У пошуках ностальгії

      Чим ближча друга річниця Помаранчевої революції, тим усе більш лячно від браку ностальгічного настрою. Втома від політиків, оскома від фактично приватизованого ними помаранчевого кольору, лише сама згадка про існування нинішнього уряду — усе це ховає все глибше і глибше ті ніжні й теплі, емоційні і драйвові, сентиментальні і безмежні спогади про революційні події 2004 року.

      Щоб дістати їх із закапелків приспаного бунтівного серця, аби налаштуватися напередодні Дня cвободи на відповідний настрій, спокушаєшся на пропозицію взяти участь в такому собі медіа-турі місцями «бойової слави» Помаранчевої революції. Головними екскурсоводами у подорожі минулої суботи були для журналістів коменданти наметових таборів, члени тоді просто громадської кампанії, а нині вже партії «Пора» Євген Золотарьов, Андрій Юсов, Андрій Бондаренко та Василь Бойчук.

Найбільше відчуття страху за всю революцію було на... Сковороді

      Перед посадкою на автобус журналістів у офісі «Пори» пригостили кавою та чаєм з одноразових склянок. За незапланованим збігом та на догоду ностальгійним спогадам в «Порі» не виявилося цукру.

      Перша зупинка — Контрактова площа, яка в передреволюційні дні носила назву «Сковорідка». Саме так назвали свій перший вуличний притулок біля пам'ятника Григорію Сковороді «порівці», які 2 листопада 2004 року розклали на Подолі перший намет. Вони пригадують, як тут жили нинішній заступник мера грузинського міста Батумі та білоруські опозиціонери, як подільські міліціонери допомагали мешканцям табору уникати можливих провокацій з боку неадекватних перехожих.

      Оскільки районний суд заборонив розташовувати тут наметове містечко, «Пора» оформила його як агітаційний передвиборчий пункт. Також «порівцям» не дозволяли розкласти велику кількість наметів, тому, з огляду на прибуття нових активістів, організатори збільшували не кількість наметів, а їхній розмір.

      Були проблеми і з дозволом на встановлення біо-туалетів. Тут «порівці» знайшли спільну мову з дирекцією найближчих кафе та ресторанів.

      «Із цим місцем у мене пов'я-зане найбільше відчуття страху за весь революційний період, — розповідає нинішній лідер «Пори» Євген Золотарьов. — Коли ми офіційно відкривали це наметове містечко, я намагався на шию Сковороді надягнути нашу «порівську» хустинку. Драбини не було, я заліз на пам'ятник, а от злазити вже було страшно...»

      Тепер поряд зi Сковородою стоїть іще один пам'ятник. Точніше, просто великий, привезений із Житомирщини, камінь. Фактично меморіальний — табличка на ньому нагадує, що саме тут було перше наметове містечко Помаранчевої революції. До речі, на встановлення пам'ятної брили рік тому не давала дозволу місцева влада, але ніхто досі так і не наважився ліквідувати ностальгічний революційний символ...

А тепер тут панує Ахметов...

      Наступне місце дислокації — Десятинна, 1/3. У дворі цієї вулиці, яка тягнеться від Михайлівської площі, колись розташовувався офіс коаліції «Свобода вибору» і водночас підпільна штаб-квартира «Пори». Зараз, за іронією долі, поряд з уже неіснуючим офісом височіє здоровенна будівля бізнес-структури Ріната Ахметова «Систем кепітал менеджмент», хоча два роки тому це було приміщення Державного управління справами. Активісти «Пори» пригадують, як на виході з двору завше стояв автомобіль зовнішнього спостереження, він переслідував їх і тоді, коли хтось виїжджав за «партійним» завданням. Цю контору, на відміну від інших притулків «Пори», тоді вдалося вберегти від масових обшуків, пошуків вибухівки та фальшивих грошей, оскільки його офіційний орендар — «Свобода вибору» — співпрацював з ОБСЄ.

      «Під час революції в цьому офісі неможливо було пройти, щоб не перечепитися об якесь тіло на підлозі. Тут масово ночували люди, тут відчувався в прямому і переносному значенні дух революції, бо помитися не було де», — з посмішкою згадує Андрій Юсов.

