Хочу вчитись, як усі!

      На заходi вже давно відпрацьовано практику спільного навчання здорових дітей і малюків, які мають певні вади фізичного розвитку. У звичайній американській школі нікого не здивує дитина на інвалідному візку чи на милицях, ніхто не дражнитиме дівчинку з протезом і не тицятиме пальцем у хлопчика, хворого на дитячий церебральний параліч (ДЦП). Завдяки такому сусідству у здорової більшості виховується толерантне ставлення до інвалідів, а у хворих малюків не з'являється відчуття власної неповноцінності. На жаль, Україні до запровадження такої практики ще далеко. Наші малюки з фізичними вадами (якими б розумними вони не були!) найчастіше  пізнають світ за допомогою книг, інтернету, телевізора й розмов із мамою. Вони або виховуються вдома, або ж навчаються у закритих закладах для інвалідів, і дуже рідко когось із них можна зустріти у  звичайній школі...

      Напередодні Міжнародного дня інвалідів (який, нагадаю, відзначається третього грудня) кореспондентка «УМ» завітала до однієї із загальноосвітніх столичних шкіл, яка в рамках експерименту відкрила перший клас для дітей з обмеженими фізичними можливостями. І на власні очі побачила, як малюки, хворі на ДЦП, відповідають на уроках, вивчають комп’ютерну грамоту, займаються фізкультурою, граються на перервах з учнями «звичайних» класів та за ручку зi старшокласниками ходять до їдальні. Дізналася про те, що з двохсот дітей-інвалідів Оболонського району Києва, які цієї осені мали піти до першого класу, сьогодні гризуть граніт науки менше половини. А ще —  побувала у новенькому приміщенні, в якому за кілька тижнів діти-інваліди почнуть готуватися до першого класу, а першокласники продовжать навчання.

Хоч сидячи, хоч лежачи, але вчитися!

      На перший погляд, школа № 168 нічим не відрізняється від решти столичних загальноосвітніх закладів: звичайні класи, спортзал, їдальня, комп'ютери й інтерактивні дошки, «квіточки» й «зірочки» у зошитах першокласників та «дорослі» оцінки в щоденниках підлітків, невивчені уроки та додаткові заняття. Втім різниця є, і суттєва. У цій школі — поки що єдиній у Києві — відкрився окремий клас для дітей-інвалідів. А ще практично в кожному класі (від першого до випускного) є діти з фізичними обмеженнями, які сидять за однією партою зі здоровимии дітьми.

      Ніхто не каже, що цим учням специфічного першого класу легко висидіти урок — у кожного з шістьох хлопчиків є проблеми зі здоров'ям. У Дмитра майже не працює права рука, але після занять на тренажерах він навчився робити захват. Ігореві взагалі важко рухатися, і руки-ноги його слухаються дуже погано, але він акуратно виводить літери у зошиті. В одного учня  істотні проблеми з мовленням, інший — інвалід по слуху, але всі вони, як стверджує директор школи, відмінник освіти Наталя Кравчук, стараються вчитися не гірше за своїх здорових однолітків. А діти-інваліди, які вчаться у старших класах, бентежать учителів своїм бажанням учитися і «лускають» такі завдання, що й не кожному студентові академії під силу.

      «Найцікавіше, що ці діти приносять нам тільки радість, ніякої жалості, — розповідає Наталя Кравчук. — І вчаться вони дуже сумлінно. Якщо дали завдання щось писати — вони пишуть. Якщо треба вивчити вірш — вони вивчать. Учителі навіть жартома сваряться: «Заберемо у вас підручники, бо ви вивчаєте все наперед». Діти у відповідь лише посміхаються... Минулого року ми випустили зі школи дівчинку-візочницю Маргариту Міхєєву, яка навчалася вдома. Рівень знань у неї був настільки високий, що вона легко отримала золоту медаль! Хотіла далі вчитися на лікаря в університеті, але через погіршення стану здоров'я не змогла цього зробити. А скільки в нас таких талановитих дітей...»

