Доброго ранку о пів на четверту

      У Празі та інших містах Чехії глядачеві представлено документальний фільм про Рахівщину. Стрічка під назвою «О пів на четверту» — це продовжена версія короткометражки «Закарпатська область. Рахівський район», яка два роки тому, в рамках кінофестивалю в місті Злін, отримала першу премію у конкурсі студентського документального кіно. Її автори Штєпан Гон та Томаш Годан вирішили повернутися до теми та зняти повноцінну картину тривалістю понад годину. Тепер вона охоплює усі пори року, за яких живуть у найвищих горах України звичайні гуцули — старші і молодші, працьовиті і ледачі, питущі та ні. Зйомки протягом чотирьох років тривали в містечку Рахів та селі Лазещина на самісінькому сході Закарпаття.

Багаті й «нецивілізовані»

      Фотограф Штєпан Гон уперше потрапив в Україну в 1996 році як звичайний турист. Потім приїздив ще і ще. «Улітку 1998 року ми їхали на велосипедах до Казахстану через Закарпаття, — пригадує Штєпан, — треба було переночувати у Квасах. Підійшли до першої-ліпшої хати з проханням поставити намет на городі. Господар, Дмитро Васильович Ворохта, виявився дуже доброю людиною, а потім і нашим другом. І задовго потому він став головним героєм нашої стрічки».

      З Томашем Годаном, випускником факультету режисури у Злінській кіноакадемії, вирішили задокументувати край на кінострічку. «Камера в тих місцях донині незвична річ. Місцеві люди думають, що ми потім тут, у Чехії, висміюватимемо їх чи їхній спосіб життя. Найважче було переконати, що це зовсім не так. Навпаки, заслуговує на повагу те, що гуцули, живучи у важких умовах, не забруднені споживацькими «досягненнями цивілізації». Там є традиція, люди живуть порами сінокосу, орання, заготівлі дрів, Посту і Великодня, виходу на полонину. Цього тут, у Чехії, давно нема, як немає і в Києві чи іншому місті, де все рухається у злагоді із супермаркетом та мобільним телефоном. І у нас люди п'ють, але там, у горах, здатні увечері напитись, а вранці встати о шостій і важко фізично працювати», — описує Штєпан свої враження.

      Першу серію документального фільму знімали два з половиною місяці, після монтажу лишилося 28 хвилин. У фільмі триває буденне життя Дмитра Ворохти, який самостійно відбудовує згорілий будинок, розваги та інтереси місцевої молоді, яку презентує довговолосий красень, трохи фраєр Микола. Зйомки є живими, не інсценованими. Як супровід — народні пісні у виконанні Олега Скрипки і російська попса («Рукі Ввєрх»), під яку танцює тамтешня молодь. Демонстрували короткометражку у кінотеатрі «Моравія», двічі його бачили глядачі Чеського телебачення, були дискусійні покази у Вищій школі публіцистики в Празі та на фестивалі у Плзні.

      Відгуки про стрічку були здебільшого позитивні, тому автори вирішили продовжити роботу. Два роки тому на Великдень автори з кіноштабом упродовж двох тижнів знімали святкову засніжену Рахівщину, «полонинські» свята. Потім був важкий монтаж у студії, без особливих фінансових вливань. Та врешті було укладено договір про спільну продукцію із Чеським телебаченням, а невдовзі — й угоду про демонстрацію стрічки у кінотеатрах Чеської Республіки.

Спекуляції й насмішки...

      Саме зацікавлення чехами Україною заслуговує на повагу. Адже в цій країні потроху відмирає міф про те, що «там, на сході, усе дике», хоча стереотипи досить міцно вкорінені у голові чеського обивателя. Тому будь-який сюжет чи виставка, тим більше фільм, який «катають» кінотеатрами всієї Чехії — надзвичайний для нас позитив.

      А на Гуцульщині, серед розкішної гірської природи, живуть чи не найщиріші люди в Україні. Та не рідкість — багатодітні сім'ї, що туляться в маленьких хижках, через відсутність каналізації тут мало у кого є ванни, а туалети лише «турецькі» (дерев'яні надворі). У західних гостей це часто викликає шок та насмішки. На переконання чехів, на Гуцульщині є тільки злидні, алкоголізм і відсталість, що «на Закарпатті зупинився час» — значить, треба будь-що змалювати саме так. Інакше то «не продасться».

      У фільмі Годана і Гона цинічної спекуляції немає. Можливо, трохи задовгі алкогольні сцени. «Ми дуже не хотіли, щоб це виглядало так, наче ми з когось сміємося. Цей фільм у віддалених містечках Чехії зрозуміють краще, ніж у розбагатілій Празі, бо там життя досить подібне», — сказала нам на презентації стрічки монтувальниця Анна Риндова. Таки «приколюється» чеський, особливо празький, глядач із окремих абсурдніших моментів, і важко сказати, наскільки здоровими є ці дивакуваті хихоньки. Хіба смішно те, що чоловік удома сам полагоджує модерну кавоварку, телевізора чи систему подачі бензину у мотор вантажівки, а не несе все це до сервісу? Чи здібний подоїти корову і зробити сир, а не купити у в'єтнамців? Або допомогти потерпілому незнайомому подорожньому, нагодувати його й надати нічліг зовсім задурно? Автори фільму роз'яснюють, що серед гуцулів «не побачите людей, які тонуть у скигленні. Тут багато своєрідних особистостей, які радіють життю та сприймають світ таким, яким він є. Це гарний фільм про гарних людей». Але постійне наголошення на тому, що ось яке веселе життя у бідному краї — звучить, наче натяк на радощі пацієнта «жовтого дому», якому дадуть цукерку.

* * *

      Проте бачимо у стрічці Дмитра Ворохту, який не любить «бардака» і спокійно собі п'є каву вдома півгодини після початку робочої зміни («яка получка — така й робота...»), самостійно відбудовує згорілий будинок і повчає дружину. Бабці Бузачки розповідають, як вони люблять рідний край, молодь танцює на дискотеці під патріотичну пісню «Разом нас багато». Красень Микола не шанує горілки і розповідає про любов. А потім всі разом святкують Великдень. І презентація фільму у кінотеатрі «Свєтозор» у центрі Праги для півтисячі представників переважно молодої столичної інтелігенції була відмінна і весела: у оформленому синьо-жовтими барвами фойє справжні українки у вишиванках (з місцевої громади) подавали справжню горілку й справжнісінький борщ, автори фільму у заляпаному спецодязі під гітару наспівували абсурдні пісеньки. Може, така іронія і «швейківський гумор» і є отим ключем до світосприйняття чехів і взагалі західного світу, про який ми, насуплені, патетичні й вічно чимось невдоволені, часто дискутуємо і який так часто шукаємо?..