Поява 42-річного Андрія Матковського у кріслі секретаря Полтавської міської ради (за умов хронічного тамтешнього «безголів'я» йому до нових позачергових виборів належало виконувати ще й обов'язки мера) здивувала багатьох полтавців. Хоча б тому, що його однопартійці, які на березневих виборах до міськради здобули найбільше депутатських мандатів, привселюдно «сватали» на місце тимчасового керівника обласного центру зовсім іншого соратника — офіційного чільника своєї фракції. Та оскільки вона входила до тодішньої коаліційної більшості у міськраді, за витягнутого вже перед самісіньким голосуванням із фракційної колоди переможців «туза» члени тієї ж коаліції віддали свої голоси практично одностайно. В надії, що їхні партнери вчинять не менш відповідально й виконають скріплені підписами попередні коаліційні домовленості стосовно розподілу інших відповідальних посад у мерії, зокрема першого заступника міського голови, керуючого справами міськвиконкому, редактора газети міськради тощо.
Та невдовзі з'ясувалося: згадані домовленості, якi розчищали шлях до омріяної вершини, для найбільшої фракції були тільки димовою завісою. Виконувати їх ляльководи останньої ніколи й не збиралися. Тож пропозицію партнерів по коаліції про затвердження на посаді першого заступника міського голови одного з найкваліфікованіших на Полтавщині фахівців, начальника управління житлово-комунального господарства облдержадміністрації Анатолія Бодника відмели з особливим цинізмом. Принижуючи шанованого у місті управлінця-господарника, вони спочатку ніби й підтримали його кандидатуру, але потім, уже після тріумфального для нього депутатського голосування та привітань із новою посадою, просто «забули» про такі формальності як... офіційне оформлення останнього на роботу в мерію. Замість цього новоспечений секретар міськради Андрій Матковський уже через кілька днів видав розпорядження, що призупиняло згадане кадрове рішення сесії. Минуло ще два тижні — й на наступній сесії з подачі того ж таки секретаря міськради депутати поспішають... скасувати своє попереднє рішення про затвердження Анатолія Бодника першим заступником міського голови.
Навіщо ж було ламати цю дешеву і брудну комедію?Позапартійний і — найважливіше — позаклановий Бодник не піддається «прирученню» жодному з кланів, реальних чи потенційних «хазяїв» міста. Він це доводив неодноразово. А значить, уже за цими «родовими» ознаками він абсолютно «чужий» для тих же таки ляльководів нової міської влади. Не менш суттєво й те, що за рівнем кваліфікації і знання міських проблем повпреди останньої в підметки не годяться цьому фахівцеві, що свого часу вже обіймав посаду першого заступника мера і змушений був її залишити через незгоду з методами керівництва попереднього «хазяїна». Отже, на його тлі сьогоднішні керманичі виглядатимуть, м'яко кажучи, блідо. За умов, коли останні буквально з перших днів свого безроздільного господарювання у полтавському «білому домі» перетворили його на власний пропагандистський виборчий штаб перегонів за «мерське» крісло, такі «проколи», звісно, неприпустимі. До того ж саме перший заступник міського голови за посадою опікується проблемами житлово-комунального господарства, підготовкою його до нового опалювального сезону. Якщо їх успішно вирішуватиме Бодник, то на чому ж робити передвиборчий піар дбайливцю про всіх і все Матковському?
Далі — більше. На словах декларуючи необхідність рішучого оновлення команди «стовпів» міської влади, найвищі серед них, також усупереч попереднім коаліційним домовленостям, залишають на насиджених місцях і керуючого справами міськвиконкому, і редактора міськрадівської газети, і ще чимало одіозних фігур зі старої «мерської» колоди. Ще б пак — напередодні очікуваних виборів міського голови віддавати документообіг, досвід необмеженого адмінресурсу чи найпотужніші важелі медійного піару в «сумнівні» руки незаангажованих фахівців надто небезпечно. Зі старими ж, «перевіреними» кадрами, які добре знають, як «забезпечувати» перемоги чиннiй владі, власне, своїм господарям, уже про все домовлено... Не витримавши такого відвертого «кидалова», на знак протесту проти невиконання партнерами політичних домовленостей з коаліції вийшла друга за чисельністю фракція. Так би мовити, стартова більшість у міськраді розпалася, провокуючи появу нових найдивовижніших конфігурацій єднання представників різних, часом полярних політсил. Температура «розброду і хитань» у депутатському корпусі поповзла до апогею. Чи є ефективні пігулки від тієї «лихоманки»?
