Пiдемо за Сковородою

      П'ять років поспіль «Україна молода» на початку грудня розповідає своїм читачам про життєві мандри, духовні шукання, поетичні співи нашого перворозуму — Григорія Сковороди. Така нефальшована, глибока відданість молодої України в час відродження нашої національної сили і водночас у період руйнівного політичного розбрату ідеям і настановам, прикладу особистого життя народного мудреця і навчителя дає «Україні молодій» авторитетне право поставити питання про щорічне відзначення на державному рівні дня 3 грудня — дати народження видатного українця — філософа, поета і музиканта Григорія Савича Сковороди.

      Уже четверте століття широкими просторами України — по селах і містах, тінистих гаях і жайворонкових полях, по колегіумах і монастирях, по університетах і академіях і навіть по передвиборчих майданах — мандрує, опираючись на посох із навершям у вигляді різьбленого крота, людина із саквами через плече, в яких вмостилися Біблія і флейта, і з привітною до всіх посмішкою на вустах.

      Людину в білій домотканій одежі, під крислатим брилем скрізь радо зустрічають і садовлять на покуті. Примружено пізнавати гостя й допитуватися, звідки й куди йде, не треба: на Слобожанщині, в усій Україні добре знають мандрівного мудреця Сковороду, одразу розуміють, що це і є «старчик Григорій», раніше навіть не бачивши його.

      Це засвідчив сам Сковорода у листі до свого друга Федора Івановича Диського, написаному 1787 року, у повню останнього осіннього місяця: «Іван, батько твій, у сьомому десятку віку цього /в 62-му році/ вперше глянувши на мене, полюбив мене. Він ніколи мене не бачив. Почувши ж ім'я, вискочив і, наздогнавши на вулиці, мовчки дивився мені в обличчя й припадав, начебто пізнаючи мене, таким милим поглядом, що донині у дзеркалі моєї пам'яті він мені наче живий. Воістину прозрів його дух перед твоїм народженням, що я тобі, друже, буду корисним. Бачиш, як далеко провиджує симпатія. Це нині сповнюється його пророцтво!..»

      Ім'я Григорія Сковороди ми більше пов'язуємо з полтавською землею — козацьким містечком Чорнухи, де він народився, зi стольним градом над Дніпром та Києво-Могилянською академією, де вчився спудей Григорій, із древнім Переяславом, де молодий викладач ламав старі канони піїтики, із північною столицею — Санкт-Петербургом, де альтист Сковорода співав у придворній капелі, із селом Каврай на Черкащині, де поет заклав «Сад божественних пісень», і навіть з угорським виноградарським містечком Токай, звідки жадібний до новітніх знань юнак робив неодноразові мандрівки до університетів Європи. Адже за роки, проведені в цих місцях, Сковорода сформувався як поет, музикант, філософ, педагог, як людина українського бароко. Але несправедливо те, що далеко не повною мірою ми осягли другу половину життя Сковороди, яку він провів на Слобожанщині — в Харківській губернії, в сусідніх містах Білгороді, Курську, Орлі та навіть у південному Таганрозі. Тож хоч частково заповнимо цей пробіл...

      У 1759 році, після закінчення домашнього вчителювання в маєтку Степана Томари в селі Каврай, Сковорода, як це не раз бувало в його житті, залишився на роздоріжжі: повертатися в богословський клас академії або й далi продовжувати вдосконалюватися в педагогічній праці. Але де і як? Розрада прийшла від старшого друга, архімандрита Миколаївського монастиря, що на Білгородщині, Гервасія Якубовича, якого Григорій знав ще по Переяславському колегіуму, де той був консисторським писарем. За порадою Гервасія Якубовича білгородський єпископ Іосаф Миткевич , якому підлягала харківська парафія, своїм указом по консисторії «повеліває студенту богословських наук Григорію Сковороді бути учителем піїтики в Харківському колегіумі».

