Осінь-2006: падають сніг, дощ і ціни на цукор

      Після торішньої «цукрової кризи» трохи нижчі ціни на упаковках рафінаду ми сприймаємо як велике благо. Але більшість фахівців твердить: низькі ціни можуть розвалити галузь. Причому чим більше цукру вироблять наші заводи, тим гірше буде для них самих. І жодного парадоксу — звичайне перевиробництво!

      Власне кажучи, українці завжди виробляли цукру більше, ніж могли з'їсти. В деякі, особливо врожайні роки, навіть утричі! Але до 1991 року проблеми як такої не існувало: безмежні простори однієї шостої частини суші з величезним задоволенням споживали всю без винятку продукцію вітчизняного АПК. Останні ж 15 років цукрова галузь нагадує поганого плавця, який під водою проводить значно більше часу, ніж на поверхні. Тенденції тих років — зупинки та занепад цукрових заводів, зменшення площ, зайнятих під цукровий буряк, і на кожному кроці — борги, борги, борги.

      В 1997 році російський уряд зробив українським цукроварам тонкий натяк, що, м'яко кажучи, не хотів би більше бачити наш рафінад на своєму ринку. Приблизно це ж саме ми могли спостерігати в січні нинішнього року, але український цукор тоді, на відміну від «неякісного» м'яса і «шкідливого» молока, не звинувачували в усіх гріхах, а просто обклали високим митом. Оскільки звичайний рафінад — це не предмет розкошу, пересічний російський покупець від українського товару відвернувся на ціле десятиліття, а галузь почала тихо помирати.

Нарощування обсягів шкодить здоров'ю!

      Цукрова промисловість, звичайно, не горілчана чи тютюнова, але можливості розвитку внутрішнього ринку і для неї не безмежні. Щорічна медична норма споживання цукру для однієї людини становить 38 кілограмів. Помноживши цю цифру на 48 мільйонів населення України, отримуємо близько 1,8 млн. тонн. «Це максимум. Далі діабет!» — каже заступник директора асоціації «Укрцукор» Олександр Петриченко.

      Ще кілька років тому ми не могли добрати навіть цього показника: країна виробляла щонайбільше 1,45 млн. тонн. Потім справи пішли на лад — 1,7, через рік — 1,8. В нинішньому сезоні має бути не менше 2 млн. З одного боку, процес свідчить, що галузь піднімається з колін, але цукровари нині ламають собі голову — а куди подіти решту?!

      Фахівці прогнозують, що з урахуванням врожаю, споживання, закупівель Держпродрезервом в Україні з'явиться близько 800 тис. тонн «зайвого» цукру. Ціни на цукор почали падати ще до початку сезону: якщо в травні 2006 року тонна коштувала 3880—3980 гривень, то у вересні — 3270, а станом на першу декаду листопада — 2600 грн. Торік у цей період тонна цукру коштувала 2980, при цьому треба враховувати, що собівартість його виробництва постійно зростає.

      — Точно встановити середню собівартість тонни цукру доволі важко, проте може йтися про 3300 гривень. за тонну, — вважає Олександр Петриченко. За його словами, продавати цукор дешевше економічно невигідно.

      Не сприяє рентабельності галузі і встановлення мінімальних закупівельних цін на сировину — цукровий буряк. Нині вона становить 195 грн. за тонну.

      — Ми підрахували, що буряк сьогодні вигідно вирощувати і продавати за ціною 140 гривень за тонну, — каже президент «Групи компаній «УкрРос», віце-президент Української аграрної конфедерації Сергій Федоренко. — Проте держава встановила значно вищу ціну. Її встановили, виходячи із благородного, на перший погляд, принципу — щоб навіть найзбитковіше сільськогосподарське підприємство отримало прибуток! Тобто за зразок взяли не кращих товаровиробників, у яких врожайність 500 центнерiв з гектара, а тих, які збирають по 160 центнерiв з гектара. Звичайно, державна підтримка допомагає таким сільгоспвиробникам вижити, але водночас не дає стимулу працювати ефективніше. Ситуація, коли в нас щороку зростає ціна на цукровий буряк, це шлях у нікуди. Якщо так триватиме й надалі, невдовзі український цукор буде найдорожчим у світі.