Непосвяченим у тонкощі місцевого самоврядування нагадаємо: саме секретар міськради за службовим обов'язком покликаний левову частку свого часу віддавати роботі з депутатами, максимально сприяти їхній діяльності на благо рідного міста, власне, консолідувати народних обранців. Однак замість такої консолідації нові господарі місцевого «білого дому» обрали інший, перевірений багатьма можновладцями принцип — розділяй і володарюй. Тож для творення нової більшості «під себе» одразу почали «перетягувати» до неї окремих депутатів із «чужих» фракцій або й цілі малочисельні фракції призначеннями на певні «тепленькі» посади чи навіть одними лише солоденькими обіцянками таких посад. І навпаки, «неугодні» депутати (передовсім ті, котрі дозволяли собі аргументовану критику пана Матковського за серйозні прорахунки в роботі) в очах нової влади ставали «ізгоями», їх піддавали шельмуванню, оббріхуванню на сесіях міськради, у «кишенькових» засобах масової інформації. Звісно, переважно чужими руками. Точніше, вустами готових вислужуватися перед будь-якою владою і добре знаних у Полтаві політичних клоунів, у тому числі й із депутатського корпусу.
Прикро, але від усіх тих «заморочок» місцевої влади найбільше потерпають десятки тисяч полтавців. Адже на тлі спровокованих можновладцями безкінечних депутатських розбірок і гучних реляцій про нечувані успіхи «молодої й амбітної» команди Андрія Матковського в квартирах мешканців міста вперше за багато останніх років із середини літа почалися перебої в забезпеченні гарячою водою. Замість реальної і своєчасної допомоги теплоенергетикам полтавські урядники запропонували «геніальне» рішення: задля економії газу і грошей подавати гарячу воду в помешкання лише три дні на тиждень. За свідченнями фахівців, не стільки зекономили, скільки «викували» ланцюг аварійних ситуацій у застарілих мережах, які не пристосовані до таких частих включень-відключень. А на латання десятків таких аварійних «дірок», як відомо, потрібні чималі кошти...
Також фактично вперше після проголошення державної незалежності у помешканнях полтавців цієї осені батареї залишалися холодні й після офіційної дати початку опалювального сезону, в окремі багатоквартирні будинки тепло «запізнилося» більш ніж на півмісяця, а деякі «щасливчики» змушені ловити дрижаки і сьогодні. Чи не тому, що замість реального і вчасного вирішення «опалювальних» проблем тимчасовий керманич міста тривалий час вправлявся у передвиборчих популістських заявах про можливість і необхідність забезпечувати котельні обласного центру виключно «дешевим» газом із родовищ Полтавщини?
Зрештою, саме в останні місяці Полтава почала буквально «тонути» у побутовому смітті, яке не встигають вивозити комунальники. Але й тут завсідники місцевого «білого дому» чомусь обмежуються переважно передвиборчим позуванням перед телекамерами на тлі встановлених в окремих мікрорайонах «тимчасових» контейнерів із терміном експлуатації в... один рік. Пізніше, мовляв, замінимо їх довговічнішими. От тільки за чий кошт?До речі, після ганебного «кидка» Анатолія Бодника того ж таки першого заступника міського голови, який якраз і повинен фахово опікуватися вирішенням усіх житлово-комунальних проблем, повпреди нової влади шукали й затверджували аж до середини вересня — спасибі, хоч не до білих мух. Знайшли, звісно, не «чужого» представника обленергівського клану, прізвище якого й сьогодні практично невідоме переважній більшості полтавців. Та якби ж земляки «пізнавали» його, не було б можливості піарити на «комуналці» незамінного «антикризового менеджера Матковського», що нібито «працює за трьох»...
