені квиток на «Аврору» 4 грудня. В столичний кінотеатр «Жовтень» я завбачливо і з запасом прихопила упаковку одноразових носовичків —  адже з віком сентиментальність і сльозливість мають здатність лише посилюватися. Надто, якщо йдеться про таку болючу і невигойну тему як Чорнобиль та ще й iз хворою дитиною на першому плані, та ще й жанр фільму означено рідкісним словосполученням «мелодрама-трагедія». Відразу скажу, що на носовичках я зекономила. Як і ще восьмеро глядачів, які крім мене були присутні в залі з потужною назвою «Гегемон» на сеансі о 16.00. З кінотеатру я вийшла з відчуттям, що мене надурили. Надурили цинічно і безпардонно.

      Це доволі прикре відчуття триває протягом усього фільму. Починаючи з перших кадрів: двоє людей у захисних скафандрах вимірюють рівень радіації обабіч великого соняшникового поля. Соняшники мають цілком дозрілий вигляд. Отже, це вже кінець літа, початок осені. Логічно припустити, що починається стрічка з кінця запропонованої глядачеві історії, і це соняшникове поле ще принаймні раз має вигулькнути в стрічці і якось метафорично обігратися. Дзузьки. Більше воно не з'являється. Тож перше уявлення про Україну гіпотетичний масовий глядач з-за океану матиме як про землю, де вже в кінці квітня повним ходом збирають врожай соняшника. Далі автори фільму показують два різні світи: дитбудинківсько-совковий і зогнило-буржуазний американський. Перший світ — неправдоподібний, схематичний і невиразний, другий за режисурою і драматургією  взагалі скидається на  постановку шкільного драмгуртка. Особливо спантеличує сцена в американському туалеті, де герої Еріка Робертса та Дмитра Харатьяна пнуться зображати двох розбещених кокаїнщиків. Коли бачиш чергу чоловіків-відвідувачів бару, які чемно сидять бiля туалету, тримаючи в жменьках своє «господарство», а потім спостерігаєш Харатьяна, який котиться сходами, то ніби чуєш голос пані режисерки: «Тут треба сміятися». Але чомусь не смішно. Швидше поблажливо шкода двох дорослих і відомих акторів, які змушені брати участь у цій дитсадківській постановці. Але значно частіше уявний голос Оксани Байрак наказує глядачам протилежне: «Тут треба плакати». Після цих команд сльози справді навертаються на очі. Але швидше від, почуття ніяковості і сорому. Шкода стриженої «під нуль» Насті Зюркалової. Ще задовго до початку зйомок пані Байрак придумала цю «фішку» з голінням головної героїні. Аякже, гостра променева хвороба, численна хіміотерапія, отже, мусить випадати волосся. Глядачі битимуться в істериці, споглядаючи нещасну хвору дитину. Але замість того, щоб мати вигляд хворої на рак дівчинки (на жаль, сьогодні нам доводиться занадто часто бачити ці голі, мов коліно, голівки українських дітей), Настя скидається швидше на безпритульника з гострим шлунково-кишковим розладом (синці під очима), рівномірна щетинка на голові якого свідчить про боротьбу лікарів із педикульозом.

      Кадри, яким просто неможливо повірити, у стрічці страхітливо домінують над кадрами, що сприймаються правдиво. Пам'ятаєте кінець весни і літо 1986 року? Неймовірно соковиту траву, такі лагідні на вигляд і рясні дощі, море ранніх полуниць? Трава в «Аврорі», — що в травні, що в жовтні, — однаковісінько вижухла і нежива. Прип'ятські тітки, замість дивовижно колоритного поліського діалекту, спілкуються правильною ба навіть «не хохляцькою» російською («Російська мова була тоді мовою міжнаціонального спілкування», — парирує Оксана Байрак). Наречений під час вінчання кілька хвилин тримає голову відвернутою від вівтаря мало не на сто вісімдесят градусів. А «перероджений» танцюрист-мільйонер вирішує розкошелитися й оплатити операцію своєму «янгелику»-Аврорі занадто пізно, лише коли бачить, як дівчинка втрачає свідомість.

      Зате стовідсотково віриш у пристрасну любов режисерки до самої себе. У фільмі Оксана Байрак засвітилася двічі: один раз вона постала в ролі телевізійної дикторки, а вдруге — на чистому океанському пісочку, — вбрана у все біле Байрак бавилася з песиком.

      Чому стрічка задекларована в українському прокаті як українська, для мене загадка. Абстрагувавшись і уявивши себе на місці якоїсь американки чи мексиканки, я навряд чи зрозуміла б, про трагедію якої країни йдеться, якби, звісно ж, протягом фільму не промовлялось слово Чорнобиль. До речі, в Краснодарі, Омську, Санкт-Петербурзі, Ростові-на-Дону, Єкатеринбурзі  та багатьох інших російських містах фільм називають «отечественным», а в інформації на російських сайтах зазначають: «Производство — Россия».

      А тепер ламай собі голову, яке відношення має фільм до нашої країни, і чому в претендентах на «Оскар» він фігурує як український. Для мене особисто ця темна ситуація значно прояснилася, коли я довідалась, що пані Байрак, виявляється, на парламентських виборах стояла четвертим номером у списках «Партії прихильників політики Путіна». В таких «кривих долі» хто завгодно заплутається.

      Збирати коментарі кінокритиків та українських режисерів стосовно їхнього враження про фільм «Аврора» — не те що складно, а практично неможливо. Складається враження, що ніхто не хоче зв'язуватися з самовпевненою матінкою стрічки. За кожної нагоди Оксана Байрак розповідає про паршивих журналюг, які її особисто не люблять, тому пишуть погані рецензії. Негативні відгуки колег по цеху вона пояснює винятково їхньою чорною заздрістю.

      Кінокритик Дмитро Десятерик не належить до кола «ненависників» режисерки, бо просто ніколи про неї не писав. «Мені достатньо було переглянути єдиний фільм цієї режисерки, щоб зрозуміти, що дивитися інші її кіноспроби, а тим більше писати про них — безглузде марнування часу», — каже журналіст. Кінорежисер Андрій Дончик відмовився коментувати, сказавши, що щось позитивне він ніби-то чув про «Аврору» від Сахалтуєва. Режисер Михайло Іллєнко теж останньої роботи Оксани Байрак не бачив, і бажання дивитися не має. Ставлення до фільмів Байрак означив досить метафорично:

      — Жанр її фільмів — це жанр якогось «носорога». Вони залишають неприємні тролейбусно-комунально-базарні відчуття і враження. Назвати її фільми українським продуктом я так само не можу. Немає в них нічого українського: ні мови, ні акторів, ні духу, ні колориту. Але Оксана Байрак має те, чого позбавлені багато українських кінодіячів: хист знаходити гроші і підтримку «пробивних» і впливових знайомих, переважно теж неукраїнських.

      Нарешті кореспондент «УМ» знайшов людину, яка встигла вже переглянути «Аврору». Це відомий кінокритик, головний редактор часопису «Кіно-коло» Володимир Войтенко:

      — Це ігрове кіно, тому навряд чи випадає занадто перейматися достовірністю змальованих у ньому подій. Не впевнений, що стрічку дивитимуться в кінотеатрах, але як телевізійний продукт вона цілком може існувати: проста, елементарна й без зайвих претензій на художність. Що стосується «Оскара» (пан Володимир сміється), то переконаний, що з-поміж 61 фільму, в компанію яких потрапила «Аврора», знайдуться достойніші претенденти. Розбиратися, яким чином стрічка туди потрапила, зараз не буду. Темна історія.