      Саме з Десятинної «порівці» вирушили ставити свої перші намети на Контрактовій площі. Учасників походу було близько трьохсот, тоді на їхніх обличчях ще не було такої впевненості у перемозі, як це було після другого туру виборів, проте на грудях у всіх висів значок «Пори» чорного, а не жовтого кольору. Такі значки під час революції носили обрані — чорний колір означав, що ці люди готові до рішучих дій. Золотарьов пригадує, що саме під час цього маршу координатори акції вперше застосували закуплені напередодні рації. «Це приносило купу задоволення тим, хто ними користувався, піднімало їхній бойовий дух», — каже Євген Золотарьов.

Історичне місце під ялинкою

      На майдані Незалежності єдиним місцем екскурсії стала ялинка навпроти консерваторії. «От саме під цим деревом був розбитий наш перший намет», — розповідає Юсов. Після закриття виборчих дільниць у день другого туру виборів кілька тисяч активістів «Пори» (тоді і «жовтої», і «чорної») рушили «Маршем переможців» із Контрактової площі на Майдан. Там вони простояли на мітингу, який організував штаб Ющенка, а опісля не дослухалися до заклику керівника виборчої кампанії Олександра Зінченка розходитися по домівках (оскільки, мовляв, перемога уже в кишені). На свій страх та ризик «Пора» встановила перший намет, який насправді став... двадцять четвертим — з огляду на те, що біля монумента Незалежності тоді вже стояло 23 намети, де нібито проходив паралельний підрахунок голосів.

      А в понеділок уранці на Хрещатику почали лунати... перші постріли. «Революція обійшлася без крові, зате з пострілами. Я майже побив рекорд Гіннесса, «прострілявши» за два дні дюбелями асфальт для встановлення трьохсот із гаком наметів. Як нам розповідали, тодішній мер Омельченко був проти розкладання наметів на Хрещатику, але коли зрозумів, що після наших дюбелів доведеться робити ремонт дороги, то навіть зрадів», — розповідає «порівець» Андрій Бондаренко, натякаючи на грошові відкати під час ремонту.

      У перші дні Андрій, окрім того, завідував боротьбою з мародерами. Пригадує, як відбивав від невідомих перші ящики апельсинів, привезені на Майдан. Також примушував їсти мелену каву ложкою зловмисників, які хотіли її поцупити. А от красти горілку не вдавалося нікому, бо її одразу... виливали. «Кияни часто приносили нам горілку, щоб ми грілися. Але ж тут панував сухий закон, і ми на очах шокованих перехожих її знищували», — розповідає учасник Помаранчевої революції Василь Бойчук.

      На Хрещатику екскурсоводи зупинилися біля кафе «Шато». Показують на вікно другого поверху, де під час революційних подій у «Пори» був оперативний штаб. «На жаль, зараз власники закладу не захотіли, аби ми проводили вам екскурсію всередині. Натякнули, що бояться зараз про все це згадувати, бо тепер уже зовсім інші обставини і зовсім інші лідери в уряді», — розповідають «порівці». А тоді адміністрація «Шато» надала один зі своїх розкішних залів для революціонерів у куфайках і валянках та їхніх командирів.

«Коли ми йшли до Адміністрації, бабці хрестилися»

      Біля секретаріату Президента екскурсію зустрів переляканий охоронець спокою лідера країни. За мить він викликав підмогу — ще трьох міліціонерів. Вони чули розповідь про те, як «порівці» відбуксовували шість КрАЗів, розміщені тут владою для блокування вулиці Банкової. «Думали про кілька способів, як би їх звідси прибрати. В останню мить здогадалися просто завести. Нам це вдалося, але один КрАЗ так і залишився, бо в ньому революціонери вирішили грітися. Після того в машині вже не було навіть керма», — посміхаючись, згадує Андрій Юсов.

      Хлопці розповідають, що два роки тому вони прийшли під Адміністрацію Кучми з ланцюгами, аби на випадок спроби розгону демонстрації обмотати себе залізом й прикріпитися до огорож.

      «На нас дивилися, як на смертників. Ми готові були до всього. Коли ми організовано йшли до заблокованої спецпідрозділами президентської Адміністрації і припускали її штурм, люди розступалися, даючи нам дорогу, бабці хрестилися. Але раптом до нас вийшла Тимошенко, вилізла на машину і попросила зупинитися. Мовляв, Кучма здався. Але насправді вона всіх обманула», — згадують члени «Пори».

