Минулого тижня у столичній книгарні «Літера» відбулась автограф-сесія та прес-конференція з нагоди видання книжки «Аврора, або Що снилося сплячій красуні». Українській режисерці Оксані Байрак замало просто створювати кіно. Вона хоче ще й «Оскара» і письменницької слави. В числі за 25 жовтня «УМ» розповідала про те, що «Аврора...» ввійшла в перелік стрічок-номінантів для висунення на премію американської кіноакадемії «Оскар» у номінації «Найкращий іншомовний фільм». Чи дійде фільм до участі у власне змаганні за цю найвищу американську кінонагороду, стане відомо лише на початку наступного року. Але вже для того, щоб «Аврору...» залучили до участі у попередніх перегонах, пані Оксані довелося виявити гідну захоплення наполегливість і заповзятливість. Виявляється, через цю стрічку американська кіноакадемія вперше за сімдесят вісім років свого існування порушила суворі правила процедури відбору. Річ у тім, що Україна не встигла вчасно подати на конкурс стрічку. Тому Оксані Байрак довелося заховати свою гордість кудись далеко-далеко і взятись усіма правдами й неправдами переконувати американців зареєструвати її дітище в претенденти на номінанти. Б'ючи себе «капцем у груди», режисерка плакалась на складну політичну ситуацію, на постійну зміну міністрів та інші несприятливі для кіномистецтва чинники.
Намагалася пробити заокеанських чиновників на сльозу чорнобильською тематикою стрічки, вимахувала перед їхніми очима документами та фотографіями. Зрештою, ошелешені американці не витримали такої нахрапистості і таки зареєстрували «Аврору...» як претендента у номінанти на висунення «Оскара».
Пані Байрак вважає, що мета виправдовує будь-які засоби, називає себе факіром і запевняє довірливих вітчизняних журналістів, що все це робила не для задоволення власних амбіцій, а винятково задля того, щоб донести світові свою громадянську позицію і людський біль.
Нагадаємо, що стрічка «Аврора, або Що наснилося сплячій красуні» фільмувалася до двадцятої річниці Чорнобильської катастрофи. Головну роль в «Аврорі» зіграла нині п'ятнадцятирічна Настя Зюркалова (до речі, дочка абсолютної чемпіонки світу і Європи зі спортивної гімнастики Оксани Омельянчик). У картинi йдеться про дівчинку-сироту, хвору на гостру променеву хворобу, яка мріє стати балериною. Погодьтеся, тема більш ніж болюча і не допускає ні іронії, ні журналістського сарказму. Але переконана, що серйозні кінокритики не раз і не двічі висловлять свої зауваження на адресу фiльму та його «оскарівських» перипетій.
До речі, коли в жовтні прес-служби продюсерів фільму - IntWestDistribution та «Студії «Байрак» - повідомляли ЗМІ про те, що «Аврора» таки ввійшла у перелік стрічок-номінантів на «Оскар», вони стверджували, що картина - тримовна: українсько-російсько-англійська. Виявилося, що в ній звучить лише російська та англійська. Режисерка фільму, задекларованого як український, пояснює цей мовний конфуз специфічно і лаконічно:
- Події фільму відбуваються 1986 року. Російська мова була тоді мовою міжнаціонального спілкування.
Узагалі ж, слухати сентенції Оксани Байрак - суцільне задоволення. На запитання журналістів, чому у її фільмах знімаються одні й ті ж актори, режисерка відповіла:
- Бо я їх люблю. Крім того, я дуже моногамна, тому фільмую лише своїх добрих знайомих.
Чому на головну чоловічу роль було обрано саме Еріка Робертса, а не якусь іншу голлівудську зірку, Байрак не без кокетства мовила:
- Я з дитинства закохана у цього актора, а під час зйомок ми закохалися ще й одне в одного... Не в сенсі організмів, а в хорошому сенсі.
Юну акторку Настю Зюркалову режисерка представила так:
- Мене звинувачують у фенімізмі, але нашого полку додалося. Зі мною Настя. (Настя «тримала спину», жувала гумку і мовчки лівою рукою ставила охочим підписи на книжці).
Про дружбу народів пані Оксана теж має власну думку:
- Слов'яни для того й народжені, щоб разом страждати, радіти й насолоджуватися життям.
На презентації книжки Оксана Байрак чимало встигла розповісти про себе цікавого. Наприклад, що вона забобонна аж так, що понеділок і п'ятницю намагається зробити для себе й підлеглих як напіввихідні; що має тонку натуру («у меня пограничная психика»); що під час зйомок фільму помер від саркоми її улюблений пес, і цю смерть режисерка потрактувала як Боже випробування за взяту для фільму тему.
Загалом, склалося враження, що на побутовому рівні режисерка без перебільшень має неабиякий акторський хист: вміє вчасно пустити сльозу і вдало уникнути відповіді на запитання. Коли пані Байрак не хотіла відповідати журналістам, вона відсилала їх до свого співпродюсера Олега Степаненка, який не був фізично присутній на прес-конференції, та й узагалі перебував поза зоною досяжності.
Що стосується зліпленої за чотири місяці книжки за фільмом «Аврора, або Що снилося сплячій красуні», то на запитання, чому її вирішили видавати в Москві, Оксана Байрак спершу щось плутано намагалася пояснити про кіношну специфіку, про те, що без цього кiно не можна буде показувати в країнах СНД, але зрештою, мовивши щось на кшталт: «Ох, ну что вы хотите? Я - женщина», - режисерка-«феміністка» знову «перевела стрілку» на відсутнього Олега Степаненка.
I нарешті, про книжку, авторство якої належить трьом особам: російському драматургу Петру Гладіліну, Оксані Байрак та Льву Рижкову. З творчо-сумбурної розповіді Оксани Байрак стало зрозуміло, що писав її власне Рижков після ознайомлення з фільмом і сценарієм до нього. Книжку поквапилися видати перед початком виходу фільму у прокат для того, щоб більшій кількості заінтригованих текстом людей захотілося переглянути стрічку.
Я встигла прочитати цей твір і, на превеликий жаль, мушу констатувати, що він відверто слабкий. Не заперечуватиму, існує певна категорія людей, які, закохавшись у якусь мильну оперу, до дірок зачитують її «паперовий варіант», але аж ніяк не навпаки.
Залишається сподіватися, що фільм буде кращий за книжку. Принаймні кілька епізодів стрічки, які продемонстрували на прес-конференції, не залишили мене байдужою. Тож чекаємо 30 листопада, саме в цей день «Аврора» з'явиться в українських кiнотеатрах.