Я дуже люблю Польщу. З дитинства. Річ у тім, що моя рідна сестра Танюха одружилася з красенем-поляком Зигмунтом і полинула до Речі Посполитої будувати щасливе особисте життя. Відтоді я приїздила до Вроцлава, де вона оселилася, рік у рік, тому знаю його не гірше, ніж рідний Київ. А історія цього міста, розташованого на берегах Одри, дивовижна. Шістдесят років тому товариш Сталін підсунув до себе карту Європи, взяв червоного олівця й провів на ній кілька кривулястих ліній. Відтоді кордони Польщі посунулися на захід. І старовинне німецьке місто Бреслау перетворилося на Вроцлав. Щоправда, полякам довелося розлучитися зі Львовом. Хитрий Йосип Віссаріонович, як та підступна лисичка з народної казки, вимагав: «За курочку — гусочку, за гусочку — телятко, а за телятко — дівчинку». А щоб було ще цікавіше, до Вроцлава-Бреслау поселили колишніх львів'ян. Ось такий експеримент, наслідки якого можна спостерігати сьогодні. Та я не збираюся робити жодних політичних чи економічних висновків. Я просто мандрую.
Прямий потяг, який регулярно їздив iз Києва до Вроцлава, з невідомих мені причин відмінили. На вокзалі дівчина-касир залізобетонним голосом пояснила: «Закрытая продажа», і більше ані слова не пощастило витягти з суворої касирки, яка дивилася на мене, як на ворога народу. Що ж мені лишалося робити? Відмовитися від чергового етапу мандрівки? Нізащо! Я хутко придбала залізничного квитка до Львова (плацкартний, шалено дешевий — 34 грн. 50 коп.) і вирушила в бік українсько-польського кордону. А звідти, наївно думала я, заввиграшки доберуся до омріяного Вроцлава.
Та ба — не так склалося, як гадалося. І справа навіть не в перестрибуванні з маршрутки на маршрутку по дорозі з львівського залізничного вокзалу до автовокзалу по вулицi Стрийській. І не в шоці, який відчуваєш, проминаючи будинки-монстри району Сихів. Садюги, що ви зробили зі Львовом?! Ці архітектурні потвори не можуть називатися львівськими!!! Адже Львів — це барокові палаци й величні собори, університети і театри, а ще — неповторні пахощі кави, що долинають із затишних кав'ярень, вузенькі вулички і старовинна бруківка під ногами...
Обшарпаний автовокзал також не віщував нічого доброго. Водій міжнародного рейсу Львів—Вроцлав, окрім «легальних», набрав ще штук 10 «лівих» пасажирів зі здоровенними картатими торбами. Тож на кордоні пильні митники розкручували наш автобус по гвинтику аж сім годин. Страшенно хотілося їсти-пити, хотілося прибити дуркуватого водія, який приховав десь під сидіннями контрабандні цигарки і горілку, а найбільше хотілося спати.
Пізно ввечері, коли ми нарешті під'їжджали до Вроцлава, кладовища, якi ми проминали, світилися різнобарвними теплими вогниками. Картина була абсолютно фантастична. Виявилося, що саме в цей день, 1-го листопада, Польща відзначає День усіх святих. Поляки з'їжджаються з усіх-усюд на могили померлих родичів і ставлять біля них безліч свічок. А ще посеред кожного цвинтаря є місце, де стоїть розп'яття. Там кожен, хто приходить на кладовище, запалює свічку в пам'ять про безіменних небіжчиків — тих, хто не має могили.
І ці тихі вогники, що зливалися в суцільне сяйво-мерехтіння, раптом заспокоїли мою душу. Адже поки є країна, народ якої об'єднує спільна пам'ять, ще не все на цьому світі втрачено.
(Далі — буде!)
Леся ВОРОНИНА.