Чужі благодійники для нашої Іри

«Ваша дитина може протриматися максимум два місяці»

      ...Валерій і Надія вагаються, а потім кажуть: «Ні, не можемо». Ми просимо у них фото з домашнього архіву. Знімок, зроблений шведськими журналістами. На фото молоді тато і мама посміхаються до свого дитяти-немовляти. Здавалося б, такі світлини є в кожній сім'ї. Але цей знімок — особливий. Одразу з'являються мурашки на тілі. І виступають сльози. У дитини майже нема обличчя — одна суцільна рана. Але, як яскраво свідчить фото, — любові в очах батьків від того не менше!

      — Коли ми тоді вивозили Іринку на вулицю, то щільно завішували колясочку тюлем, щоб не було видно донечки, — каже Надія. — Було боляче, страшно чути, коли услід шептали: «З яким обличчям народилася дитина!»...

      — Нам важко навіть спогадами повертатися в те минуле... — продовжує за дружиною Валерій. — Бо ми знаємо, що таке біда.

      — І що таке людська доброта, — тепер майже в унісон говорять обоє Шевчуків.

      Невідомо, коли було найважче родині: коли маленька Іринка ще нічого не могла говорити і постійно плакала від того, що рани не тільки вкрили її обличчя, а й закрили одне з її оченят, чи коли Іринка вже все усвідомлювала, але кожного разу, виходячи з-під наркозу, запитувала: «Тату, мамо, я справді жива?»

      Але найстрашніше, точно, було в Києві. Коли почули від столичних медиків про свою шестимісячну доньку: «Кріпіться. Але максимум, який може ще протриматися ваша дитина на цьому світі, — два місяці...»

      — Ми плювали б в обличчя того лікаря, який нам це сказав, — і сьогодні Шевчук-батько, коли це говорить, щоб не заплакати, спішно шукає у кишені цигарки. Робить паузу, запалює. — Перша дитина — і така катастрофа. Ми не могли змиритися, що її прирекли. Ми відмовлялися вірити в це, але що робити, куди йти — не знали...

Сусід по купе, побачивши Іринку, категорично відмовився їхати разом із ними

      Вбиті горем батьки повертались зi столиці додому. «Їхали додому чекати цього чорного дня», — каже Валерій. До того ж у поїзді на них чекав новий болючий удар: сусід по купе, побачивши Іринку, категорично відмовився їхати разом з ними...

      Але був у купе ще один сусід. Він і запропонував Валерію вийти у тамбур і покурити...

      Сусідом цим виявився радник міністра закордонних справ Олександр Цупренко. Пройде трохи часу, й Іринка Шевчук стане для нього майже рідною дочкою, а він для неї — спасителем.

      — Це була Богом дана нам людина, — складає руки, як до молитви, Надія.

      ...Біда до сім'ї Шевчуків із села Шклінь Горохівського району прийшла тоді, коли щасливий тато вже збирався забирати із пологового будинку додому дружину із донькою-первістком. На обличчі у дівчинки раптом з'явився прищик. За ним — ще один. Ще. Обличчя доньки почало гноїтися і вкриватися червоними плямами.

      Горохівські лікарі винувато розводили руками — мовляв, дитині «випадково занесли стафілокок». А незабаром діагностували кавернозну гемангеому. З кожним днем личко дівчинки все більше покривалося гнійними струпами і набувало багряно-синього кольору...

      — Коли Іринці було півроку, гнійні струпи перекинулись з обличчя уже не тільки на груди, а й з'явилися у горлі, стали тиснути на лімфовузли. Донька буквально задихалася... — Валерій, щоб приховати тремтіння у голосі, робить чергову довгу затяжку.

      А далі розповідає, як увесь цей час вони правдами-неправдами виходили на київських лікарів і про вбивчі слова, які від них почули...

      І ще раз про дорогу з Києва, після якої у Шевчуків з'явилися люди, яких вони тепер називають двома словами — наші спасителі.

Маленьку українку рятувала вся Швеція

      — Олександр Цупренко, Сергій Шевчук, Ганна Микульська, Людмила Лонюк, Бо Валенберг, Агнетта Тройліус, Терезія Меландер... — Шевчуки по черзі, боячись когось забути, із трепетом вимовляють ці, як вони кажуть, великі прізвища.

