Василь Марочко.
Центр дослідження геноциду українського народу діє вже чотири роки. Поки що ця громадська установа не має ні приміщення, ні постійних працівників. Утім є директор — доктор історичних наук, науковий співробітник Інституту історії Україні НАНУ Василь Марочко, який близько 20 років досліджує Голодомор і загалом історію українського села 1920—30-х років. Це він спільно з колегою Євгенією Шаталіною ще в 1989 році на сторінках «Українського історичного журналу» опублікував першу в Україні «легальну» статтю про Великий голод. Цей «живий інститут» деякий час очолював Асоціацію дослідників голодоморів, патронуючи вихід у світ десятків томів спогадів, документів, наукових розвідок. Цього року на запрошення Держдепартаменту США Василь Марочко у складі групи українських дослідників Голодомору і Голокосту побував у Сполучених Штатах Америки, де ознайомився з роботою кращих науково-просвітницьких осередків збереження історичної пам'яті різних національних груп. Мету Центру дослідження геноциду бачить у тому, щоб надати розголосу ідеї визнання Голодомору, призвичаїти чиновників до терміну, щоб вони були готові морально, психологічно і політично визнати штучний голод як злочин.
— Пане Василю, чи є в Україні установа, де було б зібрано всі книги, аудіозаписи спогадів очевидців, архівні документи, фільми про голод? Приміщення, куди могли б прийти попрацювати вчені, вчителі, журналісти, парламентарії?
— Це колосально цікава робота. Її треба почати з преси 1930 років, з львівської газети «Діло», закордонних видань, куди дописували кореспонденти iз СРСР. Тобто слід відслідкувати все за 75 років — з газет і журналів, художньої літератури, мистецьких творів. Над цим має працювати цілий інститут.
— Розповідають, що на початку 1990-х спогади очевидців складали в Спілці письменників у лантухах, а вони звідти зникли.
— Цим займався Володимир Маняк у 1989-90 роках, він згодом загинув в автокатастрофі. Перша його книга вийшла у 1991 році «Голод-33. Народна книга-меморіал» у видавництві «Радянський письменник». Туди потрапили спогади десь 1000 очевидців. Я особисто подав до книги близько 50 архівних документів. Звичайно, не всі спогади туди увійшли. Я чув, що чи то зі Спілки письменників, чи з особистого архіву Володимира Маняка вони потрапили до Франції і там опубліковані. Ну й добре, що вийшли друком! Сьогодні є шість тисяч публікацій про голод. Серед них монографія майже на 900 сторінок з фотоілюстраціями (керівник авторського колективу цього видання — Василь Марочко. — Ред.). Упорядковано десятки книг спогадів, бібліографічний покажчик. Але найголовніше ще попереду. Перше — слід підготувати хроніку Голодомору-33 із дня в день, щоб люди бачили, як творилася політика геноциду. І впорядкувати енциклопедію на зразок Енциклопедії Голокосту, яка цього року перевидана російською мовою. Таке видання ми могли б підготувати за рік-півтора. Аби тільки знайшлися спонсори.
— У вересні цього року нарешті завершився довготривалий конкурс на кращий проект меморіального комплексу жертвам Голодомору. Це тільки монумент, чи вже є структура музею і дослідницького центру?
— Усі три проекти, які подавалися на конкурс, представляють саме монумент, так звану наземну частину комплексу. Але там передбачена територія і для музею, й для наукового центру. Три роки тривав цей конкурс. Хоча можна сказати, що стартував він на початку 1990-х. Тоді були створені ескізи і навіть макети пам'ятних знаків по областях і в столиці. Вони зберігалися, здається, в підвалі Будинку архітектора. Звідти вони безслідно зникли. Гадаю, їх тепер не відтворили б і самі митці. Той перший етап конкурсів спонсорував Мар'ян Коць. І він, звісно, був обурений. На цьогорічному конкурсі перше місце здобув проект Анатолія Гайдамаки. Він не є досконалим, хоча деякі композиції там дійсно класні. Скажімо, дівчинка з колосками.
