І з цього приводу чимало людей підняли символічні 100 грамів за світлу пам'ять дуже світлої людини, світлого кінорежисера і актора. А хтось просто приніс квіти до Бикова-пам'ятника, який сидить на просторому плато обабіч дороги спиною до Дніпра й уособлює пам'ять про всіх військових льотчиків, до яких він, власне, має дуже опосередковане відношення і які вже кілька десятиліть вважають його за свого. Бо він був людиною, яку любили всі, тому Леонід Осика і назвав так свій фільм-присвяту: «...Якого любили всі» (1982 р.).
Донецький хлопець, який мріяв про небо, відкрив небо цілому акторському курсу Театрального інституту імені Карпенка-Карого, з одного разу зробив їх зірками назавжди — всі прокинулися знаменитими після картини «В бій ідуть одні старики». «У цьому фільмі ми не грали, — казав колись в інтерв'ю «УМ» покійний нині Сергій Іванов, Кузнєчик, — ми ще не вміли грати. Просто характери наших героїв відповідали нашим власним, треба було тільки придивитися до нас і не помилитися з роллю».
Після «Стариків» були ще «Ати-бати, йшли солдати...», і мав бути «Прибулець», тобто він був на рівні сценарію, але, але... 11 квітня 2004 року виповниться вже 25 років із дня його смерті, на квітень і переноситься перша велика повнокровна виставка пам'яті Леоніда Федоровича в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України. Взагалі-то вона планувалася на вчора, фонди музею і матеріали з домашнього архіву доньки Маестро Мар'яни Бикової забезпечували унікальні матеріали, які досі не експонувались, але музейний працівник, який цю виставку готував, захворів, от і вся історія.
Мені здається, його не забудуть. Він усе зробив для цього на екрані, показуючи не героїв і суперменів, плейбоїв і пронир, а нормальних людей — зі страхами, сумнівами, гризотами, совістю і блискучим почуттям гумору.
...Гей, музики, вріжте «Смуглянку» для Маестро.