У бій ідуть 119 «стариків»

      Із 192 українських цукрових заводів у нинішньому році запустили тільки 119. Решта стоять — однi просто в очікуванні кращих часів, інші розкомплектовані, напіврозвалені, порізані на металобрухт, колективи — у безстрокових відпустках. А втім, фахівці, оцінюючи стан ринку, стверджують, що і 119 заводів — це забагато.

      — Нам треба терміново забезпечити системне квотування виробництва та внутрішнього ринку, — продовжує Сергій Федоренко. — Але не формальне, як нині, коли квоту дають авансом, а іноді навіть дозволяють працювати без неї. Підприємство має отримати стимул для поліпшення виробництва і зменшення собівартості продукції. Квоту треба розподіляти на аукціоні. Підприємства, які виробляють неякісний, дорогий цукор, змушені будуть припинити існування, а свою квоту продати тому виробникові, який продовжуватиме працювати. Зменшення кількості цукрових заводів відбуватиметься одночасно з концентрацією виробництва на технологічно нових і передових підприємствах.

      Таким чином із 119 цукрових заводів залишиться близько 80, вважає С. Федоренко. І вони вироблятимуть необхідний обсяг продукції, працюючи вже не 45, а 90 днів. Захід, до речі, пішов таким шляхом, і там отримали чудові результати. У нас, на жаль, посадові особи бояться приймати непопулярні рішення, закривати діючі заводи, і проблема залишається невирішеною. Адже, якщо у в державі буде перевиробництво цукру, ціна на нього й надалі падатиме, галузь чекатимуть величезні випробування.

Три виходи із ситуації: два погані і один малоймовірний

      Закривати заводи — це завжди болісне рішення. Але ж якою буде ситуація, якщо цього не зробити?

      — Саме це прогнозувати досить легко: жорстка конкуренція між виробниками, падіння цін, банкрутство і, як наслідок, закриття заводів, — каже Сергій Федоренко. — Тільки в цьому випадку, на відміну від цивілізованого закриття, процес буде нерегульованим, і величезні соціальні проблеми, які неодмінно виникнуть, можуть залишитись нерозв'язаними. Існує, щоправда, і третій сценарій: якщо держава погодиться дотувати цукрову промисловість. Проте я вважаю його малоймовірним.

До російського ринку — на їхньому ж «горбі» чи до Європи на СОТ?

      Експерти не дійшли згоди в дискусії, який ринок більше вартує уваги: російський чи західноєвропейський? Причому обидва відчувають дефіцит цього товару. За даними компанії Czarnikow Sugar, у нинішньому році світове виробництво цукру із буряка і тростини в перерахунку на сирцевий еквівалент становитиме 146,723 млн. тонн, а світове споживання — 151,161 млн. тонн. Таким чином дефіцит становитиме близько 4,5 млн. тонн. Росіяни споживають понад 5 млн., а виробляють близько 2 млн. тонн.

      — На жаль, нині український цукор на світовому ринку не конкурентоспроможний, — каже президент «Групи компаній «УкрРос». — За ціною і якістю вітчизняна продукція не відповідає нормам, необхідним для експорту до Європи. Якщо ж говорити про російський ринок, то стрімкий розвиток тамтешньої цукрової промисловості робить його дедалі менше привабливим для нас. Уже через кілька років український цукор у Росії буде не потрібен.

      Інші аналітики, щоправда, налаштовані не так песимістично і єдиною перешкодою для експорту нашого цукру до Європи вважають затягування зі вступом до СОТ. Адже після початку «цукрової» реформи в Євросоюзі, яка передбачає зниження внутрішніх цін на цей товар і закриття частини цукрових заводів, найбільші світові виробники повернули голови в бік України. Реформа означає, що Євросоюз із найбільшого експортера стане потужним імпортером цукру. А головні гравці тамтешнього цукрового ринку не мають жодного бажання залежати від постачальників стратегічного продукту з Африки чи Південної Америки. Тож у країнах Західної Європи виникла ідея створення «Цукрового поясу», в який входитимуть Франція, Німеччина, Польща й Україна. А найбільші європейські холдинги вже визначили найбільш привабливі для себе об'єкти в нашій країні: великі заводи, які мають власні зони бурякосіяння.