Для меморіалу визначене місце на схилах Дніпра, біля каплиці Андрія Первозванного, між Києво-Печерською лаврою і Парком слави. Там є пам'ятний знак і посаджений калиновий гай, є можливість під'їзду для машин і автобусів. Дехто закидає, навіщо, мовляв, на схилах Дніпра так багато трагічних пам'яток. Але ж не наша вина, що в історії є стільки сумного. Я вже не кажу, що на тому місці, де тепер Парк слави, а перед цим був Парк революції, колись був цвинтар, де поховані матір Лазаря Кагановича і, скоріше за все, й мати Станіслава Косіора. А на могилах похованих не за християнським обрядом селян усі ці роки будували траси, залізниці, склади з мінеральними добривами.
— Від кого йдуть такі заперечення?
— Головним чином від Комуністичної партії України. Комуністи твердять, що не слід ворушити минуле, що зараз, мовляв, людям теж погано живеться. Вони забувають, що і в 30-тi роки «не ворушили», і мали 6 мільйонів жертв. Буде важко, звичайно, будувати цей меморіал. Не тільки в фінансовому плані.
— А мерія підтримує ідею меморіального комплексу?
— За попереднього київського голови Олександра Омельченка все було узгоджено. Я брав участь у декількох засіданнях Київради, коли розглядали ще попередні ескізи майбутнього меморіального комплексу. І прочитав чиновникам міськради лекцію про адміністративно-територіальний поділ України у 1930-х роках, бо дехто вважав, що тоді ще були губернії. Справа чиновника — вислухати уважно раціональну пропозицію, зробити технічне обстеження. Що й було зроблено. Пригадую, як Омельченко оглядав кожен кущ калини, який мали там посадити, і вичитував співробітників своєї адміністрації, які не знали, як слід садити калину і запросили консультантів — працівників ботанічного саду. Але сьогодні, після конкурсу, справа завмерла. Від вересня по листопад — жодного руху.
— Чи заплановано у бюджеті-2007 рядок на спорудження і утримання меморіального комплексу жертвам Голодомору?
— Не заплановано. Там бракує навіть першочергових рядків, що може призвести до нового Голодомору. Інститут національної пам'яті теж не має відповідного фінансування і тулиться в кімнатці в Кабміні. Гадаю, що визнання геноциду в парламенті — це буде крок, після якого вже й інші державні служби зможуть працювати задля вшанування пам'яті загиблих. І, нарешті, буде створено меморіальний комплекс.
— Минулого тижня Президент України вніс на розгляд парламенту проект Закону України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», як невідкладний для розгляду. Ви гадаєте, що вже цього разу Верховна Рада визнає це масове вбивство геноцидом?
— У мене постійно запитують: «Для чого визнавати Голодомор геноцидом?». Уже 15 років триває це «переконування». Я думаю, що визнання цього злочину внесе мир і злагоду в суспільство. Ніхто від цього не втратить. Навіть комуністи, які впираються, здобудуть від цього плюс. Тому що засвідчать, що вони в якийсь спосіб відхрестилися, відмовилися від ідеології творення злочину. Ніхто сьогодні не вимагає матеріального відшкодування. Це нонсенс. Бо визначити статус «жертв Голодомору» майже неможливо. Хоча буває, як з ветеранами війни, до яких уже зачисляють на той час десятирічних. Може, невдовзі дійдуть і до п'ятирічних, і ненароджених. Але потрібне моральне відшкодування, психологічне зцілення людям, які пережили цю трагедію. Слід повернути відчуття справедливості, так необхідне для суспільства. Від цього виграє будь-яка фракція в парламенті. Знаю, що серед депутатів фракції «Регіони України» — десятки людей, батьки яких пережили Великий голод. Навіть серед комуністів. Бо скільки комуністів було репресовано по областях за те, що голови сільських рад намагалися вберегти своїх односельців від голодної смерті. І при цьому залишалися переконаними комуністами. Комуністи мали б віддати данину шани низовим членам своєї партії, які боролися зі злочином.
— А соціалісти?
— Серед соціалістів є багато розумних і виважених людей. Їхні програми витримані в річищі європейської соціал-демократії. Гадаю, що для людей, які безпосередньо пов'язані з аграрним сектором, соціальним захистом, визнання Голодомору — це великий плюс. Вони в такий спосіб захищають соціальні права постраждалого покоління.
— Ходять чутки, що у грудні планується в Києві українсько-російська наукова конференція, присвячена Голодомору...
