Емісар із Воркути

      Західнодонбаський вугільний басейн, за українськими мірками, є дуже перспективним. У тому розумінні, що видобуток «чорного золота» у цьому регіоні на теренах Дніпропетровщини гарантований ще упродовж принаймні найближчого півстоліття. На відміну від Центрального Донбасу, де деякі шахти функціонують понад 100 років і мають понад кілометр заглиблення над багатьма гірницькими поселеннями вже давно навис нещадний дамоклів меч вимирання — тут живуть думками про майбутнє. І хоч вугільний пласт у басейні своєю товщиною не вражає, проте, як кажуть, на безриб'ї і рак риба. Чи не найголовніший плюс — видобувати «чорне золото» тут почали не так і давно, отож, мовляв, ще все попереду. Все ж вік першої шахти, до речі, вже почилої в Бозі, відраховується всього-на-всього з 1963 року. Зате інші десять видають щороку на-гора стабільно не менше мільйона тонн вугілля. Плюс понад два десятки управлінь, заводів і найбільша в Європі збагачувальна фабрика. Однак навіть за такого статусу-кво вже найближче майбутнє викликає набагато більше стурбованості, аніж упевненості у завтрашньому дні.

Бачили очі, за що голосували

      Щоправда, акцій протесту на кшталт пам'ятних піших походів із Павлограда до Києва у 90-х роках, тут уже не влаштовують. Хоча нещодавно дружно зібралися на велелюдні мітинги у Павлограді, Першотравенську та Тернівці колишні шахтарі, а нинішні інваліди, стурбовані закладеними до проекту бюджету намірами уряду Януковича погіршити і без того невеселе їхнє життя.

      Тепер же виявляється, що й діючі гірники схильні на долю скаржитися не менше. Більше того, вони все наочніше розчаровуються у своїх дружно відданих раніше голосах за кандидата у президенти України Януковича, а пізніше — за уособлювану Віктором Федоровичем Партію регіонів. Хоча саме останньому дивуватися доводиться найменше. Якщо шахти Західного Донбасу нині перебувають у руках «донецьких», то за кого повинні віддавати голоси працюючі на них? Звісно ж, за своїх. Хоча, поклавши руку на серце, і без тиску тут не обійшлося. Як тут не зрозуміти керівництво вугільних підприємств у намаганнях якнайкраще «засвітитися» перед господарями становища показовою кількістю відданих за них голосів.

      Тепер же вже стало зрозумілим, здається, для всіх, що й «донецькі» не є такою собі манною небесною. Насамперед з огляду на збитковість вугільної галузі в цілому. Отож без державної підтримки їй не обійтися навіть після приватизації. До того ж і в законі про бюджет на 2006 рік наголошується, що державну підтримку мають надавати незалежно від форм власності. Але це — де-юре. Де-факто ж навіть підприємства державні рідна держава часто-густо залишає на голодному пайку. Про приватні нічого й говорити. Куди наочніший приклад можна знайти — попри задекларовану у бюджеті державну підтримку галузі, відкрите акціонерне товариство «Павлоградвугілля» вже другий рік не отримує жодної копійки на підготовку очисного фронту, інакше кажучи, на будівництво власного майбутнього.

      Серйозні проблеми для вуглевидобутку в Західному Донбасі спричинили й фактори інші. Навіть урочистий продаж «Криворіжсталі» тут відгукнувся у тонах найчорніших. Адже металургійний гігант відмовився  купувати коксівне вугілля у Західному Донбасі зовсім, віддавши перевагу, певна річ, власним вугільним копальням у Казахстані. Для гірників це виявилося ударом неабияким. Адже власник «Павлоградвугілля» до приходу індусів на «Криворіжсталь» мав там вагому частку акцій, що дозволяла впливати на ціну, розмір та географію поставок коксівної сировини. За західнодонбаське вугілля навіть платили трохи більше, аніж того вимагала ринкова кон'юнктура — висока рентабельність металургійного гіганта таку розкіш дозволяла. Зате й рентабельність видобутку вугілля утримували хоча б на нульовому рівні. Тепер же така схема розвалилася.

