Село як соняшник

      Космач мовознавці тлумачать як «Келія Сонця». В космацьких одязі, вишивці, ткацтві, писанці переважають жовто-гарячі барви. А якщо вийти на пагорб Космача і подивитися вниз на село, то таке враження, що дивишся на соняшник, утворений  центром села з 32 його гірськими присілками. Це чи не найбільше в Європі село, яке розкинулося на 15 кілометрів: воно має вісім тисяч населення, вісім шкіл, лікарню та пологовий будинок. Колись було чотири клуби, на сьогодні лишився лише один. Як і більшість українських сіл, Космач занедбаний, однак тут панує дух творчості. Адже Космач називають столицею Гуцульщини, її серцем.

Сонцеве село

      Серед смерек і мальовничих космацьких краєвидів, біля річки стоїть хатинка. В ній живе Дмитро Онуфрієвич Пожоджук — відомий майстер української вишивки та писанки (мав понад 20 персональних виставок в Україні і за її межами), талановитий журналіст та цікавий оповідач. З його розповідей виявляється, що перший в Україні літак було збудовано саме в Космачі. На присілку Рушір біля водоспаду жив собі гуцул, і зробив собі літак. Із присілка Рунок його запустив. Літак торохкотів Космачем, зачепився за баню церкви, упав і розбився — разом із літуном...

      Перша письмова згадка про Космач датується 1412 роком. Утім науковці зі Львова виявили тут залишки стоянки первісної людини. В 1994 році археологи під час розкопок  на присілку Медвежому дослідили досі незнаний науці солевидобувний центр  тритисячолітньої давності. Згадки про Космач мистецький є у дослідженнях польського фольклориста Оскара Кольберга, у праці Володимира Шухевича «Гуцульщина» і багатьох інших, але й до сьогодні достеменно не відомо, що є Космач і скільки йому років. Щоб прояснити ситуацію, Дмитро Пожоджук звертається до фольклору, до столітніх бабусь та дідів і нарешті дізнається, що Космач не заселявся спочатку як Космач, а почався з присілка Завоєли. Кажуть, там колись був гарний тисовий замок. Про це досьогодні співається в коломийках. У Космачі були такі жінки й дівчата, які зачаровували інших: Олекса Довбуш знайшов тут собі коханку. Тут і загинув — від зради... В Космачі є якась сила, яка притягує і наснажує всіх, хто тільки прийде.

      У 1980 році, коли Оскар Кольберг організовував найбільшу на той час етнографічну виставку, то її третю частину посіли роботи митців iз Космача. Хлопець-каліка Василь Гаврищук iз Космача представив 259 писанок. Кольберг захотів відшукати цього хлопця. Він поїхав на фірі з космацьким війтом Дмитром Линтюхом і взяв iз собою студента Василя Юрченка. Війт — старий, мудрий, який знає кілька мов, каже: «Зараз, пане професоре,  треба буде вам злізти й цілувати під мостом бабу». Але ж Кольберг поважний чоловік, як це йому злізати з воза і бабу якусь цілувати? «Коли треба, то краще це зробить студент за мене». Студента з воза зсаджує, бо має цілувати бабу, а студент покірний робить усе, що професор скаже, і: «Де баба?» — «Отам, під мостом». І, власне, там, під мостом, як їхати зі сторони Брусторів чи в сторону Косова, були два ідоли, зроблені з каменю. Потім радянська влада їх знищила. В працях Кольберга збереглися малюнки, як ці баби виглядали. Отож і сьогодні як хто їде в Космач, то старі люди можуть сказати: «О синку, то як ти їдеш уперше, то мусиш бабу цілувати».

      У Космачі постійно гостюють знаменитості. Уже на початку минулого століття в Космачі робиться багато того, аби ту культуру космацьку, гуцульську бачили інші: художники малюють, композитори показують її у музиці. В селі було відкрито першу на Гуцульщині читальню «Просвіти». Художник Олекса Новаківський мав тут вищу школу малярства, де студіювали Святослав Гординський, Михайло Мороз, Едуард Козак. Космачани, як акумулятори сонця, віддають у світ свою наснагу. Коли «гахнув» Чорнобиль, космацький народний ансамбль пісні і танцю виступав для ліквідаторів на ЧАЕС.

