Ми — за колгосп, але не в нашому селі. І навіть у державі

05.12.2006

Нині вже не модно говорити про аграрну реформу, її зміст, а особливо — результати. Проте виникає запитання: нинішній стан нашого села — це неодмінний і неминучий наслідок аграрної реформи чи щось наше, вітчизняне? На щастя, є з чим порівнювати. Трансформаційні процеси в аграрній сфері розпочались на значній території Центральної та Східної Європи майже одночасно. У кожної країни своя доля і свій шлях, але зміст і завдання економічних перетворень в аграрній сфері були майже однаковi.

Багато думати не хотілось...

Передусім треба було пристосувати сільське господарство до роботи в нових умовах. А умови ці були доволі несподіванi: вільний ринок, відсутність планових і держзамовлень, свобода господарської діяльності. А головне — вільні ціни. Яку ейфорію викликали вони в тодішніх керівників і який злий жарт зіграли разом із гіперінфляцією та її супутником, інфляційним (насправді — ілюзорним, віртуальним) прибутком!

Для того щоб пристосувати сільське господарство до роботи в нових умовах, найперше слід було вирішити питання власності. У цій площині і складніше завдання виглядало легше. З матеріальним майном тодішніх колгоспів-радгоспів, здавалося б, все доволі просто: поділити на пропорційні частки (майнові паї) пропорційно вкладеній праці. Простота завдання знову пожартувала з творцями концепції паювання майна. Не подумали про реальну, ринкову вартість майна, його зв'язок у майнових комплексах, неподільне майно та безнадійне щодо можливого використання, але сміливо кинулись у вир імпровізації.

Дещо складніше було з власністю на землю. Й нині це питання вартує суспільної дискусії. Але тоді не хотілось багато думати. Проблема земельної власності та земельної реформи набула політичного забарвлення. Якщо ти проти Земельного кодексу — ти ретроград, противник реформ. Результат не забарився — десятки невизначених питань, ще більше суперечностей. Не враховано можливі майбутні конфлікти, небажані процеси. Навіть про такі, здавалося б, очевидні речі, як відведення землі під стратегічні та перспективні загальнодержавні об'єкти — дороги, мости, лінії зв'язку, охоронні смуги. Дійшло до курйозів — прикордонники на Луганщині будують на кордоні захисні споруди, а земля ж там почасти уже розпайована!

Не менш складним є розмежування прав на землю між державою та органами місцевого самоврядування. Як зрозуміти лише таку недолугість, що землею поза межами населених пунктів розпоряджається державна адміністрація, тоді як доволі часто там знаходиться вже розпайована земля? Як же тоді бути з таким стійким поняттям як «землі села»? Прикладів тисячі, і далеко не всі вони відомі фахівцям. Але фахівці лише знизують плечима.

Закони пишуть не депутати, а бізнес-інтереси

А як зарадити справі? Найперше слід відійти від практики імпровізацій в економці, а тим паче в аграрному секторі. Сільське господарство — особлива галузь, яка звичайно дає собі раду навіть із дуже самовпевненими політиками, непродуманими законами чи спробами адміністративного втручання. Але результати при цьому виходять дуже віддаленими від прогнозованих.

Сільське господарство має розвиватись на основі виваженої, науково обгрунтованої та комплексної аграрної політики. У Європі вже перепробували все: і протекціонізм, і лібералізм, обіграли різноманітні моделі, дослідили різні варіанти економічних і політичних сценаріїв. Теоретичні напрацювання є вражаючi!

Щоб не бути голослівним, кілька прикладів. Такі необхідні та очікувані Закони України «Про селянське господарство» та «Про фермерське господарство» на 60 відсотків повторюють чинні правові норми, майже 10 відсотків тексту взагалі не має нормативного навантаження. Чи не всі новації цих законів зігноровані Кабінетом Міністрів та галузевим міністерством. Положення про Аграрний фонд, інституцію, яка має здійснювати політику у сфері регулювання аграрного ринку, викладено на чотирьох сторінках машинопису! Ось де «стислість» — не «сестра таланту»! Бо що не визначено постановою КМУ чи законом, те буде дописано рукою бізнес-інтересів. Скільки проблем породжує для господарської системи потреба «трактувати» закони, вгадати те, що мали на увазі втомлені «непосильною працею» депутати!.

А іноземці у відрядженнях працюють!

У Європі в процесі розробки аграрної політики активно вивчають, узагальнюють та адаптивно використовують досвід багатьох країн. Усі без винятку європейські країни скеровують на тривалі стажування в зарубіжні країни насамперед своїх учених.

Згадую, як певний час у нас, тоді ще у Львівському державному сільськогосподарському інституті, стажувався професор із Канади, який вивчав принципи планування обсягів виробництва зерна в СРСР. Здавалося б, для чого? Система планування в соціалістичному варіанті валиться, вся планова економіка агонізує, а він з точністю вузівського дзвоника прямував до бібліотеки. Але, можливо, саме тому, що система рушилась, він вивчав її, вірогідно, й для того, щоб використати при розробці системи розподілу виробничих квот. Я переконаний, що його праця не була марною, а висновки — не лише негативнi.

Але за будь-якого сценарію, чи то «вітренківського пів-ізоляціонізму» від Європи, чи успішного входження в європейські господарсько-політичні структури, нам необхідно знати та враховувати принципи, норми, вимоги європейської аграрної політики. У першому випадку наші знання будуть потрібні для пояснення нашого відставання від цивілізації, а в другому, більш очікуваному, вони становитимуть основу спочатку інтеграційних приготувань, пізніше — адаптації та входження в господарчу систему Європи. А аграрна економіка Європи — це складна сукупність концепцій, норм, правил та засад, які цілісно діють на терені більшості країн європейського континенту. Чи не 60 відсотків всіх нормативних документів ЄС торкаються сільського господарства і сільських територій, подібну частку займає фінансування цих напрямів політики. Масив необхідних змін та пристосувань навіть важко собі уявити, однак у нас жодна наукова інституція цим i досі достатньо відповідально не займається!