Володимир Даниленко і література з пробірки

      Володимир Даниленко закінчив факультет української філології Житомирського педагогічного інституту й аспірантуру Інституту літератури НАН України. Кандидат філологічних наук. Перший у дев'яностих роках захистив дисертацію з психоаналізу, прочитавши яку, виховані на соцреалізмі академіки з Інституту літератури довго курили, багатозначно сопіли і не знали, як на неї реагувати. Автор книжок «Місто Тіровиван» і «Сон із дзьоба стрижа». Твори перекладались німецькою, японською, польською мовами. Привернув до себе увагу літературного середовища не тільки як письменник, а й як автор численних успішних мистецьких проектів.

      Ми зустрілися з Володимиром Даниленком у київській кав'ярні «Віденські булочки», де стали їсти тістечка й пити зелений чай із лотосом. 

      — А чому ти вибрав саме цю кав'ярню?

      — Бо тут чисто й багато світла. Не люблю напівтемних підвалів (натяк на сусідній «Купідон»!).

      — Але хоча тебе й тягне на світло, у твоїх літературних текстах немає ясності соцреалізму. В оповіданні «Увечері після карнавалу» з книжки «Сон із дзьоба стрижа» головний герой, розмовляючи з жінкою, зізнається, що не любить згадувати минуле. Для нього воно було уособленням дефіцитів і принижень. Ти теж не любиш згадувати радянське минуле?

      — Я ніколи не почував себе радянською людиною. Я виховувався в родині, об яку витер ноги тодішній режим. Батькова сім'я жила на хуторі, що загубився серед лісових нетрів київського Полісся. Мої предки мали землю, млин, техніку, велику пасіку. Та коли прийшла радянська влада, у них відібрали землю, майно і всі статки. Дід подивився, як комсомольці здирають дах із будинку, зібрав сім'ю, перехрестився і пішов у світ. Під Житомиром дід влаштувався на будівництво залізниці, грабарував, доки не купив собі хату. Тому в моїй родині про радянську владу завжди говорили з іронією, як про болячку, з якою мусиш змиритися.

      — Справжній письменник постійно в опозиції до влади, моралі, традицій, суспільства. Чи встиг ти ще повоювати з радянською владою?

      — Я почав працювати в часи горбачовської відлиги, коли радянська система вже нагадувала старого немічного лева, якого звідусіль кусали мухи. Кінець вісімдесятих років застав мене кореспондентом однієї з житомирських газет, у якій колектив амбітних молодих журналістів нагадував саме тих мух, що закусують старого лева. Одного разу редактор запланував, щоб я написав матеріал на апаратну тему. Я мав підготувати статтю про актуальну проблему в роботі других секретарів райкомів комсомолу. Я склав питальник, обдзвонив комсомольських працівників і протестував їх стосовно знання української і світової культури. Те, що я зібрав, виявило жахливе безкультур'я апарату, який відповідав за ідеологію. Матеріал називався «Ліна Костенко — це хтось із героїв-комсомольців». До моєї статті редактор дописав коментар, в якому намагався переконати читача, що другі секретарі надзвичайно зайняті і тому не завжди встигають ознайомитися з творчістю відомих композиторів, режисерів, письменників, художників. Після моєї публікації обком комсомолу зібрав пленум, на якому вирішив вигнати з газети кореспондента й редактора. Але в апараті на той час уже був розкол і одного чи двох голосів не вистачило, аби вигнати нас із редакції. Таких випадків у моїй журналістській практиці було багато. Незабаром нашого редактора вмовили подати у відставку, він виїхав із Житомира і влаштувався заступником редактора газети «Вечірній Київ». А на його місце прислали нову людину із завданням розігнати редакцію, що підточує основи радянської ідеології. Побачивши, до чого все йдеться, я зробив останній репортаж із майдану Незалежності, де в цей час голодували студенти, вступив до аспірантури Інституту літератури і переїхав до Києва. Через деякий час редактор виконав доручення партії і вижив із редакції всіх інакомислячих журналістів. Після цього його чекала блискуча партійна кар'єра, але плани партії не завжди збігаються з планами небесної канцелярії. Випивши якось сурогатної горілки, той редактор у розквіті сил і потенцій несподівано облишив апаратну кар'єру і відійшов у інші світи.

      — Банальне запитання, яке ставлять усім письменникам, і одначе, воно невичерпне. Яке співвідношення реального й вигаданого у твоїх книжках? Зокрема в останній книжці «Сон із дзьоба стрижа»?