Зважаючи на такі претензії, певно, саме час придивитися до команди згаданого «антикризовика» уважніше. Одразу впадає в око передовсім наявність у ній багатьох відвертих статистів. При цьому реально «опікають» пана Матковського кілька підручних відомого полтавського нардепа-олігарха. Але звідки така «любов» його людей до сьогоднішнього секретаря міськради, в. о. мера Полтави — колишнього комсомольського функціонера і керівного податківця, а згодом заступника директора регіонального управління одного з банків?Мешканці міста добре пам'ятають запеклу «полтавську битву» за одне з найприбутковіших тамтешніх підприємств у 2000—2001 роках. Для того, щоб «проковтнути» його, задіяли і відверті наїзди «приручених» банкірів, і прокуратуру сусідньої області, й місцеві правоохоронні та контролюючі органи. У тій битві, яка, швидше, нагадувала рейдерську атаку, переміг згаданий полтавський олігарх. А його «недремним оком» на підприємстві саме в ті буремні часи, за свідченням колишніх працівників заводу, стала дружина начальника Державної податкової інспекції м. Полтави Андрія Матковського. Невдовзі, після повного «бліц-кригу», вона звідти пішла, але тільки для того, щоб продовжити роботу в іншій структурі того ж олігарха з іншим профілем діяльності.
Хоча на роль своєрідного «компаньйона» останнього у той момент міг би, здається, претендувати і її чоловік. Фактично саме до такого висновку дійшла авторка статті в авторитетному тижневику «Дзеркало тижня» від 30 грудня 2000 року під вельми промовистим заголовком «Хороших безмірів не буває». Досліджуючи як сам перебіг тієї полтавської баталії за «козирне» підприємство, так і першовитоки блискавичного збагачення того, хто так швидко «нагуляв» апетит для його привласнення, журналістка всеукраїнського видання звернула увагу на специфічний «трикутник», одним із «кутів» якого був головний податківець Полтави Андрій Матковський. Оскільки йшлося і про надмірну цікавість податкової служби до найповнішої інформації про акціонерів підприємства; і про патроноване податківцями терміново-«безперешкодне» повернення структурам олігарха більш ніж значних сум податку на додану вартість при оформленні експортних операцій через офшорні компанії; і про недвозначне, за висловом авторки статті, «напучування» потенційним «хазяїном» підприємства тодішніх керівників заводу, «щоб вони, нарешті, перестали упиратися та передали йому контрольний пакет акцій і поступились директорською посадою дружині керівного податківця»...
До речі, про особливі успіхи держслужбовця Андрія Матковського за основним місцем роботи в той час чути щось не доводилося. Навпаки, на сесію міськради у червні 2000 року депутати винесли питання про незадовільну роботу Державної податкової інспекції у м. Полтаві щодо забезпечення надходження коштів до бюджету міста й ухвалили рішення «вважати за неможливе подальше перебування А. Матковського на посаді її начальника та запропонувати начальнику ДПА в Полтавській області А. Соколу вирішити відповідно до чинного законодавства питання про звільнення А. Матковського з цієї посади».
Хоча наступного, 2001 року, молодий і перспективний держслужбовець, якому, здавалося б, «світила» блискуча кар'єра, попрощався з податковою службою за набагато специфічніших обставин. Саме тоді у Полтаві заговорили про прагнення правоохоронців, зокрема СБУ і прокуратури, розібратися в найгостріших кутах отого «трикутника» та інших «геометричних фігур». Останні, як правило, стосувалися однієї з найприбутковіших для Полтавщини сфер бізнесу — перепродажу сільськогосподарської продукції, передовсім зернових і технічних культур. Такий ходовий товар ставав воістину золотим і давав казкові дивіденди, коли його спрямовували за кордон. Задля цього для придбання продукції тих же полтавських селян патронованi можновладцi й податковi «тузи» чи їхні родичи, «компаньйон» приватнi фірми використовували навіть кошти державних структур. Щоб потім за посередництва іноземних банків тим же фірмам та їхнім покровителям «капали» солідні бариші під виглядом, скажімо, повернення кредитів зареєстрованими на підставних осіб підприємствам.
Та все ж справжня «золота жила» відкривалася для «козирних» податківців і їхніх «компаньйонів» з числа «акул» посередницького агробізнесу при «утрясанні» питань щодо вже згадуваного незаконного відшкодування ПДВ. Фірми були різні (частина з них хутко закривалася, щоб сховати кінці у воду і «випливти» вже під іншою назвою) — методи спільного ошукування держави — дуже подібні. Продукція, в тому числі й не облікована, «надлишкова», швиденько «прокручувалась» між своїми підприємствами, а при надходженні до бюджету податкової дірки від бублика, експортеру відшкодовувався зовсім не віртуальний податковий кредит. Коліщатка цього, за висловом авторки згаданої статті у «Дзеркалі тижня», «механізму пограбування імені Полтавської області» нерідко «змащували» ще й за допомогою «своїх» банкірів, які допомагали «заганяти» чималі кошти (зрозуміло, переважно в іноземній валюті) в офшорні зони нібито за оплату зовнішньоекономічного контракту. Насправді ж в іншому банку брали вже гривневий кредит, на який за готівку скуповували сільгосппродукцію й відправляли її за кордон... тій же таки фірмі, яку раніше «підтримали» зовнішньоекономічним кредитом. Експорт, зрозуміло, давав право на відшкодування ПДВ. При цьому та комерційна фірма, що отримала не лише таке відшкодування, а й прихований від оподаткування прибуток, переводила кругленькі суми «рідній» закордонній структурі, звідки вони вже капали на персональні рахунки, які «відмикалися» за допомогою звичайних карток...
