Згадати звитяжців українського «ледовища»

      Незабаром у Києві святкуватимуть 40-річний ювілей українського хокею, і це притому, що ще в 1910—1920 (!) роках на Галичині вели спортивні баталії майстри «гаківки», наші краяни брали участь у чемпіонатах світу й олімпіадах у складі збірної Польщі, а львівська команда «Україна»  перемагала імениті на той час польські клуби...

      Відкритий лист

      президентові Федерації хокею

      України Олександру Омельченку,

      українським та російським ЗМІ.

      Шановний Олександре Олександровичу!

      Ми, Ваші виборці, з великим інтересом, а іноді з неприхованим захопленням стежимо за Вашою діяльністю на посаді Київського міського голови. Ми знаємо, що керувати таким мегаполісом — доволі складна річ. Дозвольте висловити щиру подяку за ті кроки, які Ви здійснюєте на шляху розбудови Києва й перетворення його на потужний європейський культурно-промисловий центр. Ми — з Вами, Олександре Олександровичу, незважаючи на підступні й брутальні дії, до яких вдаються деякі ваші політичні опоненти.

      Однак дозвольте звернути Вашу увагу на інше господарство, яким також опікуєтеся. Це — Федерація хокею України. Мова не піде про хокейні нестатки, бо сьогодення потребує окремого осмислення. Наразі маємо чудовий привід поговорити про історію українського хокею в переддень чергового етапу змагань на «Кубок євровиклику», в рамках якого відзначатиметься 40-річчя... А от чого — питання? Справді, важко збагнути, про що наразi йдеться в українських та російських ЗМІ. Чи про 40-рiччя власне українського хокею, чи про його, так би мовити, київський етап?

      Ось ця нез'ясованість, нечіткість вводить в оману багатьох хокейних уболівальників та журналістів як в Україні, так і в Російській Федерації. То тут, то там з'являються доволі некомпетентні повідомлення про те, що ми збираємося відзначати. Це є особливо актуальним на тлі доволі непересічної події — матчу ветеранів хокею України та Росії, який невдовзі має відбутися в Києві.

      Дозвольте навести кілька історичних фактів.

      1910 рік. Галицький спортовий часопис «Вісті з Запорожа» першим в Україні подав українською мовою правила гри в гаківку, тобто в хокей.

      Через рік, у 1911 році, львівська газета «Діло» сповіщала про те, що піонер українського спортового руху професор Іван Боберський намагається впровадити новий вид спорту — гаківку: «Він щойно впорядкував українською мовою правила гри й прагне заохотити до неї галицьку молодь».

      У тому ж році відразу після створення спортивного товариства «Україна» у Львові бажанням створити гаківкову секцію переймався тодішній голова цієї організації Степан Слєзак — у майбутньому поручик Української галицької армії.

      1925 рік. У Львові виникають хокейні дружини при польських цивільно-військових спортивних товариствах «Погонь», «Чарні» та «Легія».

      1929 рік. Провід СТ «Україна» офіційно заявив про створення хокейної секції й про початок змагань в окружній лізі й чемпіонаті Польщі.

      Тоді ж українська гаківкова дружина з'явилася і в Чернівцях (на той час — Румунія) — «Довбуш». Крім того, до хокею долучилися й члени таких буковинських спортивних клубів: «Ян» (німецькі колоністи), «Маккабі» (єврейська громада Чернівців), «Драгош Воде» (власне румунський клуб), «Полонія» (польський спортивний осередок). Відтоді хокейні матчі почали відбуватися регулярно.

      Слід зазначити, що деякі газети, пишучи про хокейну дружину «Україна» вже того першого року її існування, принципово не брали назву команди в лапки, як того вимагають правила. Отож на шпальтах газет писалося, що, наприклад, «Погонь» чи «Краковія» грали проти України, а не «України». Таким чином вдавалося створити видимість, що існує хокейна команда (чи то пак навіть збірна) України, яка бере участь у різних змаганнях на території Польщі. Це був доволі вдалий тактичний хід журналістів, які в такий спосіб задовольняли свої національні почуття. Така «дрібничка» (тобто написання слова без лапок) була вкрай потрібна активній українській спільноті, котра зазнавала утисків від польської влади й прагнула ширших національних прав.

