Усе почалося з пропозиції. «Сашко, нам потрібне впізнаване обличчя. Ми б хотіли, аби відкриття фестивалю вів ти». «Що?» - не зрозумів я. Сонце в той день ніжило особливо тепло, осінь грала яскравими барвами, я мружився від задоволення, а тут чіпляються з різними пропозиціями.... Ну я і погодився. Не звик я відмовляти привабливим жінкам. Якби ж то знаття!..
Фестиваль «Мій рідний край» відбувався вже увосьме. Унікальний не тільки в Україні, а й, за словами закордонних гостей - у цілій Європі- фестиваль теле- і радіопрограм, які розповідають про життя національних меншин. Особливо ця тема є гострою для Центральної Європи. Недарма ж найактивнішими у фестивалі є угорці, румуни, словаки, серби, українці, чиї національні проблеми завжди були болючими.
«То що я маю робити?», - запитав я через кілька днів головну редакторку Ростю Джумурат. «Ти з Наталочкою будеш вести церемонію відкриття», - чарівно посміхнулася вона. «А що це значить?» - запитав я тремтячим голосом. - «Не хвилюйся! Це всього-на-всього година!» «Ага, - подумав я. - Година ганьби і вічная пам'ять!»
«Я сподіваюся, що це, - потряс я в руках 30 аркушами сценарію, - можна буде на сцені читати». «Та ти що! Це треба знати напам'ять! Сашко, ну ти даєш!». Мені стало недобре. Я попросив чаю. «А можна з цього поїзда вже зійти», - кволо поцікавився я. «Як зійти! Наступна зупинка тільки на фестивалі! Йди вчи текст!»
Ось так я втрапив у халепу. Сценарій переслідував мене всюди. Він снився мені ночами, їздив зі мною до Києва, ходив з парасолею під дощем, а часом навіть гвалтував мене у ліжку. Все це почало скидатися на божевілля.
Та остання нарада за кілька днів до відкриття показала, що ягідки ще попереду. «Ви з Наталею будете гуцулами!» - діловито розповідала режисер Таня Ардо. «Хоч неграми», - байдуже сьорбав я чай.
На мою біду, телеканал «ТИСА-1» розпочав супутникове мовлення. «Вас транслюватимуть у прямому ефірі, - радісно повідомляла Ростя. - Уявляєте, вас дивитимуться в усій Європі!» «Мама міа!» - заволав я по-італійськи. «Але це ще не все! - Ростя далі щасливо посміхалася. - В ефір йтиме телеверсія церемонії відкриття. Тобто час від часу ми вас перекриватимемо невеличкими сюжетиками». «Ну?» - не розумів я, але вже звик, що нічого доброго від телебачення очiкувати не варто.
«Можливо, виникатиме пауза», - продовжувала оптимістично пані Джумуратка. «Яка ПАУЗА?!», - мною почало тіпати. «Наприклад, наш сюжетик ще йде, а ми хочемо показати й те, що діється на сцені». «І ЩО?!» - перебив я її криком раба, який виривається з пут.
«Вам треба буде порозважати трошки публіку, поки ми вам не зробимо знак, що ви знову в ефірі», - останнє речення Ростя закінчила смиренно, мов жертовне ягня. Але було пізно: мене роздирав гомеричний сміх, я плакав від щастя, болю і слави, дякував долі за добрих людей, які завжди мені трапляються на життєвій дорозі і готовий був випити не тільки відро чаю, але й цикути...
І ось він настав - день Х. Я сумно дивився у вікно, їжачись від холоду, уявляючи себе в одній вишиваній сорочці посеред спорожнілого Всесвіту. «Хоч би дощу не було», - кривився я на хмари. Адже церемонія відкриття запланована просто неба поміж двома басейнами на території бази відпочинку.
Урочище Воєводино вразило красою. У басейнах поруч зі сценою плавали квіти, прив'язані до пінопласту. «У випадку чого - будуть за рятувальні круги», - прикидав я різні ризикові ситуації. Переодягаємося разом з дівчатами, які символізуватимуть національні меншини - румунка, словачка, угорка, німкеня і, ясна річ, два гуцули, які уособлюватимуть титульну націю.
Сценарій уже так остогид, що не хочу брати його навіть до рук. Ще ніколи букви не викликали в мене такої ненависті. Гості поважно розсідаються по місцях. Танцюристи «Турянської долини» переминаються з ноги на ногу. Жіночки з ансамблю «Лемківчанка» пробують голос. Моїй Наталці вставляють у вухо навушник, а на пояс вішають якусь хитру штукенцію. Це щоб керувати нами з центральної апаратної. Подавати знаки.
Бо ми - не люди. Ми - навіть не негри. Ми - зомбі. Гвинтики великої телевізійної гри. ТЕЛЕВЕДУЧІ. Наші сполохані душі більше нам не належать. Вони належать космосу, який тепер транслюватиме перелякані «гуцульські» фейси. Цікаво, а чи є життя на Марсі?
«Приготуйтесь!» - лунає команда в навушнику. Зіниці Наталки розширюються , а на устах грає американська усмішка. Цікаво, і як їй так вдається?
Лунають позивні. Я зажмурююся, проказую «Боже, помагай!» і роблю перший крок. «Головне, не впасти в басейн. Осінь, як-не-як!» - думаю дорогою до мікрофона.
- Доброго дня, Воєводино!
- Доброго дня, Закарпаття!
- Доброго дня, Україно!
- Доброго дня, Європо!
- Шановні пані і панове! Маємо честь вітати вас на VIII Міжнародному фестивалі теле- і радіопрограм для національних меншин «Мій рідний край!»...
Тільки що відіграли фанфари. Гості піднімаються і щось жваво обговорюють. Я стою перед мікрофонами зовсім спустошений. Переді мною басейн, в якому плавають квіточки з рятувальними кругами. Може, пірнути? Ні, гуцули в кептариках не купаються.
«Сашко!» - біжить до мене Ростя. «Невже там щось із космосом?» - думаю я. Вона цілує мене в щічку. «Я тебе вітаю. Тільки що дзвонили з Архангельська. Їм дуже сподобалося...» - щебече щасливо вона.
Цікаво, а чи є все-таки життя на Марсі? І що там думають про Воєводино, Ростю, національні меншини, румунського консула чи ось цю симпатичну словачку? Якщо це послання дійшло до них, хотілося б отримати докладну відповідь.
А то ніякої міжпланетної дружби більше не буде. Принаймні з мого боку - це точно!