      Утім діти-інваліди не байдикують і на таких уроках, де треба попрацювати пальчиками. І хоч малювати коло чи робити витинанку, коли руки тебе не слухаються, — робота не з легких, малюки радо вовтузять олівцем по альбомному аркушеві й орудують ножицями. Для дітей то цікаве заняття, для вчителів — ще один спосіб розвинути дрібну моторику дитячої руки. «Як вони стараються на уроках праці — ви б тільки бачили ті роботи! — говорить Наталя Кравчук. — І клеять, і вирізають, і малюють. А співають так, що на всю школу чути! На фізкультурі, звісно, вони не можуть виконувати такі ж нормативи, що й решта школярів, але ходять на ЛФК, займаються із фахівцем у тренажерному залі, невдовзі з ними працюватиме масажист... Думаю, все це в комплексі допоможе дітям покращити здоров'я.  У нас уже є перші результати — через два місяці занять на тренажерах хлопчик, який не міг узагалі нічого робити однією рукою, навчився стискати кулак і брати предмети».

      Хворий хребет не дозволяє таким дітям довго перебувати в одній позі, тому вчителі частіше, ніж у звичайному класі, змінюють форми роботи, проводять фізхвилинки і навіть дозволяють першокласникам... повалятися на килимі, постеленому на підлозі. Як пояснила «УМ» інструктор ЛФК, масажист і вчитель фізкультури школи № 168 (а заразом — майстер спорту міжнародного класу зі стрибків на батуті й капітан жіночої футбольної команди «Динамо-Київ») Наталя Рябошликова, на килим діти лягають, коли вже не можуть сприймати інформацію сидячи. А розвантаживши хребет, школярі знову готові працювати. За словами Наталі Рябошликової, такі діти-інваліди в першому класі взагалі не люблять статичних та повільних вправ. А всі заняття, зав'язані на гарній координації рухів, як не дивно, йдуть «на ура». Улюблені вправи для них — стійка на голові та ходiння на руках. Ось такий парадокс...

Не залишитися наодинці з бідою

      Як вдалося дізнатися «УМ», експериментальний перший клас з'явився у школі № 168 невипадково. Батьки інвалідів, які живуть в Оболонському районі, постійно зверталися до начальника районного управління освіти Оксани Добровольської та до голови райради Вадима Ягодки з проханням почати таку практику. Річ у тім, що на весь Київ працюють лише три заклади, в яких можуть учитися такі діти. Це  інтернат у Святошинi, початкова школа на Троєщині і ще одна школа, яка здійснює переважно індивідуальне навчання вдома. А віддавати туди дітей хочуть не всі. По-перше, батьки не можуть щодня возити дитину в Дніпровський район чи на Троєщину, та й інвалідові дві години у дорозі не приносять особливої радості. По-друге, всі згадані заклади є закритими, тобто у них навчаються самі лише інваліди. Відповідно, хворі діти просто не знають, як можна спілкуватися з людьми без фізичних вад. А там і до комплексу неповноцінності недалеко...

      Тому в батьків та освітян виникла ідея інтегрувати інвалідів, у яких із розумовими здібностями все в порядку, у просту загальноосвітню школу. А Оболонська райрада підтримала ініціативу  і дала добро на початок експерименту. Та ще й грошей виділила — на зарплату для додаткового персоналу, на ремонт приміщень, на придбання необхідних меблів, на облаштування пандусів тощо. Керівництво школи зібрало інформацію про дітей-інвалідів, які у вересні мали піти до першого класу. Таких дітей в Оболонському районі назбиралося аж 198 (помножте ці дані на 10 районів — і матимете загальний показник по Києву). Вчителі виписали телефони й адреси цих дітей, пропонували батькам віддати малюків до першого класу, але пропозиція здалася привабливою тільки... шістьом родинам! Чи почала решта самостiйно гризти граніт науки, ніхто напевно сказати не може. На жаль, батьки нерідко махають рукою на таке дитя й відверто не розуміють, навіщо інвалідові навчатися. Мовляв, нехай сидить удома, все одно толку не буде... Краще, якщо цих діток удома учитимуть батько й мама. Але найліпшим варіантом, як стверджують фахівці, є навчання у школі.

      За словами завуча школи № 168 Лариси Шевчук, якщо нормальне дитя буде сидіти зачинене у чотирьох стінах (тільки мама іноді вивезе його на візочку надвір), якщо не буде спілкуватися з однолітками й отримувати належний обсяг знань, то це дитя буде непоправно відставати від однолітків у розвитку і не зможе адаптуватися до навколишнього світу. Мама, скільки б часу вона не приділяла дитині, не замінить команди вчителів, не дасть самотужки відповіді на всі ці нескінченні «що?», «де?», «коли?», «чому?» і «як?», не покаже, як працювати в колективі та знаходити собі справжніх друзів. «Таким дітям треба дати гарну освіту, щоб вони могли заробляти собі на життя, коли не буде батьків, — переконана Лариса Шевчук. — Не можна позбавляти їх цього шансу...»

