Секта чорного ящика кінематографa Юрія Іллєнка

      ВУкраїнському домі зібралися люди, які мають безпосереднє відношення до кінематографа, щоб при нагоді поговорити про своє невизнання і неможливість українського кіно без метрів минулого століття. Кінокритик Лариса Брюховецька, редактор журналу «Кіно-Театр», спровокувала це зібрання презентацією своєї книжки «Кіносвіт Юрія Іллєнка». У центрі уваги мала б бути книжка. Але її замінив головний герой. Це було свято Іллєнка. І все, що говорили його колеги і грав Національний камерний оркестр «Київська камерата», було для звеличення цього непересічного чоловіка.

      — Це наслідок багаторічної роботи над фільмами Іллєнка, багаторічних роздумів про його творчість. Мій улюблений фільм «Вечір на Івана Купала» справив на мене надзвичайне враження своєю буйною фантазією, сміливим пошуком нової форми і засобів, — сказала «УМ» Лариса Брюховецька. — Очевидно, такими творчими можливостями і потенціалом він міг би гори вернути, якби йому не перешкоджала та ідеологічна система. Нібито про Іллєнка всі все знають. Але навіть я не бралась би твердити, що, написавши цю книгу, знаю все про Іллєнка. Бо він є настільки невичерпним і творчо-потужним колодязем у свої 70 років, що міг би ще багато чого зробити для української культури. На жаль, йому не поталанило з часом. Я сподіваюся на те, що будуть імпульси з боку влади чи приватних осіб, які захочуть результат праці Іллєнка реалізовувати глядачам на радість.

      За кілька хвилин до початку презентації прийшов винуватець свята, цьогорічний ювіляр Юрій Іллєнко — у чорному костюмі, чорній сорочці, з атласною шийною хусткою, із сивим волоссям, молодечим блиском в очах і з певною образою на світ.

      — Коли Лариса Брюховецька заглибилася в український кінематограф, то розшукала там чорну скриньку. Це я, — поділився метр думками з»УМ». — Я ж так довго в цьому кінематографі був, що коли вона скриньку відкрила, то в результаті вийшла ця книжка. Я читав її кілька разів. Перечитував. Дещо несподіване для себе там знайшов. Де в чому не впізнав себе. Не погодився практично з жодною оцінкою, бо коли переходили на оцінки, з цим я ніколи не погоджувався як у фільмах, так і в цій книжці. Але, крім портрета українського режисера, вийшов ще й портрет часу, дуже документальний портрет часу через режисера, фільми, ситуації, які проходив кінематограф. У цьому сенсі вона матиме довге життя, хоча мені це не подобається. Вона написана в категорії минулого часу: Іллєнко був, Іллєнко зробив, Іллєнко та-та-та-та. З цим я не згідний. Я ж і зараз працюю. На столі лежить лібретто опери за оповіданням Гоголя «Страшна помста», над яким працює Євген Станкович. Це абсолютно пророцький твір про зраду. Закінчую другий том книжки «Доповідна апостолові Петру». Це чистосердечне зізнання у всьому, що я накоїв у цьому житті. Чому саме апостолові Петру? Бо в нього, як відомо, ключі від раю. Я розумію, що мені рай не світить. Я не дуже з цього переживаю, бо настільки призвичаївся до пекла у цьому світі, що щось нове мені вже не покажуть у тому провінційному пеклі апостола Петра. Це буде книжка не стільки про себе, як про те кіно, в якому я прожив все своє життя.

      — У чому секрет вашої молодості, пане Юрію?

      — Дуже просто. Людмила Єфіменко — моя дружина. Вона народила мені двох синів. Старший десь тут є. А в молодшого якийсь семінар дурний в університеті. Ще тиждень тому ми купалися разом у Дніпрі. Коли нас відлучили від кіно, ми перейшли на сільське життя. Маємо маєток у селі Прохорівка, будинок, який своїми руками побудували, опанувавши всі будівельні процеси.