      Слобожанський колегіум, відкритий у 1726 році при Покровській церкві, став першим доступним для дітей усіх станів училищем. «Всестановий» навчальний заклад швидко міцнів матеріально і духовно. Розташувався колегіум у єдиному на той час у Харкові кам'яному будинку, його обіймав великий фруктовий сад на схилі до річки Лопань. Єпископ Єпіфаній Тихорський подарував колегіуму свою бібліотеку. Після смерті президента святійшого Синоду, письменника й великого книголюба Стефана Яворського його бібліотека із 609 творів була передана Харківському колегіуму. За позолоченими шкіряними обкладинками вироїли свої думки Арістотель і Сенека, Діоген і Ціцерон, Бекон і Декарт, Гассенді і Вольф, виткали своє красномовство Гомер і Езоп, Софокл і Овідій, Горацій і Апулей, поруч на полиці вишикувалися богословські твори: шестимовна «Biblia poliglota», «Молитва Господня» більш як на 100 мовах...

      Он до якого навчального закладу потрапив Сковорода! Радів: яка добра переміна в його житті... Замість одного учня, як казали в Кавраї, «збалуваного матір'ю сина», він тепер має цілий клас — аж 39 школярів, і всі вони з обширної Слобожанщини і не «пестуни долі», а вихідці з простих сімей — сини священиків, козаків, обозних, посполитих. Сковорода швидко знайшов з учнями спільну мову, радісно й натхненно викладав правила високого віршування. І при цьому залишався строгим, вимогливим педагогом. Наприкінці навчального року він ставить двадцять одному учню оцінку «понят.» — тобто «понятлив», а вісімнадцяти, на жаль, «не понят.».

      При цьому, засвідчив сам Сковорода, жоден спудей протягом року «не бежал», як це нерідко траплялось у тодішніх школах, навіть у Києво-Могилянській академії. Навпаки, студенти щиро полюбили свого викладача, який знав не тільки піїтику, а й добре грав, співав, водив їх на прогулянки над левадною Лопанню, у тінистий гай на горі за фортечними стінами. Словом, студенти боготворили професора Сковороду. Вперше називаю Григорія Савича професором — слідом за відомим сковородознавцем початку ХХ століття Володимиром Ерном, який представив його «професором грецької мови», погоджуюся з моїм сучасником, ректором Харківського державного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди Іваном Федоровичем Прокопенком, який поіменував Сковороду «в сьогоднішніх посадових ієрархіях професором Харківського колегіуму».

      За синодальною інструкцією викладачами колегіуму могли бути або висвячені на священиків, або ченці. Штатський Сковорода у міщанському сюртуку виглядав «білою вороною» серед чернечого викладацького гурту. А єпископ Іосаф Миткевич, знаючи таланти Сковороди, бачив його в майбутньому ректором колегіуму. І він через Гервасія Якубовича запропонував Сковороді прийняти чернечий стан, а з ним і «честь, славу, достаток у всьому і, на його думку, щасливе життя».

      Громом серед ясного неба пролунала відповідь молодого вчителя: «Невже ви хочете, щоб і я примножив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко й ченцюйте! А Сковорода визнає чернецтво — в житті незажерливому, при малому достатку, повстриманості, позбавленні всього непотрібного для того, щоб набути найпотрібніше, в запереченні всіх забаганок, щоб зберегти себе самого в цілісності, в приборканні самолюбства, щоб краще виконувати заповідь любові до ближнього, в шуканні слави Божої, а не людської». Луна сковородинської відмови чується і через століття...

      Отже, прощай колегіум! Осів за 39 верст від Білгорода, у селі Стариця, серед густих лісів, крейдяних гір і чистих джерел, там, де зливаються річки Стариця і Сіверський Донець. Але ж душа залишилася в колегіумі, із жвавою, допитливою молоддю... І коли навесні 1762 року старицький самітник відвідав колегіум та ще й зазнайомився із вісімнадцятирічним Михайлом Ковалинським , дружба з яким зав'яжеться на все життя, то не встояв перед пропозицією того ж таки Іосафа Миткевича зайняти «посаду вчителя, яку забажає». І Сковорода радо взявся вести клас синтаксими й зверх того викладати грецьку мову, також учив юнаків співати по нотах у супроводі органа.

