Заскочена мить

      Ініціаторами й організаторами фестивалю фотомистецтва виступили Всеукраїнська творча спілка художників «БЖ-Арт», школа фотографії Віктора Марущенка, центр сучасного мистецтва «Совіарт» та галерея «РА». Фестиваль організований, як-то кажуть, не з жиру, а швидше з розпачу. Жодною фінансовою підтримкою ні «нових» товстосумів, ні тим більше держави й не пахло. Захід організовано винятково завдяки партнерству й підтримці організацій, які розуміють, на якому «шариківському» рівні перебуває в Україні фотомистецтво. Крім галерей-волонтерів, це Чеський культурний центр, Польський інститут у Києві, Посольство Російської Федерації в Україні та фотоагенція Photographer.Ru. Цілком симптоматично, що ідею фестивалю підтримали далеко не найбагатші і не найкомерційніші столичні галереї. Адже саме вони розуміють, як важко громадити розкидане каміння. Якщо, скажімо, зразки радянського живопису вдалося зберегти, то надбання фотохудожників тієї доби практично цілком знищене. Оглядаючи левову частину вітчизняних фотовиставок останніх п'ятнадцяти—двадцяти років, можна побачити лише фінансове зростання фотографів, і аж ніяк не фахове: ця світлина зроблена на дешевій камері, ця — на дорожчій, а та он — на суперкрутому апараті за кілька тисяч «баксів».

      Державним мужам на цю проблему так само начхати, адже в сенсі фотокультури вони перебувають на тому ж рівні, що й усі громадяни. Вони не бачать різниці між фоткою, зробленою з мобільного телефону, і витвором талановитого фотомитця.

      Організувавши цей фестиваль, митці прагнуть не лише привернути увагу держави до цієї проблеми, а насамперед підвищити рівень культури фотографії у людей. Адже практично всі вважають, що взявши до рук фотоапарат (бажано найдорожчий), вони вже хапають Бога за бороду. Нема чого дивуватися, адже Україна — єдина країна в Європі, де досі не існує музею фотографії. Метр української фотографії Віктор Марущенко розповідає, що у своїй школі фотографії йому доводиться не лише навчати людей цьому фаху, але й виконувати загальнопросвітницькі функції. Скажімо, навіть фахові фотографи не знають перекладу слова фотографія. Крім того, на своїх уроках пан Віктор розповідає людям, що таке Берлінська стіна і якого року вона була зруйнована...

      На цьогорічний фестиваль, крім всесвітньо відомого українського фотохудожника Олександра Глядєлова, вдалося запросити трьох закордонних фотомитців — чешку Діту Пепе з циклами «Автопортрети» та «Моя мати», поляка Міколая Гринберга («Різні люди», «Каліфорнійські мрії») та росіянина Олега Клімова («Життя на Волзі»).

      У рамках фотофесту відбуваються безплатні майстер-класи для всіх охочих. Щоправда, Діта Пепе приїхати в Україну не змогла, але Віктор Марущенко обіцяє, що дасть майстер-класи замість талановитої чешки. Організатори виставки планують започаткувати  міжнародне фотобієнале. Кажуть, іноземні фотохудожники дуже легкі на підйом і з задоволенням погоджуються возити світом свої роботи. Проте у нас існує серйозна проблема зі страхуванням робіт зарубіжних авторів.

      Майстер-класи можна відвідати ще сьогодні і завтра в галереї «РА» (вул. Богдана Хмельницького, 32). А розклад виставок такий: Діта Пепе — до 30 листопада в галереї «РА», у тій же галереї з 9 по 22 грудня можна буде ознайомитися з роботами Олега Клімова. Доробок відомого польського портретиста Миколая Грінберга можна побачити в ЦСМ «Совіарт» з 8 грудня. А враження нашого співвітчизника Олександра Глядєлова від подорожей в Сомалі, Кенію та Південний Китай експонуватиме галерея «Дім Миколи» з 2 жовтня.

КОМЕНТАР З ПРИВОДУ

Віктор МАРУЩЕНКО:

      — У Швейцарії музей фотомистецтва — напівмуніципальний-напівприватний. У Лозанні відомий російський музей фотографії — це подарунок якоїсь баронеси місту. Тобто подарунок зроблено, але все одно музей утримує і доглядає міська влада. У нас немає жодного подібного досвіду. Залишається лише чекати на волю якогось мільярдера-любителя фотографії. Організовуючи цей фестиваль, ми, відверто кажучи, сподіваємося на київського мера, адже пан Черновецький — відомий фотоаматор. Якщо серйозно, то фотомузей Києву вкрай необхідний. Навiть в Узбекистанi такий є! Щоправда, ініціатором його створення там стали не митці, а дружина глави держави.

      Iснують такі визначення, як литовська фотографія, американська фотографія, німецька і так далі. Української фотографії немає. Фотограф помирає — зникає його фотоархів. Не існує самого процесу: ні навчання, ні архівації, нічого! Скажімо, архів однієї відомої радянської фотохудожниці, кореспондента газети «Известия», знайшли на смітнику. У нас в Україні люди взагалі перебувають на амебному рівні у сенсі фотографії.