Космацька республіка    

      У 1718 році у Космачі збудували церкву святої Параскеви з тисового дерева, без жодного цвяха. На її будову щедро жертвував Олекса Довбуш, та й сам допомагав ставити. У 1944 році, на Покрову, війська УПА проголосили Космацьку Самостійну Республіку, і якраз у цій церкві було дане благословення на захист українських земель. Узимку 1944—1945 років у Космачі розташовувалися 19 сотень УПА.

             «У 1945 році, на третій день Йордану (19 січня), у Космачі відбулася дуже велика битва, — розповідає Дмитро Пожоджук. — Невеликий підрозділ УПА розбив ущент дивізію НКВС генерала Дергачова. Того самого, який за кремлівським наказом виселяв кримських татар та чеченців. І гуцули впустили ту армію в село, як у пастку, адже Космач по колу оточують гори. УПА рушила в наступ. Лише один солдат радянський утік, а всі танки і всі машини лишилися в оточенні». У цьому бою загинуло близько 400 «визволителів». Партизани втратили кільканадцять  вояків. Упродовж двох років по закінченні Другої світової у Космачі діяла підпільна Школа старшин і офіцерів УПА.

      Через два дні з гарнізону, що стояв у Коломиї, прийшли чекісти та почали розпитувати, що тут сталося. Не було можливості перевезти таку кількість убитих, то вони їх стягнули в купи, в долину, облили бензином і запалили. Інформацію про це приховували. Коли закінчилася війна, половина населення Космача опинилася на Колимі, в Хабаровську. Тринадцятирічних підлітків судили як «буржуазних націоналістів». Після цієї події до Космача надовго заборонили їхати історикам і фольклористам. Утім аж до розвалу СРСР у Космачі так і не була створена «ячейка КПСС».

      У 1970-тi роки в Космачі був священиком Василь Романюк (патрiарх УПЦ КП Володимир). Його, як і історика Валентина Мороза, арештували в цьому ж селі. Після звільнення з ув'язнення отця Василя Романюка висвятили в Космачі на владику Ужгородського і Хустського, а згодом обрали Патріархом відновленої Української православної церкви.

Весілля від податку

      Прославило Космач і весілля у традиційних гуцульських строях, на конях. «Коней 60 ішло від молодого, і тільки чоловіки їхали, — каже Дмитро Пожоджук. — Так було прийнято, що від молодого жінки не йшли. Від молодої десь 40 жінок на конях. Все це їхало до церкви. Зараз це все збереглося, але вже їдуть і жінки, і чоловіки. Співали переспівки весільні. Був князь і княгиня, і вони мали дружбів та дружок, а всі весільні гості називалися бояри». Ольга Луцик у США видала книжку про карпатські весільні традиції, яку назвала «Князі гуцульських полонин».

      «На Гуцульщині землі дуже неврожайні, скелi, ліси, де жили ведмеді й вовки. А податок мусили платити великий, — розповідає пан Дмитро. — То наші люди поїхали до Відня і просили австрійського царя, щоб зменшив їм податок. Поїхало тоді 12 чоловік iз Космача, одягнені в гуцульський одяг, до Відня. Всі подумали, що вони хочуть царя вбити, але гуцули наші знали кілька мов, звернулися німецькою до охорони. Цісар прочитав переданий охороною  папір і захотів бачити цих людей, а потім поставив умову: «Якщо ви хочете мати менший податок, то привезіть мені ваше космацьке весілля». І дав їм такий папір, що поки вони це весілля будуть збирати, Космач звільняється від будь-якого податку. В Космачі на той час уже стався переполох, що гуцулів там повбивали, відправляють панахиди і тут — приїжджають!».

      Отже, збирається громада на сільський майдан і організовує перший конкурс краси. Створюють журі з 11 членів, де два священики, римський ксьондз і рабин (бо була синагога), сільський війт. Хлопців вишикували в одну лінію, дівчат — у другу. Вибирають найкращого хлопця і найкращу дівчину на князя і княгиню, які мають їхати до Відня вінчатися. Їм, відповідно, відбирають дружбів і дружок і цей весільний похід їде до австрійської столиці. Франц-Йосип скликає до себе друзів, єпископи французькі та італійські їх вінчають, цар дає їм приданого. «Моєї мами рідний брат там був за дружбу, тому я про те багато знаю», — завіряє пан Дмитро.