Мамина радість

      Думаю, нікому не треба пояснювати, як важко буває мамі хворої дитини витримати хворобливо-прискіпливу увагу оточуючих до свого малюка. Я сама якось бачила, як одна бабця (начебто ж доросла, мудра людина!) випитувала в мами хворого на ДЦП хлопчика, як це в такої красивої жінки могло вродитися таке дитя. Жінка підняла малого на руки і в сльозах пішла з парку. Погуляли, називається... Нерідко з хворих дітей (знову ж таки, не без мовчазного схвалення дорослих) кепкують однолітки, а в окремих випадках інваліди чують образливі слова від... шкільних учителів! Культура в нас до європейської не дотягує...

      Міла — мама хворого на ДЦП хлопчика — забрала Михайлика з іншої школи через несприятливий психологічний клімат. За її словами, дуже важливо, щоб з дитини не насміхалися школярі, щоб учителі ставилися до неї з розумінням. Якщо цього немає, то школа перетворюється для інваліда на муку. Про яке навчання тоді можна казати?

      Знаючи про Мілині проблеми, знайомі розказали їй, що у 168-й школі ніхто не ображає інвалідів, тож до третього класу Михайло пішов саме сюди. А через деякий час дотепний життєрадісний хлопчик став душею класу! Вчителі по секрету розповіли, що Михайлові симпатизують дівчата, із ним товаришують старшокласники, і ніхто не вважає його фізичні вади предметом для глузування. «Якщо мій син разом з усім класом іде в їдальню, то діти вже не летять уперед, змітаючи все на своєму шляху, — розповідає Міла. — Вони  розуміють: ззаду іде Михайло, який не може бігати. Тому однокласники підлаштовуються під його темп, щоб він не шкандибав десь позаду...»

      «Як ми чекали, обговорювали, готувалися до першого вересня, до кінця не вірили, ви б тільки знали, —  розповідає мама Дмитрика, Лариса Володимирівна. —  Перед початком урочистої лінійки до нас підійшли старшокласники, щоб вивести дітей на сцену. Тієї миті мені здалося, що Дмитро зараз заплаче. Я спробувала заспокоїти сина, але в мене самої на очі навернулися сльози. Уявити лишень, мій син — першокласник, учень звичайної школи! Раніше ми про це навіть мріяти не могли, бо наша подальша доля пов’язувалася з назвами «спецшкола», «інтернат», і це додавало ще більше суму й болю».

І повчитись, і поспати...

      У грудні керівництво школи планує відкрити підготовчий клас, у якому будуть навчатися п'ятирічні дітки-інваліди. А першого вересня до них приєднаються шестирічки-першокласники. Малюки отримуватимуть чотириразове санаторне харчування, лікуватимуться у фізіотерапевтичному кабінеті, спатимуть після обіду (для п'яти-шестирічних дітей це дуже важливо) і, звісно, вчитимуться.

      До слова, на ремонт приміщень для дітлахів районна влада виділила понад 150 тисяч гривень. У двох кімнатах (для першого й підготовчого класів) встановлені євровікна й великі радіатори, тому в приміщеннях навіть тепліше, ніж у мене в квартирі. На стінах і біля самої підлоги наклеєні смуги — вони захищатимуть покриття від подряпин, які може залишити інвалідний візок. Ніде немає жодного порогу — щоб візочники могли безперешкодно пересуватися. А ширина дверних отворів становить трохи більше вiд 90 сантиметрів, щоб у них не застряг стандартний візок.

      Крім того, до початку нового навчального року у школі планують відремонтувати й відкрити ціле крило для учнів-інвалідів — зі зручним під'їздом для візочників, пандусами та безбар'єрними приміщеннями. Там із 2-го до 12-го класу зможуть навчатися діти, які мають проблеми з руховим апаратом, ходять на милицях чи пересуваються на візках. А батьки, які сьогодні возять своїх дітей на заняття до школи № 168 iз Солом'янки і навіть із Троєщини, сподіваються, що аналогічні класи відкриються поряд із їхніми домівками...