Ідея зробити з паном Мирославом інтерв'ю виникла в часі проведення конкурсу молодих піаністів, присвяченого пам'яті Володимира Горовиця. Моя одинадцятирічна донька ходила слухати виступи своїх талановитих однолітків. Після першого ж конкурсного дня вона повернулась додому неймовірно піднесена і почала жваво розповідати, що бачила серед членів журі САМОГО Скорика: «Мамо, він такий класний і зовсім не старенький! Уявляєш?». Річ у тім, що в скромному репертуарі малої одним із найулюбленіших творів є саме джазова композиція пана Мирослава.
По закінченні конкурсу я домовилась з композитором про розмову і вирушила до столичної консерваторії (Національної музичної академії). На прохідній «Конси» мене спинив молодий охоронець і суворо поцікавився, до кого я прийшла. «До Скорика», — кажу. «К какому такому Скоріку?» — ще суворіше запитав молодик. «До Мирослава Скорика, композитора, народного артиста, професора консерваторії», — терпляче пояснила пильному охоронцеві. Він незадоволено переписав мої паспортні дані і таки дозволив пройти. Я подумала, що напевно в «Кульку» охоронці освіченіші, ніж у «Консі». Адже навряд чи хтось із них не знає своїх викладачів: Зіброва, Білозір чи, скажімо, Білоножка...