Українська японо-мати

      Минулої середи в резиденції посла Японії в Україні Муцуо Мабучі відбулася церемонія нагородження українського перекладача Івана Дзюба (вітчизняні мас-медіа вперто плутають його з письменником-дисидентом Іваном Дзюбою) орденом Вранішнього Сонця, Золотих Променів із Розетою. Ця нагорода присуджується за видатні досягнення у справі популяризації японської культури і вручається вперше в історії українсько-японських взаємин. Доктор фізико-математичних наук Іван Дзюб багато років тому самотужки опанував японську, як, зрештою, ще кілька європейських мов. Перекладач розповідає, що до перекладу він ставиться водночас як фізик і як музикант. Адже, щоб написати формулу, слід перевірити її багато разів, а якщо весь час не «музикувати», талант зникає.

      Моє особисте знайомство з японською літературою почалося завдяки банальній застуді. Якби не вона, навряд чи я б зацікавилась цією екзотичною країною, вся культура якої здавалася  дивною, чужою і незбагненною. Тоді, багато років тому, шморгаючи носом, п'ючи лікувальні чаї та борючись із нудьгою, взялася гортати старі підшивки журналу «Всесвіт» і натрапила на роман Кобо Абе «Людина-коробка» в перекладі Івана Дзюба. До речі, саме завдяки Івану Петровичу цей роман та роман «Спалена карта» побачили світ задовго до перекладів російською мовою, а романи К. Моріо та Т. Фукунаги й узагалі вийшли лише українською. Для радянських часів таке гвалтовне «порушення субординації» сприймалося достоту як революційне.

      Нині японська культура, можна сказати, цілком гармонійно увійшла в наше життя. Принаймні багацько наших співвітчизників, навчившись користуватись дерев'яними паличками до їжі і «присівши» на суші, позиціонують себе як істинні знавці Країни Світанкового Сонця. Тож наступного дня після вручення панові Івану Дзюбові почесної нагороди, журналісти мали нагоду продемонструвати своє володіння паличками в київському ресторанчику «Муракамі», поспілкуватися з українськими японістами, японськими амбасадорами,  а заодно потішити зір роботами всесвітньо відомого (і, звісно ж, неймовірно модного) майстра японської каліграфії Рюсекі Морімото.

      Відверто кажучи, я не надто вірю представникам журналістської братії, які, ставши в позу філософа перед химерними ієрогліфами, починають глибоко занурено провадити мудрі розмови про художню вартість, глибину і зміст цього давнього східного мистецтва. Після чого так само захоплено і таємничо-зосереджено беруться поглинати чудернацькі страви із морепродуктів, густо поливаючи їх сумішшю всіх присутніх на столі соусів. У японській кухні (принаймні в її українському варіанті) мені подобається лише естетичний зовнішній вигляд, а в мистецтві японської каліграфії — я просто шаленію від назв ієрогліфів і їхніх світобудовчих значень. Вони нагадують мені довгі підписи під малюнками українських художників-примітивістів, з однією лише відмінністю, що японці примудряються довгий-предовгий підпис втиснути в коротеньку назву: «До», «Му», «Аі» чи «Кокоро».

      Європейці можуть знати історію східної каліграфії, але збагнути її суть спроможні не всі сучасні японці. Традиційне мистецтво в Японії нині часто має переважно декоративний характер і нагадує ставлення сучасних українців до національної  вишивки, косівської кераміки чи писанок.

      З прозою (бо адекватно перекласти японську поезію — так само складно, ба навіть  практично неможливо, як і вiдтворити мистецтво каліграфії) все значно оптимістичніше. Японська література в цьому жанрі зазнає впливу глобалізаційних процесів, і, зберігаючи етнічний колорит, доступна для адептів різних культур. Тому минулого тижня душі адептів нашої культури по-справжньому розкошували. Таке свято, для багатьох цілком несподіване, їм надало відоме харківське видавництво «Фоліо», виступивши в ролі достоту названої матінки японської літератури на українських теренах. Оскільки Іван Дзюб щільно співпрацює з цим видавництвом (щойно у «Фоліо» з'явилися його переклади українською творів модного Харукі Муракамі «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй»), то вирішено було об'єднати нагородження перекладача з презентацією усього «японського доробку» видавництва.

      Насамперед — це перша в Україні книжкова публікація творів славетного Юкіо Місіми у перекладах молодих японісток Дарини Купко та Інни Данченко «Жінка маркіза де Сада». Крім того, «Фоліо» презентувало свою найменшу і найбільшу книжку про Японію (йдеться, звісно ж, про формат). Найменшою книжкою стала збірка хоку відомого поета сімнадцятого сторіччя Мацуо Басьо «Лик вечерней луны», а найбільшою — альбом із назвою «Улыбка богов: японская миниатюрная пластика» з передмовою Юрія Макарова. На жаль, як ви вже здогадалися, обидві ці книжки «Фоліо» вирішило видати російською. Щодо Басьо, то це особливо дивує, адже російських перекладів цього поета не бракує. Стосовно альбому, певно, спрацювала згадувана вже «совківська» звичка до субординації. Оскільки це видання — «перше на території СНГ присвячене окімоно як самостійному різновиду традиційного декоративно-ужиткового мистецтва Японії», то й вирішено було видавати його на «общедоступном». Передмова відомого телеведучого до альбому читається легко і захопливо. Щоправда, в ній ідеться не так про японську мініатюрну пластику, як про особисті враження Макарова від подорожі до Японії, які, зрештою, зосереджуються на інтер'єрі одного окремо взятого, хоч і доволі «жирного», готелю. Оскільки альбом розрахований на колекціонерів, мистецтвознавців та культурологів, то самих цих «дорожніх нотаток» замість грунтовної передмови вочевидь бракує.

      Загалом же доробок «Фоліо» — гарний зачин для того, щоб поволеньки починати розуміти  культуру Країни Світанкового Сонця і навіть знаходити паралелі між українським та японським менталітетaми. До речі, пан Іван Дзюб давно вже ці паралелі виявив. А в Японії, де перекладач два роки пропрацював радником з питань науки і технології в українській амбасаді, його сприймають за свого. Викладаючи деякий час японську мову в Національному університеті, Іван Петрович розповідав студентам, що між українською, італійською та японською мовами існує неабияка фонетична схожість, яка полягає насамперед у повнозвучності. Намагаючись узяти в Івана Дзюба коментар із приводу нагороди і презентації нових книжок, я натомість отримала невеличку  лекцію з етнопсихолінгвістики. Свою любов до японської культури Іван Дзюб пояснює так:

      — Психологія японців нагадує мені мою власну психологію, психологію мого батька. Він нікому й ні про кого не сказав жодного поганого слова. Цей простий селянин був великий дипломат. Саме від батька я успадкував делікатний гумор, який мені став у пригоді в Японії. Загалом же немає такої культури, яку неможливо було б зрозуміти. Все залежить від того, наскільки людина цього прагне. Що стосується перекладацької праці, то перекладач має бути одержимим культурою того народу, твори якого перекладає.

      Повернувшись із Японії, Іван Дзюб привіз із собою цілу скриню книжок. Тепер українські видавництва мусять ставати в чергу, щоб видати твори у перекладах  одного з найавторитетніших представників української школи перекладу.

      Невдовзі читачі «УМ» матимуть змогу ближче познайомитися з творчою кухнею Івана Дзюба. А також дізнатися про етимологічні особливості його прізвища, щоб ніколи більше не плутати двох славетних Іванів: Дзюба і Дзюбу.