Схеми, як бачимо, непрості, але майже геніальні для обведення держави довкруг пальця. А куди ж дивився один із «вартових» її казни Андрій Матковський, котрий до 1998 року доріс до посади заступника начальника Державної податкової адміністрації в Полтавській області, а потім — до 2001 року — був головним податківцем обласного центру?Та туди ж, кажуть, і дивився... А потім ще й, м'яко кажучи, недогледів більш ніж суттєвих невідповідностей між якістю оцінки вартості нафтопродуктів і об'єктів нерухомості (вона чомусь виявилася нижчою за ринкову) двома приватними полтавськими структурами і винагородою за їхню доблесну працю в розмірі близько трьох з половиною мільйонів гривень. Надто за умов, що вартість такої оцінки податкової застави повинна була входити в ціну майна, яке реалізується, а насправді «гонорар» виплачували за рахунок державного бюджету. Кажуть, той «недогляд» і став своєрідною останньою краплею, що змусила пана Матковського піти з податкової. Хоча й у іпостасі банкіра та «опікуна» кількох комерційних підприємств, за даними правоохоронців, неодноразово виявляв дивні «недогляди» як до невідповідностей між реальними цінами ліквідних товарно-матеріальних цінностей і тими, за якими їх продавали, так і до «забудькуватості» тих фірм сплатити податки, обов'язкові платежі чи їхнього прагнення «нагріти» ту ж державу на псевдоекспортних операціях і незаконному відшкодуванні ПДВ...
Про механізми і першовитоки подібних сумнівних схем, їхніх авторів і головних дійових осіб у Полтаві говорили багато, місцева преса в цьому контексті згадувала навіть про порушені кримінальні справи. Однак у березні 2002 року згаданий полтавський олігарх став нардепом, здобув депутатську недоторканність. А в ті часи під своєрідний покров того «омофору» потрапляли, здається, й усі найближчі соратники «пригрітих» владою олігархів із депутатськими мандатами. Та й самі ті соратники обростали потрібними зв'язками, як кажуть, вбиралися в пір'я, набуваючи статусу олігархенят...
Сьогодні, звісно, секретар міськради і кандидат у мери Полтави запевняє всіх у небажанні «залежати від великого бізнесу». Але як тоді розцінити той безперечний факт, що «першими скрипками» в його оточенні стали «придворні» згаданого олігарха, передовсім ті, хто обіймає в найпотужніших бізнес-структурах останнього «козирні» посади? Зрештою, деякі спільні новації тимчасового керівництва Полтави та «акул» вітчизняного бізнесу дивують ще більше. Без сумніву, «найгучнішою» і найскандальнішою серед них залишається передача розташованої майже в центрі міста земельної ділянки площею 55,64 гектара, яку використовувало Міністерство оборони під так звані артсклади, в оренду на 25 років столичній приватній фірмі. Після розформування розквартированої на ній військової частини в 2005 році Міноборони фактично відмовилося від тієї ділянки, й міськрада ще 6 січня 2006 р. , тобто за старої влади, зарахувала їх до земель запасу міста. Однак, тільки-но «вселившись» у місцевий «білий дім», чільники нової влади розгорнули бурхливу діяльність у черговому «трикутнику»: міська рада — Міноборони — приватна структура. На згаданий величенький і дуже ласий шмат землі почали шукати чергового «ефективного інвестора»...