      — Я завжди описую те, що пережив, і можу точно відтворити рефлексії, зафіксовані в пам'яті. З моєї пам'яті легко стирається абстрактна інформація, яка не стосується пережитого досвіду, але добре зберігаються психічні реакції на реальні події. Якось у дитинстві сестра розгойдала мене в гамаку, який з розмаху впав на підлогу. Я тоді ще не вмів розмовляти, але пам'ять записала момент падіння, перелякане обличчя сестри і крик матері: «Вбила дитину!» Така пам'ять добре пристосована до написання психологічної прози. У новелі «Сон із дзьоба стрижа» є історія, де описано, як чоловік із жінкою доглядають стриженя. Там точно передано фізіологію і поведінку пташеняти. Одного разу під своїм будинком я знайшов стриженя й доглядав його, доки воно не полетіло. Перед тим як написати новий твір, я вибираю будинок, у який поселяю свого героя, вивчаю особливості його розташування і лише тоді починаю писати.

      — У таких новелах, як «Нічний коханець», «Смак персика», «Розбуди мене до Парипсів», «Пізня шпанка», «Далекий голос саксофона», «Увечері після карнавалу» відчувається, що ти добре знайомий із психологією жінки. У твоїх текстах багато еротики. Що ти шукаєш у жінках і що вони в тобі шукають? І чому саме жінки — твоя найбільша читацька аудиторія?

      — Мабуть, переписувачі Біблії переплутали історію про першолюдей, бо першою на Землі з'явилася жінка, а чоловік з'явився пізніше. У природі чоловіка більше штучності, він — як комп'ютер, машина для досягнення успіху, тому в його поведінці більше логіки. Та навіть коли жінка діє нелогічно, в цьому алогізмі є своя логіка. В дитинстві найбільший вплив на мене справила мати. Як темпераментна й сильна жінка, вона заволоділа моєю свідомістю відразу ж, як тільки вона в мене з'явилась, і навчила розуміти природу внутрішнього світу жінки. Тому жінки завжди цікавили мене більше, ніж чоловіки. У жінках я завжди шукав джерело любові, бо поза межами любові жінка — джерело руїни і смерті.

      — Ти вважаєш, що жінки придатні лише для любові, а в інші сфери життя їх пускати не варто?

      — Є чоловіки, які шукають у жінці матір, сестру, дочку, якою б вони опікувались. Але я належу до традиційних чоловіків, що шукають у жінці любов, бо тільки в коханні жінка виражається найповніше.

      — Але це дійсно дуже традиційний погляд на жінку.

      — На жаль, не можу опиратися цій старій, як світ, традиції. Суспільство завжди було суворішим до жінки в питаннях моралі, адже науково-технічний прогрес досі не позбавив жінок їхньої одвічної ролі матері, а залишки патріархальної моралі все ще тримаються в суспільстві. І я не думаю, що це погано. Доки народження дитини буде відбуватися природним шляхом, доти чоловік буде шукати в жінці джерело любові. А в подяку за свої почуття він буде дарувати їй квіти та дорогі речі, писати вірші і робити всякі дурниці. Якщо в майбутньому людство навчиться вирощувати людей у лабораторіях, лише тоді між чоловіком і жінкою кардинально зміняться взаємостосунки і відпаде потреба у статі, любовній ліриці і феміністичних грантах. Але кому від цього стане краще?

      — Гаразд, стосунки чоловіка й жінки — це така безодня, з якою не впорається ні філософія, ні соціологія. Тільки творчість. Тож повернемося до творчості. В інтерв'ю журналу «Кур'єр Кривбасу» ти розповів, який вплив у юності справила на тебе творчість Валерія Шевчука. Та коли порівняти твої твори і Валерія Шевчука, відчувається, що ти все це пережив у реальному житті, а Шевчук взяв із книжного світу. Що краще для письменника — багато читати чи мати багатий власний досвід?

      — Це дуже індивідуально. В історії літератури були письменники, що мали бідне особисте життя, як Кафка, а були такі, які прожили активне життя, повне пригод, здорового чоловічого авантюризму, мали багато жінок, як Толстой чи Мопассан. Між життям і творчістю повинна бути золота середина, адже письменник має відбутися як людина, як чоловік і як творець. Талановита особистість яскраво виявляє себе в усьому — в особистому житті, в земній праці й у творчості. І чим багатше в неї особисте життя, тим більше в неї можливостей створити такий же багатий і повнокровний художній світ. Із Валерієм Шевчуком у мене завжди були складні стосунки. На третьому курсі інституту я привіз йому три свої оповідання. Була люта зима. Я приїхав до Шевчука у вовчій шапці, і він дивився на мене, як на персонаж ще ненаписаного роману. Шевчук вилаяв мене за два сатиричні оповідання, а після мене вилаяв Євгена Пашковського і похвалив Юрія Андруховича. Ми троє шукали благословіння у Валерія Шевчука.. «Ось так треба писати, — показав Шевчук на одне з моїх оповідань. — Твоя героїня бореться зі своєю родовою традицією, але це вище її сил». Оповідання називалося «Два персики». Воно увійшло до книжки «Місто Тіровиван».

