Продовжуючи свою розповідь про подорож до турецької історичної області Каппадокія, не можу не згадати про сувеніри, які місцеві жителі продають мало не на кожному кроці. Це й скриньки, вирізані з туфу (м'якого каменю, схожого на черепашник); і глечики, виліплені з каппадокійської глини; і статуетки, вирізьблені з напівкоштовного онікса; килимки, гаманці, жіночі шаровари, хустки, амулети від пристріту і купа іншого дріб'язку, якого не купиш у Києві чи Одесі.
Найцікавіше, що ціни на вироби народних умільців залежать і від уміння іноземців торгуватися, і від попиту на ці самі вироби. Так, неподалік входу до підземного міста Деринкую ми натрапили на групу жінок, які торгували ляльками, пошитими з тканини. «Мадам, бейбі», — темношкіра турчанка мало не під носа суне мені колоритну ляльку. Запитую англійською, скільки коштує. Три долари — ніби дорогувато... Пропозиція не викликає ентузіазму ані в мене, ані в решти групи. «Гуд, ту ліра (себто дві ліри)», — не відстає бабця. Прикидаю, що ліра — це трохи менше чотирьох наших гривень (1 долар = 1,4 турецької ліри). Ні, не хочу. «Гуд, ван ліра!» — махає рукою жінка. Одну ліру начебто не шкода. Лялька стрибає до моєї сумки, а блискуча монетка — до кишені торговки. Усі задоволені! А дорогою назад, коли майже два десятки туристів захотіли купити по ляльці, торговки підняли ціну до двох-трьох лір...
Наступний похід «по базарах» ми починаємо, вже озброєні словом «базарлик» — «поторгуємося». Як пояснює гід, за допомогою цього чарівного слівця можна збити ціну на вподобаний товар мало не втричі. Перевіримо! Якщо вірити ціннику, за чудову синю сумку з вишитими зірками, місяцем, святим Георгієм і ще якимись візерунками треба віддати 10 доларів або ж 14 лір. «Базарлик», — починаю словесний двобій із продавцем. Турок заявляє «нема базар» (відчувається досвід спілкування з братами-слов'янами!) і, на підтвердження цього факту, заперечливо хитає головою. Я не відступаю. Зрештою, після чвертьгодинного торгу синьо-золоте диво дісталося мені за п'ять баксів, одну ліру та кілька монет номіналом п'ять і десять курушів (100 курушів — це ліра), які нашкреблися в кишені. А слово працює!
Після короткої лекції гіда на тему «Що це у мене в тарілці і з чим його їдять» починається наше знайомство з каппадокійською кухнею. Для початку вмочаєш шматок тамтешнього хліба (чимось схожого на пряний лаваш) у посудину з гарячою оливковою олією, вовтузиш його у тарілочці з сумішшю 40 різних спецій — і маєш повноцінну закуску! Потім береш «хочуху» (так турки називають ложку) і сьорбаєш густий рисово-м'ятний суп. Обов'язково треба скуштувати баранину — її турки готують просто неперевершено. А у випадку з кебабом по-каппадокійськи, яким нас пригощали в Аваносі, можна отримати не лише «хліб», а й добрячу порцію «видовищ».
Уявіть собі: кухар приносить запечене в горщику м'ясо з овочами, робить «секір-башка» чорній, майже обвугленій шапці тіста, яка закривала отвір, висипає паруючу масу в тарілку, несподівано змахує ножем і — бах! — розбиває глиняного пузаня. Бідолашний «бардак» (так турки називають глечик) розлітається на друзки. Що й казати, українці не звикли до такого недбалого ставлення до кераміки. Ми ж навіть пластикові стаканчики після вечірок рідко викидаємо: помили і склали до шафки про всяк випадок. А тут нормальні — не діряві— горщики трощать... Ми, звісно, розуміємо, що Аванос — центр гончарного мистецтва, що глини тут як гною, а глеків — як собак нерізаних, але навіщо бити посуд, у якому готується їжа? Невже щоб потім його не мити???