При цьому в рапорті міністру оборони від 27 липня 2006 р. його заступник пан Бойко зазначає, що «інвестор буде визначений територіальною громадою міста згідно з чинним законодавством». Тобто відкрито, прозоро, зі створенням відповідного конкурентного середовища для пошуку того, що місту найвигідніше і найпотрібніше. Однак невдовзі з'ясовується: інвестора вже знайшли поспіхом у кабінетній тиші фактично двоє «батьків» — директор департаменту будівництва Міноборони Дмитро Ісаєнко та секретар полтавської міськради Андрій Матковський. Саме вони без будь-яких конкурсів та інших обов'язкових у подібних випадках «формальностей» швиденько «зісватали» орендаря земельної ділянки площею більш ніж півсотні гектарів із наданням йому права на проектування, будівництво й обслуговування там багатофункціонального комплексу.
Щасливчиком виявилося столичне товариство з обмеженою відповідальністю «П'ятий елемент» — галузка компаній «ХХІ століття», тобто бізнес-імперії відомого київського олігарха Лева Парцхаладзе, засновництво якої закорінене в офшорні зони (ох уже ця любов наших скоробагатьків і можновладців до офшорок!). При цьому секретар міськради Андрій Матковський постійно наголошує на тому, нібито згадану приватну структуру ледь не силоміць нав'язав місту міністр оборони, а тимчасовий полтавський «соцький» особисто подбав про виняткову вигідність цього проекту для земляків. Оскільки, мовляв, після того як 12 вересня 2006 р. міськрада з його подачі погодилася з умовами укладеної між Міністерством оборони і «П'ятим елементом» угоди, від останнього у Полтаву вже надійшли кілька мільйонів «інвестиційних» грошиків. На приймання у комунальну власність та терміновий ремонт мереж, житлового фонду «міноборонівського» авіамістечка, фінансову допомогу теплоенергетикам для погашення «газових» боргів напередодні опалювального сезону. І, за словами тимчасових керівників Полтави, ще надійдуть. Хіба місту не потрібні гроші?
Без сумніву, потрібні. Та саме це й спонукає уважніше придивитися до того, що, так би мовити, на кону і яка справжня багатовимірна, в тому числі й юридична, ціна згаданої земельної оборудки. Адже надавати в оренду на 25 років більше 55 гектарів «центрової» землі зареєстрованій тільки в 2005 році приватній фірмі, на думку фахівців, означає розтринькувати, віддавати найкоштовніше полтавське багатство фактично за безцінь. Бо вже зараз сотка (!) землі біля тієї «козирної» місцини коштує від трьох тисяч доларів. Тож, за приблизними підрахунками спеціалістів земельного ринку, у тих непублічних «торгах» нові чільники міста «трішки» — у гривнях мільйончиків на сто! — прогадали. Принаймні не доводиться сумніватися в тому, що відкритий конкурс чи земельний аукціон поповнив би міську казну незрівнянно суттєвіше. Вистачило б не лише на латання найпроблемніших «дірок». А можливо, кабінетно-підкилимні «торги» за спинами депутатів міськради, абсолютної більшості полтавців якраз і велися з розрахунком на те, що багатомільйонну «недоплату», своєрідну «ренту» за поступливість зуміє витиснути з тієї земельки приватна структура і з кимось таки поділиться вже неофіційно?
Тим паче що «П'ятий елемент» взялися вкорінювати в полтавську землю, як кажуть, на всіх фронтах. Скажімо, з подачі нових керманичів міста 5 жовтня ц. р. у рішенні сесії міськради з'явився «доповнюючий» рядок про інвестування реконструкції системи зовнішнього освітлення міста. Кошторис широко розрекламованої владою передвиборчої акції повернення на полтавські вулиці ліхтарів сягає 3 млн. 200 тис. гривень. А хто ж інвестор? Та все той же всюдисущий «П'ятий елемент». Тендер? Конкурс? Визначення замовника-підрядника на недешеву реконструкцію згаданої системи за участю профільного управління міськвиконкому та відповідної комісії міськради? «Світила» з полтавської мерії вдають, що ці ази цивілізованих відносин влади і бізнесу для них — суцільна темінь. Здається, на всі випадки життя в них є один-єдиний безальтернативний світоч-«благодійник». От тільки закладені в кошторисі ціни на окремі марки вуличних світильників чомусь виявилися значно вищими за їхню вартість в одній із профільних полтавських фірм. А може, й ліхтарі на вулиці обласного центру «розписував» військовий міністр? Зрештою, чи не для того «забувають» про будь-яку альтернативу можновладці, щоб у такий спосіб «пришвидшити» розрахунок «елементалів» за орендовані на 25 років більш ніж півсотні гектарів міської землі?