Куди поділися «ура» і «слава»?

      Ще одну тенденцію нині можна помітити навіть неозброєним оком. Під кінець кожного року на Дніпропетровщині звикли до того, що шахти Західного Донбасу урочисто рапортують про дострокове виконання річного завдання. Нині — суцільна тиша, і звичних для осені—початку зими «ура» і «слава» на адресу звитяжців тепер не чути. Про які рапорти мова, коли відкрите акціонерне товариство «Павлоградвугілля» вже протягом трьох місяців поспіль не виконує виробничу програму? На недавній конференції 34-тисячного трудового колективу про це говорили без задніх думок. Шахтарі все більше усвідомлюють: ховатися у кущах досить. Тому й говорили відверто, що не помічають із боку керівництва бажання поліпшити ситуацію — навпаки, під найменшими приводами тут намагаються скоротити чисельність працюючих. На жодній шахті нині людей на роботу не приймають — при цьому дефіцит кадрів основних професій на кожній із них сягає 250 чоловік. Перспектива запустіння, характерного для багатьох міст і містечок Центрального Донбасу, тепер зажевріла і перед мешканцями західнодонбаських Першотравенська, Тернівки та й самого Павлограда.

      При цьому Донецький паливно-енергетичний концерн, структурним підрозділом якого є «Павлоградвугілля», не без гордості донедавна повідомляв про заплановані на нинішній рік 331,4 мільйона гривень інвестицій. Фахівці вуглевидобувної компанії, виходячи з жорсткої директиви затягувати паски тугіше, підрахували потреби на наступний рік тільки на підготовку гірничих виробок, технічне переозброєння, заміну підйомних машин та систем, що вже давно вичерпали свій ресурс, себто найнеобхідніше. Але навіть ці суперскромні потреби затягнули на суму 750 мільйонів гривень. У Донецьку такі запити сприйняли по-своєму, терміново оголосивши про скорочення інвестиційного бюджету на 170 мільйонів гривень. Заощадити насамперед планують на капітальних ремонтах. При цьому досвід переконує, що такі намагання зазвичай виливаються у «собі дорожче». Приміром, придбання нового двигуна на вугільний комбайн обходиться у 110—120 тисяч гривень, а капітальний ремонт затягує на 36—40 тис., однак його не завжди вистачає навіть на два місяці. Тоді як новий двигун відпрацює хоча б гарантійний річний термін. От і виходить «економія» у 240 тисяч гривень — якщо 6 разів по 40 тис. капремонтних. Але над такою арифметикою мало хто задумується. Та й навіть 331 мільйон гривень із 3 мільярдів, отримуваних за рік від реалізації 12 з «хвостиком» мільйонів тонн вугілля, видобутих на 10 шахтах, здаються справжньою краплею у морі.

      І, нарешті, знамення часу для «Павлоградвугілля», вочевидь, найпоказовіше. Недавній генеральний директор підприємства Павло Корж нині, як народний депутат від Партії регіонів, працює у Верховній Раді України. А його посаду обіймає представник — емісар ... російського «Воркутавугілля», якому з дивовижною легкістю довірили вправлятися з вугільними та фінансовими потоками. У Павлограді це вважають класичною ознакою передпродажної підготовки. Для себе у такій тенденції гірники нічого доброго не бачать, бо iз острахом прогнозують, що поки що передбачуваному новому господареві цілком може виявитися вигідніше на традиційні ринки збуту західнодонбаського вугілля постачати воркутинське. Те ж, що шахтарські поселення регіону за такого розвитку подій можуть залишитися при «бубнових» інтересах, певна річ, хвилює тільки їхніх мешканців. Тоді вже й піші походи протесту до Києва не допоможуть, бо питати не буде з кого...