— Я сам нещодавно про це дізнався. Це, здається, ініціатива нинішнього уряду. Російських істориків на неї уже запросили. Утім українських дослідників Голодомору про неї ще не повідомили. Можу пояснити це тим, що декому, очевидно, хотілося б, щоб обговорення президентського законопроекту про визнання Голодомору геноцидом затяглося на багато місяців і завершилося нічим. Хоча міжнародна конференція істориків-професіоналів із різних країн таки потрібна. Щоб остаточно поставити крапку над «і». Базуючись на визнаних висновках істориків, зможуть працювати і публіцисти, і кіномитці.
Я чув від своїх колег у Москві, звідки нещодавно повернувся, що на грудневу конференцiю мають бути запрошені переважно російські історики. Хто з українських чи західноєвропейських істориків буде брати участь у цій конференції, я ще не знаю. За деякими відомостями, конференція має орієнтовну назву «Голод у СРСР». Тобто це намагання закордонних дослідників, зокрема російських і західноєвропейських інтернаціоналізувати голод 1932—33 років, прибрати національний аспект, наголосити, що голод відбувався на Кубані, на Поволжі. І в такий спосіб знівелювати питання геноциду в Україні. Іншого завдання я не бачу. У СРСР голоду не було. На Кубані виокремлюють смертність від голоду, але не зазначають, що 75 відсотків кубанців — це етнічні українці. Дивно, коли російські історики намагаються дати оцінку голоду в Україні, не досліджуючи його. В Україні ця трагедія досліджена в десятки, в сотні разів детальніше. Росія не видала на сьогодні жодного збірника документів, який би стосувався безпосередньо Голоду 1933 року.
На жаль, такі класики аграрної історії, як Віктор Петрович Данилов, Дмитро Євгенович Зєлєнін, померли. Вони довго мучились, розмірковували — чи визнавати голод в Україні штучним? Я спостерігав за еволюцією цих літніх, дуже досвідчених учених, які прекрасно знали історію колективізації. Вони ще на початку 1960-х років підпали під тиск ідеологічного сектору КПРС, бо визнали голод організованим, рукотворним, злочинним. Інша річ, що вони не визнали його геноцидом. Але це не справа історика. Історик має тільки навести систему доказів. І вже справа парламенту — дати злочинові політико-правову оцінку.
Василь Марочко народився 1956 року на Житомирському Поліссі, неподалік Овруча. Закінчив історичний факультет Київського педагогічного інституту ім. Горького. Тема кандидатської — «Соціалістичний уклад життя села у 1929—37». Тема докторської — «Українська селянська кооперація. Друга половина ХІХ — перша третина ХХ ст.». У науковому доробку Василя Марочка — близько 100 публікацій про Голодомор, десятки монографій з історичної проблематики 1920—30-х років.
Проект Закону «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» має на меті відновлення історичної справедливості через надання політико-правової оцінки Голодомору 1932—1933 років в Україні як геноциду української нації, забезпечення належного вшанування жертв та постраждалих від Голодомору 1932—1933 років, утвердження у суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства. Законопроект, серед іншого, встановлює адміністративну відповідальність за публічне заперечення Голодомору 1932—1933 років в Україні.
У своїх дослідженнях українські історики спираються на документи московської та республіканської партійних верхівок, секретні вказівки ОГПУ та НКВС, дані переписів населення 1926 та 1937 років, свідчення очевидців. Дослідники зазначають, що проти України був застосований терор голодом, бо це була прикордонна республіка, яка мала найбільший у СРСР потенціал. Вона була завойована більшовиками внаслідок трьох етапів війни у 1917—1919 роках. У 1929—1930 рр. зафіксовано до двох тисяч селянських повстань. За оперативними доповідними записками ГПУ УРСР, озброєні загони селян до 500 осіб виступали проти ліквідацій економічних основ націй — селянських господарств. У 1932 р. з 22 мільйонів сільського населення України етнічні українці становили 19 мільйонів і проживали в селах. Решта три мільйони проживали в містечках. У березні 1933 р. за відповідними постановами було перекрито кордони України, залізниці й грунтові дороги до міст, села оточували озброєні загони каральних органів СРСР. Заборонялося листування і поширення інформації про голод. Впроваджувався особливий режим проживання, зокрема режим «чорних дощок», за якого з сільських територій вивозили всі товари та всі засоби проживання, насильно конфісковували всі запаси харчів і навіть одяг.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