З іншого боку, відверті незістиковки згаданої земельної оборудки з чинним законодавством загрожують цій досить хиткій «трикутній» конструкції обвалом. Бо ж з'ясувалося, що, згідно з угодою між ТОВ «П'ятий елемент» і Міноборони, товариство зобов'язується перерахувати військовому відомству близько семи з половиною мільйонів гривень. Отже, фактично йдеться про попередній... продаж земельної ділянки, що неприпустимо для звичайного землекористувача. Водночас міськрада в підготовленому її сьогоднішніми керівниками рішенні «одним пострілом» надала «П'ятому елементу» дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення згаданої земельної ділянки та вирішила вважати цей проект... затвердженим. Така «скорострільність» цілковито суперечить нормам Земельного кодексу стосовно процедури розробки проекту відведення ділянки та його погодження з відповідними службами — земресурсів, природоохоронною та санепідеміологічною, архітектури тощо — і подання на розгляд депутатам міськради.
Тим більше що згадана територія вочевидь потребує ще й серйозних археологічних досліджень, оскільки на ній, за свідченням істориків, краєзнавців, здавна ховали полеглих у борні з ворогом наших предків. Тож нащадкам будуватися на їхніх кістках негоже. Та й куди, власне, так поспішати? Незаангажовані експерти вважають і той поспіх, і «прив'язку» термінової оренди землі до «найгарячіших» міських проблем підготовки до опалювального сезону, прийняття в комунальну власність житлового фонду авіамістечка, освітлення вулиць тощо абсолютно невиправданими, штучними, такими, що створюють своєрідну димову завісу для маскування справжніх намірів ініціаторів багатомільйонної оборудки. Подібні проблеми треба вирішувати спокійно і фахово, а найголовніше — з дотриманням духу і букви закону. Адже гарячкове виокремлення однієї, по суті, «ріднішої» для тимчасового керівництва міста приватної структури й надання їй на безальтернативній основі очевидних переваг може містити ознаки вже зовсім не благодійності — корупції...
З огляду на згадані вище розбіжності з чинним законодавством прокурор обласного центру 24 жовтня ц. р. вніс протест на ініційоване полтавським «соцьким» згадане рішення сесії міськради в частині дозвільно-затверджувальних маніпуляцій із тією земельною ділянкою і зажадав привести їх «у відповідність до вимог чинного законодавства» скасуванням зазначених ним пунктів. Однак секретар міськради Андрій Матковський, якому адресований прокурорський протест, зараз перебуває у «передвиборчій» відпустці. А значить, скликати задля такого скасування сесію міськради у «безголовому» місті, по суті, нікому...
Певно, за передвиборчими клопотами ніколи Андрію Всеволодовичу згадувати і про таку «дріб'язкову» проблему, як забезпечення гідним людського буття житлом родини полтавчанки Раїси Сидоренко та її доньки — інваліда з дитинства. До речі, їхня так звана квартира (насправді жахлива й давно визнана багатьма комісіями взагалі непридатною для житла розвалюха) також розміщена майже поруч зі згадуваним вище підприємством олігарха. Влітку ц. р. Раїса Валентинівна звернулася до автора цих рядків як власного кореспондента «України молодої» й депутата обласної ради з проханням допомогти. Адже на «пільговому» квартирному обліку в міськвиконкомі вона перебуває з 1994 року. Через 10 років їй запропонували житло із так званого «маневрового» фонду — таке ж «провалля», як у неї зараз. Збагнувши, що з нього вона вже не вибереться до кінця життя, жінка відмовилася. Відтоді «гніздечко» родини почало розсипатися буквально на очах і загрожує обвалом кожної хвилини. Пані Раїса побоюється, що нинішні осінь і зиму вони з донькою можуть узагалі не пережити — під вагою снігу дах просто впаде й поховає їх заживо... З огляду на це кореспондент «УМ» направив «чолобитну» до нової міської влади. І невдовзі почув у телефонній слухавці голос нібито заклопотаного вирішенням тієї задавненої житлової проблеми заступника міського голови, а потім дістав із поштової скриньки ще й письмову відповідь від самого секретаря міськради Андрія Матковського. В ній повідомлялося про останнє засідання комісії з житлових питань при міськвиконкомі, на якому відмінили датоване ще 2003 роком рішення про відселення родини Раїси Сидоренко в житло маневрового фонду задля того, щоб тепер вже «надати квартиру з вивільненого житлового фонду». Отже, залишається тільки порадіти за неї й подякувати новій міській владі?