      Я давно кажу: «В кіно працював не я, а мій родовід». Прапрапрадід, козак Ілля Дещинко, який в1649 щось таке утнув під Жовтими водами, за що йому Богдан дав герб і звідти пішов рід Іллєнків по батькові. По мамі я з Черкас. Прізвище було Колісник. А вуличне прізвисько — Гайдамака. Так що в мене такий родовід, що сам Бог велів бути гайдамакою. Той, хто зумів генетичну пам'ять зробити інструментом творчості, той стає режисером Іллєнком.

      — Що за ситуація вийшла з вашим ювілеєм?

      — Фантастична. В мене дві дати народження: одна — 5 травня, коли я дійсно народився, а друга, яка записана в паспорті, — 18 липня. Але мене не привітали ані кіностудія Довженка, якій я віддав 50 років свого життя, ані інститут Карпенка-Карого, нині академія, де я був засновником кафедри кінорежисури, ані Міністерство культури. Ну хто я для них? Ну хто для них Іллєнко? Обіцяли випустити сім моїх фільмів на DVD, обіцяли видати книжку, каталог моїх графічних і живописних робіт. Але це все обіцяли. Жодної копійки так і не дали.

      Всіх шанобливо запрошували зайти до кіноконцертного залу. Але Іллєнко ще не поспішав. Залишилася невідкладна справа.

      — Ти вже встиг купити книжку? Скільки? 20. Ну тоді я швиденько й собі куплю, — говорить при вході своєму знайомому Юрій Герасимович.

      Презентацію почав оркестр виконанням «Мелодії» Скорика. Після цього на сцену вийшла Ніна Матвієнко й заспівала декілька пісень для Іллєнка. «Який гарний чоловік!» — говорить привітно у відповідь на обійми режисера і покидає сцену.

      Іван Драч трішки спізнився. Але привітати Брюховецьку і самого Іллєнка йому пощастило першому. Підходить артистично до мікрофона і говорить: «А народу! Мама-мія!» Колись Драч дійшов до розуміння, що ми принаймні років 40 маємо справу з людиною неймовірних здібностей. І тому зобов'язані його щиро любити.

      Дуже кінематографічним зізнанням у коханні було привітання Леся Сердюка. Він розказував про свою студентську мрію подивитися «боком», як працює Іллєнко. Та випала нагода не тільки спостерігати за його роботою, а й грати в його фільмах. І це було щось неймовірне. Побажав ще раз крикнути: «Мотор!» і тоді першим прийде до нього зніматися задарма, без гонорарів.

      Микола Жулинський з ностальгією згадував початки їхньої спільної роботи і дружби. Оцінював теперішню не вельми приємну ситуацію в кінематографі, нерозуміння фільму «Молитва за гетьмана Мазепу». Жулинський дивиться на життя очими політика, тому в нього все вийшло якесь «недо...» щодо кіно. І в цьому винні всі, окрім самих кінематографістів. А тішитися треба книжкою, якщо через українське кіно можна плакати.

      — Юрій Іллєнко — людина дуже заразна. Він мене заразив своїм азартом. Якби Юрко був музикантом, я б теж став музикантом. Якби він був космонавтом, я впевнений, що теж би подався в космос. Пішов би за ним і в шахту, і в політику. Я щасливий, що Юрко пішов у кіно, — зізнається Михайло Іллєнко, молодший брат ювіляра.

      Єдиним молодим обличчям на презентації був режисер Роман Бондарчук, який минулого року зняв фільм «Таксист», який став його дипломною роботою.

      — Юрій Іллєнко завжди бачить більше у моїх роботах, ніж я сам. Якби не він, мені ніколи б не спала на думку ідея стати режисером. Дякую, що взяли мене у свою секту, — шанобливо говорить його учень.

      На десерт вийшла розчулена компліментами щодо своєї праці Лариса Брюховецька і насамперед подякувала чоловікові В'ячеславу Брюховецькому (президент Києво-Могилянської академії. — Авт.) за фінансову підтримку. Юрій Іллєнко запропонував висунути цю книжку на Шевченківську премію. А на завершення нагадав ще раз, що не зі всім погоджується у книжці, але це його собача справа.

Ольга ЖУК.