Студентські роки — найромантичніші. Це не лише час навчання, сесій, пошуків роботи та хронічної нестачі грошей (принаймні для переважної більшості «простих» студентів). Саме під час навчання у «виші», як показує досвід, найчастіше і найнестримніше закохуються, чинять різні прикольні дурниці, знаходять друзів на все життя. Напередодні сьгоднiшнього Дня студента ми вирішили розпитати відомих українських політиків, письменників, музикантів та художників про їхні студентські роки.
Лариса Денисенко, письменниця, телеведуча
«З моїми університетськими подругами я дружу дотепер. Ми часто спілкуємося, а щороку першої суботи квітня зустрічаємося, щоб відсвяткувати день юридичного факультету Національного університету імені Шевченка, який ми закінчили. Коли ми вчилися, то майже завжди ходили разом, вiсiм надзвичайно гарних дівчат. Тому коли я вперше почула назву стрічки Франсуа Озона «Вiсiм жінок» — дуже сміялася. Це ж наче про нас!
Ми затоваришували в колгоспі, куди нас, першокурсників, держава відправила збирати моркву та буряки. Зараз такої практики не існує, а ностальгію за колективним народ компенсує, дивлячись ідіотські шоу «Дом-2», «Голод», «Острів спокус» та інші.
Зблизило мене та моїх подруг спільне поїдання грибів. На колгоспних полях росли шампіньйони, яких ми одного разу вирішили назбирати. Оскільки в грибах розбиралися тільки Оксана та я, ми їх і збирали, потім до нас долучилася Ганна. Після цього ми з Оксанкою та Тетяною готували їх в їдальні.
І от настав вечір. Гриби підсмажили, накрили стіл. Зібралися дівчатка, не було тільки Інки та Лілі. Згодом вони прийшли. Ми ласували грибами, а потім почали дослуховуватися до своїх організмів, чекали — а раптом почне боліти шлунок? Ми жартували на цю тему, допоки Ліля не зізналася: вони з Інною були переконані в тому, що йдуть їсти поганки. Спочатку вони не хотіли приєднуватися. Аж потім Інка сказала: «І що це вийде? Дівчатка помруть, а ми будемо жити далі як дурепи?» Вони не захотіли жити далі «як дурепи», а прийшли до нас, щоб чесно померти. Мене це вразило! Саме з того часу почалася наша дружба. Ніхто не отруївся, а гриби були смачнi!»
Марина Дяченко, письменник-фантаст, співавтор Сергія Дяченка
«Я вчилася в Київському театральному інституті. Найбільше запам'яталося, як ми з друзями, практично цілою групою, перед іспитами збиралися на квартирі, щоб готуватися до здачі. Звісно, цілий вечір та ще половину ночі ми байдикували, і лише під ранок починали вчитися. Проте жоден з нас ніколи не «засипався» на іспитах, бо всі один для одного щось писали, підкидали «шпори» і «бомби», намагалися підказувати та просили викладачів бути милосерднішими до наших друзів.
Крім навчання та дружби, найяскравіші спогади залишилися від участі в спектаклях. Я грала з другого курсу — і в аматорських спектаклях, і в класичних. Найзначнішою роллю була роль Панночки з однойменної п'єси Ніни Садур, написаної за мотивами гоголівського «Вія». Справжнє кохання прийшло вже після інституту і називається моїм чоловіком. А тоді ми всі закохувалися — несерйозно та ненадовго. Неможливо не захопитися партнером по спектаклю, особливо якщо ви граєте закоханих, так навіть зіграти переконливо не вийде».
Всеволод Нестайко, письменник
«Учився я на слов'янському відділенні філологічного факультету сьогоднішнього Київського національного університету, студіював чеську. І навіть диплом про творчість Ярослава Гашека, автора «Пригод бравого вояка Швейка», написав цією мовою. Вчився я добре, мав хороші оцінки. Жив у центрі Києва з мамою. Часи ті, з одного боку, були похмурі, а з іншого — це була молодість, пора надій, кохання. Зі своює дружиною я познайомився в інституті, вона була на курс молодша і вчилася на відділенні російської філології. Відразу після закінчення інституту ми й побралися. Я на той час уже активно займався журналістикою, друкувався у журналі «Вітчизна», потім працював у «Барвінку», дописував до «Літературної України», «Культури і життя». Будучи студентами, ми підробляли у театрі статистами. Отримували по 7.50 за репетицію і аж 15 карбованців за виставу.
А запам'яталося мені, як я, мов бурлак, тягнув човен до теперішнього мосту Метро, де на той час був клуб, у якому брали човни напрокат. Я тоді займався греблею, постійно катався вечорами по Дніпру. А тут поїхав кататися не сам, а з дівчиною. Ми гуляли трохи довше, ніж звичайно, течія річки стала така сильна, що вигребти я не міг, тож довелося брати човен за ланцюг і тягти. Всі, хто це бачив, сміялися, підбадьорювали мене. А дівчина сиділа у човні й паленіла від сорому».