«Зовсім ні, — втручається у розмову начальник управління культури й туризму адміністрації провінції Невшехір Валеттин Бірсьоз. — Це знак поваги до дорогих гостей, адже після вас із цього горщика вже ніхто не їстиме. Вам дають зрозуміти, що страва готувалася тільки для вас, і більш ні для кого». Незвично, але, що не кажи, приємно. І смачно — не передати!
А от манти — маленькі пельмені, які плавають чи то у йогурті, чи то у кефірі — мені не пішли. Так само, як і тушковані шматочки яловичини, политі кислим молоком. Ці наїдки виявилися для щирої борщелюбної душі занадто екзотичними...
Хочте вірте, хочте ні, але тільки в Каппадокії я нарешті втямила, чому пахлаву називають медовою! Зацукрована слойка, яку довелося погризти на кримському пляжі, навіть поруч не валялася з тим до нестями смачним десертом, який готують турки. Завдяки мерам міст Ургюп, Гьореме й Аванос, які годували групу журналістів, ми зрозуміли ще одну річ: цукрово-горіхові шматочки, обтрушені крохмалем і кокосовими крихтами, відрізняються від того лукуму, який продають київські кондитери, як день від ночі. Тож на зворотному шляху з Невшехіра до Стамбула зупинилися в магазині неподалік містечка з чудовою назвою Ніде (Nigde) і набрали солодощів додому. Ціни, щоправда, кусючі, але вони того вартi: торбу лукуму (10 доларів за кілограм) мої домашні вмололи за милу душу, ще й добавки попросили. А пасту з маринованих оливок (1,25 долара за банку) я вранці намащую на хліб. Ви б тільки знали, які виходять бутерброди! Треба буде якось навідатись до того чудового магазинчика...
Перше, що вражає того, кому пощастить поспiлкуватися з панi Есрою Шакар — її пристойне володiння українською мовою. Усе стане зрозумiлим, якщо скажу, що панi Шакар вiсiм рокiв працювала в посольствi Туреччини в Українi i офiцiйна її посада — аташе з питань культури, туризму та iнформацiї посольства Турецької Республiки в Українi. >>
Туризм поєднує в собі і пізнання світу, і спорт, і відпочинок. Отже, може задовольнити смаки й уподобання кожного небайдужого до мандрів. Зважаючи на ветеранський вік більшості учасників нашої подорожі-керівнику групи Володимиру Дімітрюку майже 63, дещо менше Володимиру Грипасю й Олегу Дубині, і лише Михайла Квартюка та Ольгу Давидову можна вважати молодими, — ми мали б обрати останнє. >>
Мандрівники, які найбільше цікавляться давніми фортецями та палацами, серед найпривабливіших для себе регіонів однозначно назвуть Тернопілля. Адже за кількістю старовинних замків ця область займає перше місце в державі (тут зосереджено більше третини всіх українських оборонних споруд або їх руїн — 34). >>
Відомий російський мандрівник, засновник туристичного «Форуму Вінського» Сергій Вінський отримав відмову при спробі в’їхати в Україну. Скандал? Не без того. Формальною причиною видворення Вінського одразу по прибуттю із Москви в аеропорт «Жуляни» стала «не підтверджена мета перебування на території України». >>
Після того, як припинила роботу авіакомпанія «Wizz Air Україна», у наших мандрівників помітно звузилося поле для маневру — вже не так просто знайти дешеві варіанти мандрівок у Європу. Доводиться або платити більше, або пересідати на автобуси, або шукати точки вильоту в сусідніх країнах — Польщі, Словаччині, Молдові тощо. Але, як виявилося, припинення діяльності «Wizz Air Україна» не є остаточним. >>
Красиво жити хочуть терористи не лише «ДНР». У другому за кількістю населення місті Іраку — Мосул, яке торік перейшло під контроль джихадистів із терористичного угруповання «Ісламська держава Іраку та Леванту», на початку травня відкрився після реконструкції розкішний готель Waritheen (стара назва — Ninawa International Hotel). >>