      Три останні з них не українські — шведські. Бо Валенберг — президент Скандинавської дитячої місії. Саме ця місія і відіграла ключову роль у житті Іринки, яку взялися рятувати шведські лікарі.

      Але на лікування дівчинки необхідно було щонайменше 200 тисяч доларів. Можете уявити, який розпач охопив молодих батьків. Зараз ці гроші здаються захмарними, а тоді був кінець 1994 — початок 1995 року — період масових невиплат зарплат і пенсій в Україні. Маленька надія, яка було зародилася, майже одразу згасла: таких грошей вони ніколи не віднайдуть! З кожним днем спливав цей фатальний термін — два місяці...

      На допомогу прийшли шведські журналісти. Уже в день від'їзду Надії з Іринкою до Швеції шведські репортери побували у Шкліні і відзняли зворушливі кадри розставання молодого тата з дружиною і донькою. Зворушливі кадри вияву неймовірної любові до своєї хворої доньки.

      Величезні фото розтиражували провідні шведські газети. Під фотографіями були короткі підписи: «Щоб врятувати цю дівчинку — потрібні термінові операції. Ви можете подарувати життя Іринці».

      І шведи відгукнулися. Буквально за лічені дні була зібрана необхідна сума. Один добродій, до речі, прізвища якого Шевчуки і досі не знають, сам перерахував 120 тисяч крон!

      Серед сотень благодійників була і Терезія Меландер — старенька шведська пенсіонерка так пройнялася фото дівчинки з України, що вирішила особисто познайомитися з нею і для цього спекла торт. У день нашого приїзду Іринка саме роздумувала, яким чином вона привітає із 78-річчям «свою бабусю Терезію, яка живе на 17-му поверсі у Мальме».

Усе можуть великі серця

      Пізніше шведські лікарі зізнаються, що теж експериментували — не були впевнені в остаточному результаті, бо до того не мали справи з настільки запущеною хворобою. Але їм вдалося зупинити жахливу недугу. Надія їхала з донькою у Швецію на два тижні, а залишилася на півроку.

      Там само, у Швеції, Іринка й зробила свої перші кроки в житті. У дев'ять місяців! Саме в цей день до них приїхав тато. Щоб сім'я не розпалася, шведські лікарі вирішили, що разом із дружиною і донькою обов'язково має бути і батько. Валерій, розчулений такою увагою, жалів, що не може висловити слів вдячності сотням рятівників їхньої Іринки, бо не знав мови. Але швидко не просто сказав шведською «дякую», а й вивчив їхню мову.

      — Тепер тато мені за перекладача, — усміхається Іринка.

      Уже підрісши, Іринка кожного разу, коли виходила з-під наркозу, запитувала: «Тату, мамо, я справді жива?» Але це не означало, що дівчинка боялася. Вона справжній боєць. Валерій розказує, що вже із семи років, коли вони щороку їдуть у Швецію на медичне обстеження й операцію, Іринка не спить усю дорогу — «щоб тато не заснув за кермом».

      Позаду у дівчинки — 14 лазерних операцій і одна пластична. Хоч у таких випадках пластичні операції лікарі не рекомендують робити до повного формування обличчя — мінімум до 16 років, але Іринці, як виняток, зробили операцію перед тим, як вона мала йти в школу. І попереду ще нові операції.

      Сьогодні Іринці 12 років. На запитання, з ким дружить, вона одразу називає ім'я свого молодшого брата Ігоря, а потім починає називати імена своїх однокласників. Нараховуємо — сімнадцять.

      — А скільки ж то учнів у вашому сьомому класі? — дивуємось.

      Яку, ви думаєте, ми почули відповідь? Так — сімнадцять.

      — Спочатку ми ніяк не могли наважитись на другу дитину. І хоч розуміли, що в Іринки не генетичне захворювання, заспокоїлись лише тоді, коли наш Ігорчик уже пішов, — каже Валерій.

      А потім Шевчуки переживали, коли Іринка йшла до школи — яка реакція буде в учнів, яка реакція буде в оточуючих.

      — А вийшло, що це була більше наша проблема, ніж її, — усміхається Надія. — Повірте, є багато людей з великими серцями!

Олександр ЗГОРАНЕЦЬ,

Василь УЛІЦЬКИЙ.