      Після цього Космач був звільнений узагалі від будь-якого податку. І в кожній хаті, поруч з образами, висів портрет Франца-Йосипа. Коли женився парубок, то йому під вінок на чолі ставили монети із зображенням Франца-Йосипа. І коли виходила заміж дівчина, то їй таке ж робили, тільки ще на груди вона клала намисто із зображенням Франца-Йосипа. Ця традиція збереглась і до сьогодні.

Коляда з музиками

      На Святий вечір застеляють столи, а під скатертину стелять зелене сіно, по нашому називається отава, по кінцях столу кладуть по головці часнику, щоб боялися всі злі сили цієї родини, клали зерна пшениці, щоби множилися діти, а монети — щоби багатство було. А щоб вороги поменше набріхували на людей, клали ножиці і перев'язували ниткою. А як були діри у полицях, у ті діри пхали куделю, затикали, щоб нічого злого не йшло до хати. Мусило бути обов'язково 12 страв.

      «Коли починалося колядування, то не так, як зараз у вас і в нас iз коляди бізнес роблять: «Будьте газди гонорові, дайте гроші паперові». Колядували безплатно, хтось дасть яблук, хтось горіхів, хлібину чи, як колядували дорослі, то давали льону або конопель, або навіть кавалок полотна, кукурудзу, — каже Дмитро Пожоджук. — У нас колядували спочатку господареві, а потім господині, а потім їхньому синові, якщо був, а як не було, то дочці, а якщо був хтось на чужині, то ще й тому колядували, а як хтось помер, то й тому».

      Були гурти, колядницькі. Приходило по 6 хлопців, у коронах iз шаблями. Дівчата ходили з крилами, називалися «ангелі», їх збиралося по 25, а то й по 30. Одна на скрипці грає, інша на сопілці, третя на цимбалах. Ті, що у гуцульському вбранні, називалися «королиці». «Такі дівчата ще й досі ходять, і цього року ходитимуть, — розповідає пан Пожоджук. — Хлопці великі називаються «луговики», ще й ходять дорослі колядники. Наприклад, присілок Медвежий поділяється на чотири частини, то чотири гарти дорослих колядників, а цю кожну партію мусять супроводжувати музиканти, то вже є чотири капели музикантів на одному присілку, а ще п'ята капела піде до дівчат грати, а шоста — до хлопців, а помножити на 30, то порахуйте, скільки тут є музикантів. Я не можу сказати, що всі тут віртуози, але добрий десяток набереться таких, що мають світову славу».

Космацька діаспора

      Космацькі люди пливом їхали на еміграцію і дуже багато доброго зробили в різних державах. У 1960 роках космачка Олена Чупірчук разом із гуртом «Черемош» в Америці видала платівку космацької і взагалі гуцульської народної музики до співу і танців. Ця  єдина платівка, видана у західному світі, дійшла тепер і до Космача. Олена Чупірчук була відома ще й тим, що разом з писанкаркою Явдохою Кушнірчук писала писанки для конгресменів і президентів Америки. І сталося, що Одарка Онищук одну таку писанку взяла до своєї колекції і запитала, як називається символ на писанці. Конгресмен відповів, що «чупірчук», маючи на увазі автора писанки. А у 1985 році у Торонто вийшла книжка Одарки «Символіка української писанки», де та писанка підписана «чупірчук». Чоловік Олени був добрий танцівник. Писанкарка Явдоха Кушнірчук разом із чоловіком Семеном мала свій стипендійний фонд для студентів українського походження університету в Мюнхені.

      Як розповів Дмитро Пожоджук, зараз в Америці є багато космацьких представників, але найцікавіші є два. Перший — музикант-віртуоз цимбаліст Петро Бобеник і редактор закордонної газети Петро Рибчук. Два молоді авторитетні культурні діячі. В Канаді дуже багато було космацьких і серед них майстер, який виготовляв чудові цимбали, різьблені речі. В Парижі живе талановита малярка Марія Марчак, у Торонто — обдарований скульптор Михайло Юсипчук. Одним словом, космацькі люди лишили помітний слід на чужині. Серед перших поселенців, які прибули до Канади, були й космацькі гуцули: в одному з міських музеїв є сорочка, вишита космацькими взорами.

Наталка ЛЕЩЕНКО.