Олег Пінчук, скульптор
«У душі я досі студент. Адже студентські роки — це творчий час, час, коли людина повна енергії, мріє, і все їй вдається, коли ти ростеш як особистість. Закінчив Національну академію мистецтв, а потім Вищу школу візуальних мистецтв у Женеві. Коли вчився у Києві, то, як і кожен студент, підробляв, закохувався. Ми з друзями, наприклад, робили великі бетонні вази для «Київзеленбуду». Ці міні-клумби й досі можна бачити на вулицях Києва. Звісно, ми не виливали їх з бетону, але розробляли ескізи, робили форми ваз. За таку роботу можна було отримати непогані на той час гроші — сто карбованців за день-два. Також у Києві по маршруту 18 тролейбусу ще й досі можна побачити дерев'яний дитячий майданчик, який ми з друзями-однокурсниками робили на замовлення міської влади. Вирізали якихось ведмедиків, робили різьблення на качелях».
Владислав Єрко, художник-ілюстратор
«Я вчився в Українському поліграфічному інституті, але не у Львові, де розташовано базовий ВНЗ, а у філії в Києві. Підробляв з першого курсу. Звісно, ще тоді хотілося заробляти гроші улюбленою справою — ілюструванням книг, але у видавництвах мені відповідали, що я ще надто молодий і не навчений субординації. Адже молодими художниками на той час вважалися ті, кому було 45 років. Чомусь найгірші були видавці, які носили вишиванки. Ці перші бігли докладати «кому треба» про щось підозріле, вони ж найважче сприймали щось прогресивне, нове. І це при тому, що вже на другому курсі я отримав міжнародну премію, часто вигравав у художніх конкурсах.
Саме тому я пішов працювати у кінопрокат, у кінотеатр «Комсомолець України» (зараз це Молодий театр на Прорізній). Малював афіші до фільмів. Тут була прекрасна творча атмосфера, дуже гарні люди, в яких я багато чого навчився. Після занять (а вчилися ми в другу зміну) ми з друзями ходили в кіно. Любили творчість Тарковського, ходили на зарубіжні фільми. А після фільмів ми до півночі сиділи у майстерні на горішньому поверсі й спілкувалися. Це були теплі, дружні стосунки, те, що потім не повертається».
Марія Бурмака, співачка
«Я вчилася на філологічному факультеті Харківського університету. Дуже хотілося вступити до Києва, але тоді, коли я побачила Червоний корпус, мені здалося, що тут можуть вчитися лише вибрані, особливі люди. Тепер вчуся в аспірантурі Київського інституту журналістики при КНУ. Можливо, саме через те, що я дуже люблю вчитися, через те, що хотілося продовжити цей час, я сюди й вступила. Можливо, колись я викладатиму в цьому інституті, вважатиму це за честь.
Учитися повноцінно я могла лише перші три курси, бо потім перемогла на «Червоній руті» й почалися виступи, поїздки, турне. Дехто вважає, що популярність допомагає виконавцям у навчанні, але у мене було не так. Кожен учитель вважав за потрібне нагадати, що, незважаючи на те, що ти десь виступаєш, стала відомою, предмет здати мусиш. Тому вчитися доводилося «по-чесному», і червоний диплом у мене чесно зароблений.
А молодими ми були такими ж, як і сьогоднішні хлопці та дівчата, — вчилися, закохувалися і завжди були повні оптимізму. Багато хто каже, що сьогоднішня молодь якась не така, але я вважаю, що люди нового покоління зможуть змінити нашу країну».
Олесь Доній, політолог, керівник Центру досліджень політичних цінностей
«Мені дуже поталанило з часом — саме тоді ми виборювали Незалежність. Це був найромантичніший період у моєму житті — підпільні студентські організації, поїздки до однодумців у інші міста. Ми створювали Українську студентську спілку (УСС), ходили на музичні та літературні вечори, були у пішому поході по Карпатах, Криму. Час проводили у мріях, суперечках, пошуках. Це був період найбільшого креативу та обміну позитивною енергією».
Йосип Вінський, політик
«Я вчився у Кам'янець-Подільському сільськогосподарському інституті, на факультеті механізації сільського господарства. Був стабільним хорошистом. Цікавився навчанням, спортом (займався легкою атлетикою), танцями. Крім того, думаю, немає жодної людини, яка би в свої студентські роки не закохувалася, але часто ці закоханості швидко минають. Підробляли ми, розвантажуючи вагони. За одну ніч могли на мішках з цементом заробити саме стільки, щоб потім мати можливість сходити в ресторан. Загалом ми, були дуже романтичні, думаю, що сьогоднішні студенти прагматичніші. Цілком можливо, що потяг до знань зараз не такий сильний, як був у нас свого часу».
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