      1932 рік. Львівське СТ «Україна» відвідало Чернівці, де провело три матчі. Нарешті (!) українська дружина зіграла з іншою українською дружиною. «Україна» — «Довбуш» — 7:0. Згодом, підсумовуючи сезон, провід СТ «Україна» констатував (цитую мовою оригіналу): «До важливих моментів належав виїзд нашої дружини до Чернівців, де вперше в історії нашого спорту зустрілися дві наші дружини гаківки на леді. Ця зустріч з «Довбушем» закінчилася, як відомо, високою перемогою львівської дружини 7:0, що автоматично вказує на «Україну» як найліпшу українську команду гаківки...». Того ж року виникає хокейна секція в Тернополі при Українському спортивному товаристві «Поділля».

      1932 рік — рік хокейного буму на нерадянській тоді Галичині. Тут існувало 55 команд! Вони були поділені на два класи — відповідно, на провідний «А», де було 12 дружин, і нижчий «Б», в якому змагалися решта, 43 команди. 
      1933 рік. Нападник «України», а згодом «Легії», син відомого хужожника Івана Труша — Мирон Труш — закидає свою соту шайбу в чемпіонатах Львівської округи та Польщі.

      Лютий 1935 року. Відбулася перша хокейна першість Покуття, в якій узяли участь чотири суто українські (!) команди — «Сокіл», «Сокіл-2», «Довбуш» та «Довбуш-2». Всі вони репрезентували одне місто — Коломию. Серія матчів принесла перемогу «Довбушу».

      За хокейну збірну Польщі на чемпіонатах Європи й світу у 1929—39 роках та на Олімпіадах (1932 і 1936 рр.) виступали такі городяни Львова: Владислав Лемішко, Роман Ступницький, Альберт Мауер, Роман Сабінський, Казимир Соколовський, Вацлав Кухар, Ян Хемерлінг та інші. Слід додати, що Польща кілька разів виборювала срібні медалі чемпіонатів континенту, а на Олімпіаді—1932 в США посіла четверте місце.

      1938 рік. «Україна» виборола перше місце в окружній хокейній групі «А» Галичини, ставши таким чином найліпшими у Львові й залишивши позаду такі авторитетні клуби, як «Погонь», «Чарні» та «Легія», котрі завжди претендували на «золото» в чемпіонаті Польщі. Відтак «Україна» почала готуватися до власне польської першості. Але чиновники від спорту зірвали чемпіонат (чи не вперше!), бо надто їм було не до вподоби, що «Україна» може затьмарити власне польські дружини.

      Того ж року «Україна» провела гру з «Краковією» у Львові на щойно реконструйованому стадіоні «Погонь». Матч знаменний тим, що його відвідала рекордна для Львова кількість глядачів — 5 тисяч. Ще близько 1 500 осіб простояли під «ледовищем».

      У 1939 році після анексії Галичини радянською окупаційною адміністрацією СТ «Україна» було ліквідовано як «буржуазно-націоналістичну» організацію. З'явилися нові команди, основу яких склали колишні гравці польських, українських та єврейських національних спортивних товариств — «Динамо», «Спартак», «Буревісник», «Локомотив», «Харчовик» та «Здоров'я».

      Натомість весь активний український елемент був репресований новою владою. Зокрема, провідники товариства «України», в тому числі й засновник хокейної секції і багаторічний її керівник Степан Конашевич, були заарештовані НКВС. Про долю цих людей знаємо, що невдовзі всі вони були замордовані.

      Першим чемпіоном радянського Львова з хокею у сезоні 1939—40 років стало «Динамо». В першості серед вузів найсильнішою виявилася дружина Інституту радянської торгівлі. Наступної зими (1940—41) найліпшим в області став «Буревісник».

      Наприкінці зими 1940 року Москва дала дозвіл на проведення першого чемпіонату СРСР з хокею. Однак оскільки гра була відомою лише на західних, щойно окупованих більшовиками територіях (Галичина, Буковина, балтійські республіки), то потреба у трактуванні змагань саме як чемпіонату СРСР відпала. Однак був сформований календар матчів, затверджені єдині правила гри й кілька поєдинків було таки проведено. Україна мала три дружини — збірні Львова, Чернівців і Дрогобича. Також мали кілька репрезентацій латиші. Але зима швидко минула, й фінал, у якому пророкували зустріч Львів—Латвія, не відбувся.

      Навесні 1941 року дев'ятеро найкращих хокеїстів Західної України (серед них — Юрій Дицьо, Омелян Бучацький, Роман Маринець та ін.) отримали у відділі фізкультури львівського обкому Компартії так звані «путівки» на роботу в московських i ленінградських командах ЦСКА (тоді вони називалися, здається, ЦДКА), «Спартак» і «Динамо», як висловився Омелян Бучацький, «аби вчити москалів хокею». Але початок чергової фази Другої світової війни в червні 1941-го не дав здійснитися цим задумам.