      Росіяни ж нібито погоджуються відкрити свій ринок. Але висувають при цьому одне застереження — цукор має бути вироблений на підприємстві, яке є власністю російського капіталу. Тож з'являється занепокоєння — раптом є нинішня цукрова криза інспірована зарубіжними і міжнаціональними компаніями з метою розвалити українські цукрові заводи, а потім задешево купити їх у власність? І тоді, витіснивши місцевого товаровиробника, диктувати свої умови. Тим паче що вже є прецеденти: одна відома компанія, яка володіє двома цукровими заводами на території України, нещодавно, не особливо афішуючи свої дії, придбала ще два. Причому одне із підприємств «мертве» і не може мати жодної цінності з точки зору виробництва. Тим більше що виробничники чудово знають: купувати непрацюючі заводи нерентабельно, значно вигідніше збудувати їх «з нуля».

      Представники ж громадських галузевих організацій не бачать у цій ситуації жодної загрози. «Це добрий шанс для нашої цукрової промисловості — в'їхати в російський ринок на «горбу» самих росіян, — кажуть вони. — З'являться нові робочі місця, оживе село».

Трохи цукру — в бензобак!

      Теоретично наша держава має ще одну можливість збуту «зайвого» цукру. Йдеться про виробництво етанолу. В країнах Західної Європи його вже давно використовують як добавку до бензину. За нормами Євросоюзу вміст етанолу в бензині постійно зростає і нині має становити щонайменше 7 відсотків.

      — Це дуже грамотна і виважена державна політика, адже йдеться про відновлювану сировину, — вважає Олександр Петриченко. — Держава менше залежить від цін на нафту, які, за прогнозами, і далі зростатимуть.

      — Проте конкурувати на рівні з лідером у виробництві етанолу — Бразилією — через різницю цін на сировину ми не можемо, — вважає керівник цукрового напряму «Групи компаній «УкрРос» Олексій Крутибич. — Якщо в Бразилії цукрова тростина коштує близько 5 доларів за тонну, то цукровий буряк в Україні — трохи більше 38 доларів. Проте ми маємо побічну продукцію цукрового виробництва — мелясу. В Європі працюють заводи, які переробляють мелясу на етанол. В Україні потужний термінал для зберігання меляси розташований в Миколаєві, західні компанії розпочинають будівництво таких пунктів у Одесі, Іллічівську. Але вони, на жаль, розглядають Україну тільки як сировинну базу. Для розвитку цього напряму треба знайти інвестора, очевидно, вітчизняного, який би вклав необхідні кошти у будівництво заводу із виробництва етанолу.

      Проте проблема не тільки у нестачі коштів. Етанол — це чистий спирт, і щоб збудувати такий завод, в Україні має бути створена законодавча база, адже для його відкриття необхідні ліцензії. Також багато залежить від рiзних центрів впливу, як на таку ініціативу відреагує, скажімо, нафтове лобі?

      ...Потужності вітчизняних заводів дають змогу виробляти щорічно майже 4,5 млн. тонн цукру. Для галузі це означало б отримати друге дихання, пройти повну модернізацію підприємств, розширити номенклатуру продукції. Адже, скажімо, на прилавках французьких магазинів лежить щонайменше 50 сортів цукру!

      Ми могли би працювати не гірше. Якби не одне маленьке «але» — змога продати цю продукцію. Стратегію просування на ринок визначає уряд. Та нині ми, на жаль, не напівдорозі і навіть не на її початку. Складається враження, що довгострокових планів розвитку цукрової галузі в нашій країні не знає ніхто. А, може, це дуже велика державна таємниця.

Юрій ПАТИКІВСЬКИЙ,

спеціально для «України молодої».