      Так у вчительських трудах, у «спорідненій праці» минає рік, другий — і знову в житті Сковороди з'являється неждане «але»... Чим тісніше горнуться до вчителя учні, тим неприязнішими стають косі погляди колег у рясах. Надто вже вирізнявся Сковорода серед них свободою думки, чистим життям і неприйняттям обрядового криводушшя. Що мав у відповідь, дізнаємося з листа Сковороди до Василя Максимовича: «Ви, друже мій, гадаю повірите, яких злісних я маю «оглагольників». Якби вони мені приписували звичайні беззаконня , ще стерпно було б. Та ці немилосердники таким необмеженим дихають на мене «язиковредієм», що, крім надзвичайного моєї натури псування, від них проповіданого, роблять мене душегубцем або єретиком, і з цієї причини забороняють підкомандним своїм слухати мої бесіди...»

      А єпископ Порфирій Крайський, який обійняв парафіяльний престол після смерті Іосафа Миткевича, прямо-таки виходив із себе, зачувши ім'я Сковороди, настроював проти нього ректора колегіуму Іова Базилевича. «Оглагольники» й «пустомудрі» й другого разу витіснили Сковороду з колегіуму. З жорстким єпископським присудом не погодився харківський генерал-губернатор Євдоким Щербинін, прихильник ремесел і мистецтв, і коли через три роки при колегіумі відкрилися «додаткові класи» для підготовки цивільних спеціалістів, запропонував Григорію Сковороді вести в них курс катехізису.

      Та Сковорода не був би Сковородою, коли б не вніс до накоченого десятиріччями курсу катехізису творче начало і своє розуміння моральних заповідей. Він пише цикл лекцій, які називає цілком по-світськи: «Вступні двері до християнської добронравності». І вийшло, що «сковородинські двері» вели не в похмурий світ церковних догм і обрядів, а кликали молодь у царину оновлених істин, критичного розуму, світлого духу. У своєму «десятисловії» Сковорода не знаходить місця навіть для головної християнської молитви «Отче наш».

      Легко здогадатись, що чекало єретика Сковороду з таким тлумаченням християнської моралі. Новоприбулий єпископ Самуїл Миславський, процензурувавши лекції Сковороди, «обурився на нього з гонінням». І Сковорода залишає колегіум, на цей раз назавжди. Вільний мисленик ступає на вільний шлях просвітника рідного краю, навчителя всіх людей...

      І ось уже четверте століття кожен на життєвому шляху зустрічає Сковороду на свій розумовий погляд і душевний лад. Статечний селянин, шанобливо вклонившись, підводить до гостя підлітка: «Напророч моєму синові «сродну» хліборобську долю...» Теперішній студент-вагант хвалиться продовженням сковородинської європейської мандрівки — перельотом за знаннями за океан, по всьому світу. Рідний Сковороді обіднілий yчитель шукає прикладу й підтримки в життєвому аскетизмі освіченого блукача. Ошалілий політик кидається до гостя за моральною підтримкою у передвиборчому змаганні з опонентом, який теж — о диво! — вважає себе послідовним сковородинцем. «Новий українець», наперед вимальований Григорієм Сковородою як той, що «непрестанно стягает грунта, строит свой дом на новый манер и для чинов углы панские трет», уклінно випрошує у мудреця очищення й виправдання, снів без кошмарів.

      Усі просять благословіння й прощення у «старчика Григорія». Усіх добрим словом вітає Сковорода, та не всіх прощає. Має на це право. За своїм моральним прикладом він і досі, як сказав ще на початку позаминулого століття Олександр Хиждеу, стоїть у нашому житті, «як самотня гора в степу». А вже наприкінці століття двадцятого Олесь Гончар 27 січня 1992 року записав у своєму щоденнику: «Нормальне життя людства скінчилося десь років 200 тому, в сковородинські часи. Наближаємося до останнього Божого суду чи вже навіть вступили в його смугу. Це буде не один день, а цілий льодовиковий період агоній роду людського, аморальності, бездуховності». Письменник-гуманіст правий: «Льодовиковий період» людства розгортається на наших очах — удушливий смог бездуховності, тотальна аморальність, криваві розбори між капіталами, державами, релігіями, наростаюча агонія роду людського, гнітючий сон розуму...

      І тільки Сковорода не стуляє очей, у день свого народження і повсякчас кличе нас: «Прокиньтеся! Вас чекають нова Земля і нове Небо!..»

      Прислухаємося, почуємо Сковороду...

      Підемо за Сковородою.