      — У твоїх творах поєднуються різні естетики — реалізм, магічний реалізм, сатира. Чи не спричиняє тобі клопотів схильність до сатири?

      — Іноді спричиняє, а іноді дарує втіху. Коли «Генеза» видрукувала мої «Дзеньки-бреньки», все видавництво від директора до служби реалізації їх прочитало і дуже тим тішилося. Якось видавництво робило презентацію у Фонді культури, який очолює Борис Олійник. Але так трапилося, що Олійник був одним із персонажів цих злощасних «Дзеньок-бреньок». І коли в кульмінації презентаційного дійства Олійник почав говорити якусь велемовну орацію, на працівників видавництва, як кажуть у таких випадках, раптом напав дурносміх. Усі дивились на Бориса Ілліча, пригадували його репліки з мого опусу, душилися сміхом і не могли з цим нічого вдіяти. По всій залі Фонду культури хихотіли, пирскали сміхом, а хтось навіть нахабно реготнув, і тільки Борис Ілліч очманіло морщив лоба, ворушив бровами і не міг зрозуміти, чому всім так весело.

      — Ти написав багато новел, майстерних і пластичних, цікавих для літературознавців і для читачів. А як щодо роману?

      — Василь Портяк назвав роман розтягнутим оповіданням, обтяженим додатковими сюжетами, персонажами й деталями. З будь-якого оповідання можна написати роман. Оповідання — це як біг на сто метрів. Воно пишеться на одному подиху. А роман — це забіг на велику дистанцію, під час якої важливо правильно розподілити сили. Оповідання виснажують більше, ніж роман, тому я пишу зараз романи. Читаючи роман, відчуваєш, коли в письменника не було настрою і він змушував себе писати. Силуване письмо створює енергетичні спади. Читач у цей час починає позіхати й перегортати сторінки, шукаючи цікавіших розділів. Іноді роман пишеться роками. Тоді в тексті відчуваються енергетичні стики. Особливо це позначилось на романі Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». Він весь із енергетичних спадів і стиків. Відчувається, що писався він довго хворим письменником.

      — Дуже цікаве спостереження про роман, про який вважають за потрібне висловитися всі... До речі, Булгаков із Києва поїхав, а ти до Києва приїхав. З Житомира, як Ларіосик. Як ти сприймаєш Київ, киян і приїжджих? Де має жити письменник — у провінції чи в столиці?

      — Письменник має жити там, де йому комфортніше. Я себе найкраще почуваю в Києві. Тут є потужне культурне середовище і відбуваються найважливіші події в духовному й політичному житті країни. Мене Київ сприйняв відразу, і я його теж. Це класична столиця, до якої в пошуках кар'єри і слави з'їжджаються найактивніші люди з усього світу. Іноді я зустрічаю киян, що мають глибоко вкорінений комплекс меншовартості перед Москвою. Вони все життя мріють виїхати до Москви, бо вважають її своєю столицею. Таких киян важко назвати столичними людьми. У своєму рідному Києві вони почуваються глибокими провінціалами.

      — На передні ролі в літературі рвуться жінки й фемінізовані чоловіки, тому тебе слушно називають єдиним мужчиною української літератури. Чи готовий ти як єдиний чоловік сучасної української літератури воювати за свободу?

      — Я вже стільки навоювався за свободу, пишучи сатиру, на яку не шкодував жовчі, коли тріщав «Совок» чи під Кабміном били в залізні бочки барабанщики революції, що іноді хочеться виїхати на якийсь острів, аби не бачити цинізму політиків із великими робочими губами і розчепіреними пальцями.

      — А, може, тому письменники й перестали бути в центрі уваги суспільства, що серед них немає справжніх героїв і справжніх чоловіків?

      — Письменник перестав бути в центрі уваги суспільства, бо змінився суспільний устрій. Якщо радянська влада опиралася на комуністичний міф, то українська влада опирається на гроші. Відповідно в центрі уваги суспільства перебувають люди, пов'язані з великими грошима — олігархи, політики, представники шоу-бізнесу, модельного бізнесу, кіноактори. Вони — мешканці глянцевого світу. А роль шамана, що дозволяла радянському письменнику опинитися на вершині піраміди, перехопили тележурналісти, яких впустили до глянцевого світу, аби вони обслуговували інтереси великого капіталу.