      У свою чергу Андрій Бондаренко пригадує, як він «знахабнів», коли вже після двох тижнів революції заходив у двір Адміністрації, аби обшукувати автобуси із «беркутівцями». «Я як комендант табору біля Адміністрації стежив за ротацією хлопців із «Беркуту», щоб вони раптом нічого принципового не ввезли на територію і не вивезли з неї. Я заходив в автобус, змушував окремих «беркутівців» вивертати кишені», — каже Андрій. Керівництво спецпідрозділів пішло на такі домовленості з революціонерами, після того як вони заблокували всі в'їзди і виїзди. «Звісно, їжу для військових ми пропускали. Дехто навіть сам намагався їх погодувати. От пані Зварич, дружина екс-міністра, приносила їм молоко, прагнула обміняти продукти на їхні щити. Нас це обурювало — чого вона «ворогів» підгодовує?! А хтось казав, ніби молоко було з пургеном... Коли я намагався її не пускати до «беркутівців», вона мене била рукавичками», — згадує Бондаренко.

      Серед цікавих фактів він пригадує і такий: одного разу біля одного з виїздів з Адміністрації з'явилися бетономішалка та авто з цеглою. Революціонери намагалися шантажувати військових наміром забетонувати всі виїзди. Адже, попри попередні домовленості, в руках у «беркутівців», які стояли в перших рядах під час оборони Адміністрації, була зброя.

За Український дім довелося заплатити

      Проїжджаючи повз Український дім, «порівці» пригадують: після перемоги Майдану дирекція цієї установи виставила штабу Ющенка рахунок за оренду залів, де спали, харчувалися, лікувалися, грілися учасники революції.

      Далі маршрут пролягає повз Кабмін, штурм якого планувався тричі. «Але, на щастя, до цього не дійшло. Бо це могло жахливо закінчитися. Адже всередині Кабміну, як потім з'ясувалося, перебували військові зі зброєю», — каже Золотарьов.

      Екс-комендант наметового містечка біля Верховної Ради Василь Бойчук згадує, як він відстоював право революціонерів ходити в туалет у найближчий готель «Київ», в якому живуть нардепи. «Дирекція готелю не хотіла пускати пікетувальників у два туалети, розташовані на першому поверсі. Я їм сказав: або ви пустите людей, або вони просто захоплять всі ваші номери і будуть там жити! Вибирайте», — розповідає Василь.

      Але найбільше йому врізався у пам'ять момент, коли до наметового містечка прийшла старенька бабуся, яка пережила блокаду Ленінграда, і дала з пенсії 50 гривень. «Мені цікаво, як вона почувається після всього, що сталося по революції? Якби я зараз її зустрів, я навіть би не знав, що сказати...» — додає Василь Бойчук.

      Нарешті екскурсійний автобус опиняється на завершальному етапі подорожі — в Кончі-Заспі, навпроти входу на територію державної дачі Леоніда Кучми. Сюди революціонери з наметами приїхали у день переговорів між тодішнім Президентом, Віктором Ющенком, посланцями з Європи Кваснєвським та Соланою. «Ми були проти цих переговорів. Адже тодішній «круглий стіл» у Кучми дав продовження компромісним перемовинам з опонентами», — кажуть «пористи».

Справжнє відчуття свободи

      Після екскурсії «Пора» запросила журналістів пройти трохи далі в ліс. Там у мангалі палало багаття, проте ніхто не поспішав їсти шашлики. Просте зігрівання рук біля помаранчевої ватри почало розбурхувати ностальгічні почуття. Ось де вони, ці емоції, які так і не вдалося по-справжньому відчути під час ходіння по історичних місцях! У лісі...

      Тому святкувати День свободи захотілося десь далі, на природі. Біля вогню, подалі від політиків, їхнього офіціозу й штучності. Підняти келих за свободу, не озираючись довкола і не бачачи перед собою що-небудь, що нагадуватиме про них... Згадати, як усе було тоді, без згадок про день сьогоднішній. Відключитись і забутись. І повернутися туди, де все було так щиро і природно, відкрито й легко. На Майдані було присутнє відчуття польоту, яке, на жаль, не повторюється...