Але днями автор цих рядків зустрів згорьовану Раїсу Валентинівну в місті. Нічого в її бутті не змінилось, як і раніше, разом із хворою донькою-інвалідом мешкають у визнаній непридатною для проживання халабудi. А як же «турбота» міської влади? Як розповіла пані Раїса, для неї влаштували «оглядини» помешкання з того «вивільненого» фонду — майже такої ж хижці, в якій раніше жили хворі на туберкульоз люди. Переселятися туди — значить наражати здоров'я доньки-інваліда на ще більшу небезпеку. Зате, казали їй повпреди міської влади, будете частіше гуляти з донькою в довколишньому парку...
За іронією долі, будинок із тією «вивільненою» квартирою розташований поблизу модернової сучасної чотириповерхової споруди, яку в Полтаві називають «хатинкою» Андрія Матковського. В цьому новозбудованому елітному «палацо» в самісінькому історичному центрі міста він мешкає і водночас «тримає» на першому поверсі магазин модного одягу Sela. Про пристрасть сьогоднішнього тимчасового керманича обласного центру до «козирної» нерухомості в Полтаві ходять легенди. Нещодавно місцева газета «Десятка» навіть опублікувала світлини тієї розкоші. Хоча й один лише перелік виходить вражаючим: крім згаданої елітної «хатинки», торговельний центр «Театральний», супермаркет електроніки, торгово-виставковий центр «Пасаж», дві автозаправки...
За які кошти придбав чи збудував таку нерухомість на мільйони доларів учорашній держслужбовець майже одразу після звільнення з посади начальника Державної податкової інспекції Полтави, де одержував кількасотгривневу місячну зарплату? Чи посприяли його феноменальним успіхам у бізнесі згадані вище «трикутники» та «багатокутники» за участю олігархів? Подібні запитання до людини, котра сьогодні є тимчасовим керівником обласної «столиці» і виборює право посісти «надійніше» крісло її мера на позачергових виборах 26 листопада, виникають, погодьтеся, не від надмірної цікавості. Як і те, чиї проблеми ближчі подібним «слугам народу» — тих же таки олігархів чи родини полтавки Раїси Сидоренко і тисяч її земляків?
Відповідне рішення на користь позивача — Сергія Омельченка Солом’янський райсуд столиці під головуванням судді Коробенка С. В. ухвалив ще 4 березня 2016 року. Ще певний час пішов на те, щоб рішення суду набуло законної сили, а також на те, щоб відповідач — керівництво Солом’янського райвідділу ГУ Державної міграційної служби в м. Києві нарешті виконало його. >>
Багато років складалася парадоксальна ситуація: y країні, де одна єдина державна мова українська, багато високопосадовців та чиновників розмовляють іноземною — російською мовою. Якщо дехто з урядовців намагався хоч якось зв’язати два слова докупи, то виступи колишнього Прем’єр-міністра Миколи Азарова радше нагадували знущання над мовою, ніж бодай мінімальне володіння нею. >>
Після піврічного затишшя тема варварського видобутку бурштину на Поліссі знову стала топовою. Спровокували її два фактори. Спочатку в інтернеті з’явився черговий репортаж активістів Автомайдану, які заїхали на поліську глибинку і зняли з безпілотника сотні людей, які бабраються в болоті в пошуках «сонячного каменя». >>
Подружжя Михайла та Ольги Шкаровських зізнається, що, коли вони вперше почули від полтавського міського голови Олександра Мамая обіцянку подарувати їхньому численному сімейству просторий автомобіль, у якому кожен мав би своє сидіння, по-справжньому зраділи. >>
Шевченківський районний суд Києва арештував 94,67 гектара землі поблизу столиці, яка опосередковано належить українському бізнесменові Віктору Поліщуку, передає «Радіо Свобода». Особа Поліщука в українських бізнесових колах завжди виглядала одіозно. Він як олігарх із сумнівною репутацією відзначився у кількох журналістських розслідуваннях. >>
Уже більше дев’яти місяців у самому центрі Києва, в будинку з «елітною» адресою — вулиця Леонтовича, 5 — триває конфлікт між двома структурами: створеним за наказом екс-Прем’єра Миколи Азарова Центром світової економіки та Інститутом всесвітньої історії НАН України. >>