      — Але ти повторюєш у своїх інтерв'ю, що письменники, які нібито нічого не вирішують, відповідальні за здоров'я нації.

      — Бо так і є. Журналіст, письменник, режисер, філософ першими несуть відповідальність за духовне здоров'я нації. Вони впливають на духовний стан суспільства. Якщо в суспільстві розвивається ксенофобія і нетерпимість до інших народів, треба перевірити, чи не винні в цьому культура і засоби масової інформації. У щоденниках Михайла Лермонтова є запис, як він, перебуваючи на Кавказі, весь день полював за чеченцем і насилу його підстрелив. Російському класику полювання на людей подобалось більше, ніж на зайців. У сучасній російській масовій культурі ксенофобія існує в неприхованій формі. Достатньо переглянути фільми Сергія Бодрова або інших культових режисерів, аби переконатися, хто сіє ненависть до американців, українців, кавказьких народів. Росіяни мавпують американську масову культуру, але американці ніколи не дозволяють собі такої грубої політнекоректності, яку дозволяють у Росії.

      — Ти вважаєш, що Росія перестала відігравати роль надії на духовне відродження світу, яку вона собі приписує?

      — Росія вже давно не відіграє цієї ролі. Варто прочитати відомих сучасних російських письменників і передивитися їхні фільми, аби зрозуміти, що насправді це глибоко маргінальна і хвора культура, квінтесенцією якої є фраза одного з героїв фільму Сергія Бодрова «Війна»: «Эх, повоевать бы!» Це все, про що мріє принижена і бідна російська душа. Тому настав час Україні виходити на світовий ринок із своєю культурою. Україна цілком спроможна стати донором європейської культури, запропонувавши Європі те, чого їй бракує, — духовну чистоту, свіжу енергію, нові філософські та естетичні ідеї.

      — Ти здобув славу не лише як письменник, а й як автор відомих літературних проектів. Всі пам'ятають укладені тобою антології, які неодноразово ставали єдиним джерелом інформації про сучасну українську літературу, конкурси «Золотий бабай» і «Коронація слова», театр сатири «Політичний вертеп». А твоя антологія «Квіти в темній кімнаті» перекладена японською мовою. Розкажи про свій проект «Література з пробірки», про який я чула від київських інтелектуалів.

      — «Література з пробірки» — це проект створення сучасної конкурентоздатної естетики, яка може бути з однаковим успіхом використана в літературі, театрі, кіно. Я пропоную зібрати команду інтелектуалів, серед якої були б філософи, психологи, соціологи, футурологи, спеціалісти з маркетингу і просто люди з оригінальним мисленням. Ця команда має проаналізувати кризу західної цивілізації, провести маркетингові дослідження світового інтелектуального ринку і вирахувати філософську та естетичну модель, яку може запропонувати Україна світові. Використовуючи цю модель за основу, група першокласних письменників пише свої твори, які перекладаються основними мовами світу. А потім створюються міф і відповідна піар-компанія , а написані твори просуваються на літературні ринки світу. До проекту треба підключити також людей із технократичним мисленням, яке завжди в Україні йшло в ногу зі світовим прогресом. Темперамент і свіжість української літератури, помножені на оригінальні концептуальні ідеї, дадуть добрі результати.

      — Чому в сучасній культурі так багато смерті?

      — Смерть і свято — дві найсерйозніші істини, які загострюють смак до життя. Саме тому найбільше дітей у Бразилії зачинається під час карнавалу, а в Ізраїлі — під час війни. Смерть зачаровує. Як багато збирається на вулиці гав, коли хтось загине в автокатастрофі! Багато крові у Святому письмі. Від братовбивства Каїном Авеля до розп'яття Ісуса Христа — скільки кривавих історій екранізовано і ще буде екранізовано за біблійними і євангельськими сюжетами. Але в мистецтві смерті повинно бути менше, бо в щоденному людському житті смерті значно менше, ніж у кінематографі, літературі чи на телебаченні. Смерть домінує в тих культурах, де існує духовна криза. Основна причина кризи західної культури — зашлакованість її енергіями насильства і смерті. Настала ера народів, які не захоплювали чужих територій, не нав'язували іншим своїх мов і культур, не розмножували зло і брехню, видаючи свої злочини за благо. Тому західні інтелектуали з надією дивляться на Схід, Україну та інші, звільнені з-під колоніального гніту, народи, які створять духовний клімат майбутньої цивілізації.