      Серпень 1941 року. Група колишніх хокеїстів чернівецького «Довбуша», в тому числі й засновник хокейної секції в товаристві Василь Шерей (хокейний арбітр, який судив матчі чемпіонатів світу й Європи напередодні війни), будучи членами Організації українських націоналістів (мельниківців) у складі похідних груп вирушили на схід «будувати Україну». Як на те відреагував новий окупант, загальновідомо. Про їхні долі даних немає, за винятком сотника Василя Шерея, котрий опісля війни оселився в США.

      Початок 1942 року. Відновлене СТ «Україна» бере участь у двох турнірах за участю німецьких, польських, словацьких та чеських команд. Обидва — виграє. Найбільш пам'ятною стала перемога над командою Schwartz Teufel («Чорні чорти»), яка була гордістю тогочасної Німеччини, в лемківському містечку-курорті Криниця — 8:5. Незабаром гестапо заборонило українцям брати участь у подібних змаганнях, бо, «якщо не виграють німці, не виграє ніхто...»

      Подібних фактів можна навести дуже багато. Всі вони красномовно свідчать, що український хокей має значно глибшу історію, аніж це собі уявляє пересічний загал, i зокрема очолювана Вами, Олександре Олександровичу, Федерація. Більше того, погодьтеся, що кожна держава пишалася б такою хокейною спадщиною, в якій було все — і славні перемоги, і трагедії, і цілковите забуття. Та чи пишається Україна?

      Не дивно, що хокейні довідники радянської доби старанно обходили тему української гаківки. Розповідаючи про становлення хокею на території СРСР, ніхто жодним словом не згадував про Західну Україну, про те, що тут не на жарт цікавилися цим видом спорту, а місцеві хокеїсти досягали неабияких результатів. Максимум, на що були спроможні комуністи від спорту, — визнати, що хокей існував у прибалтійських республіках.

      До всього варто лише додати, що спортивне товариство «Україна» стало першою офіційно зареєстрованою організацією, юридичною особою на теренах Австро-Угорської та Російської імперiй, котра в своїй назві вжила слово «Україна». До 1911 року (тобто до року її реєстрації) в документах цих імперій ніяких «україн» не існувало.

      І нарешті, про саму українську назву цього виду спорту. Правильно було б не «хокей», а «гаківка» чи «гокей». І це не вигадка діаспори. В епоху так званої «українізації» на межі 1920—30 років у нашій літературній мові існувало слово «гокей» як безпосередній відповідник англійському hockey. Перші інструкції щодо гри (щоправда, з м'ячем), котрі друкували на території радянської України (Харків, Київ), в ті роки використовували винятково літеру «г». Стосовно власне назви «хокей», то вона ніколи не була властива природі української мови, а є штучним «добровільно-насильним» запозиченням із російської мови в період, коли українська лексика перебувала під тиском різних владних постанов про «зближення двох братніх мов». Сьогодні той заборонений правопис реабілітовано.

      Англійське hockey звучить як українське «гакі» (з наголосом на першому складі). Слово «гаківка» походить від слова «гак» (той, що на нижньому кінці ключки, якою грають хокеїсти), і, власне, це є доволі влучним, найоптимальнішим поєднанням англійського слова-першоджерела й української мовної специфіки. «Гаківку» ввів у мовний ужиток професор Іван Боберський.

      А «хокей»... Вже згадуваний Омелян Бучацький (до речі, один із найкращих хокеїстів у Східній i Центральній Європі у 1930—40 роках) свого часу так іронізував з цього приводу: «Не в Москві і не в Києві, але власне у Львові був початок не тільки для України, але також для цілого Союзу тієї гри, яка по-українськи зветься ГАКІВКОЮ, по-міжнародному — ГОКЕЄМ на льоду, але ніколи, ніколи «хокеєм»...»

      З огляду на вищевикладене, Олександре Олександровичу, роз'ясніть, будь ласка, чи дайте відповідне доручення своїм підлеглим, що збирається відзначати українська хокейна громадськість у другій половині грудня ц. р.? 40-річчя українського хокею? Чи 40-річчя утворення в Києві команди майстрів із хокею?

      Зрештою, коли, за даними ФХУ, хокей виник на теренах України?

      Без відповіді на ці запитання з боку Федерації ЗМІ й надалі припускатимуться грубих помилок і вводитимуть своїх читачів в оману.