Каппадокійське диво

      Повернувшись кілька днів тому з турецької Каппадокії, я була вражена не стільки кучугурами снігу, якого встигло натрусити щедре київське небо (а в Туреччині носилася у легеньких джинсах і маєчці) і не стільки важкістю столичного смогу, яким через силу дихала (заморське повітря було таким чистим, що голова паморочилася). Вражало інше: всі без винятку родичі, колеги, друзі й просто знайомі зустрічали мене єдиним запитанням: «А чому це ти не засмагла?». А потім робили круглі очі й безмежно дивувалися, чого це я (от дурна!) не потрапила на пляж. Хоча ні, брешу: в одного одеського товариша було дещо інше формулювання. Він запитав по асьці, чи теплим було море, чи не згоріла я на сонці й чи схожа тепер на негра. Ха, при температурі повітря +18 і позасмагаєш, і в морі накупаєшся, аякже...

      Уявіть собі, серед моїх співрозмовників не виявилося жодної людини, яка б знала, що у Туреччині теж буває осінь, і листя з дерев падає, і сніг взимку іде, а морози бувають такі люті, що в Одесі не щороку фіксуються! Не здогадувався народ і про те, що в 400 кілометрах від Стамбула розташовані унікальні підземні міста й земляні піраміди; вирубані просто у горах будинки, фортеці й церкви; збудовані перші в історії людства монастирі - так звані печери для усамітнення; збереглися кольори неповторних фресок, залишених для нащадків першими проповідниками християнства. Сказати по правді, до поїздки я й сама цього не знала. Але тепер, коли побачила всю цю красу на власні очі, не можу мовчати. Ви маєте відчути легкий подих каппадокійського вітерця...

Солона подорож

      Коли я збиралася вирушити в осіннє «турне» по Туреччині, то не чекала від мандрівки нічого особливого. Власне, мені було байдуже, куди їхати, аби лиш подалі втекти із Києва. Просто хотілося змінити похмуре сіре місто на край, де навіть у листопаді сонце і світить, і гріє. Хотілося позбутися латентної депресії, навіяної віддзеркаленими у брудних калюжах пейзажами. А заразом - відгуляти до нового року бодай один із трьох тижнів досі не використаної відпустки і трохи відпочити від роботи. Під такий настрій пропозиція друзів-журналістів висадитися на берег турецький здалася досить привабливою. Дійсно, а чом би й ні? До Стамбула пливемо на комфортабельному кораблі «Південна Пальміра», звідти на автобусі мчимо до центральної частини країни - Каппадокії, далі в програмі - екскурсії, зустрічі з мерами турецьких містечок, штурмування якоїсь фортеці і підземного міста. Зрештою, походи по тамтешнім магазинах і - сувеніри, сувеніри, сувеніри...

      Отже, речі накидані до валізи. Десь на дні лежать купальник (про всяк випадок) і купа легеньких маєчок, вгорі - теплий светр та дві упаковки пігулок від захитування. Посередині - купа різного мотлоху, який туристи зазвичай беруть у дорогу, у кишеньці - закордонний паспорт, спеціально відкладені 20 «баксів», які треба заплатити за турецьку візу, та близько сотні доларів на різні витрати. Все це разом зі мною їде у потязі «Київ-Одеса», потім потрапляє на Одеський морвокзал, піднімається по трапу на величезний (вісім палуб!) пасажирський теплохід «Південна Пальміра» і залишається у просторій каюті з вікном.

      За ту добу, що ми пливемо до Стамбула, встигаю познайомитися з іншими членами нашої групи, смачно повечеряти, посидіти у музичному салоні теплохода, натанцюватись на дискотеці, залізти під душ, збігати до лікаря по «термоядерні» таблетки від захитування (моя гомеопатія виявилася безсилою перед морською хворобою при семибальному штормі), подивитися на море через капітанський бінокль і вивчити дуже корисне для Туреччини слово «базарлик», яке означає «давай поторгуємося».

      У Стамбулі сідаємо в автобус, люб'язно наданий міністерством культури й туризму Туреччини, і протягом дев'яти годин їдемо до каппадокійського краю. Довго, звичайно, але що поробиш? Поки група не спить, гід на ім'я Ахмет розповідає про красу Босфорської протоки, яка поділяє Стамбул на дві половини, про багатство місцевих палаців, про те, що турки, які живуть у цьому місті, дуже зіпсовані увагою туристів, і лише в глибинці ми зможемо побачити справжні народні традиції і поспілкуватися з людьми, які гостинно зустрічають усіх гостей і не зачиняють своїх будинків. У провінції турки не знають крадійства...

      Десь після опівночі ми засинаємо, а під ранок зупиняємося біля соляного озера Туз. Власне, у водоймі не плаває жодної рибки - як розказує гід, у рідині міститься 60 відсотків солі та 40 відсотків води. З цієї ропи турки видобувають харчову сіль, яка покриває 80 відсотків від потреби. Ми виколупуємо кілька кристалів солі (на пам'ять), фотографуємося на тлі триногого собаки з дзвоником на шиї та прямуємо далі.

Марсіанські ландшафти

      Починається Каппадокія. До найближчого міста під'їжджаємо по вузькій дорозі. Роздивляємося з вікон марсіанські (ну не можу знайти іншого слова!) краєвиди й розмірковуємо, як це на височезних кам'яних колонах - «ніжках» тримаються темні кам'яні брили - «шапочки». Цікаво, чому камені не падають? Від гіда дізнаємося, що історія Каппадокії починається з того моменту, коли людська нога вперше ступила на застиглу вулканічну масу, розлиту тисячі років тому вулканами Ержієс та Хасан. Палаюча лава Ержієса розлилася на площі 20 тисяч квадратних кілометрів. Коли вулкан потух, вода почала вимивати із застиглої вулканічної маси грунт, і більш міцні породи виступили на поверхню. Вітер шліфував туфові утворення, надаючи їм вибагливих форм. Так народилися перибаджалари - земляні піраміди, пічкові труби фей, або ж, як їх називають туристи, «грибочки». Особливо багато таких утворень, чимось схожих ще й на фаллічні символи, у долині Гьореме - місцевості, яку турки перетворили на музей під відкритим небом.

      Християни, які ховалися в цій долині від нападів завойовників, назвали місцевість «гьор емі», що означало «нехай ніхто не побачить». Адже після того як Ісус Христос був розіп'ятий на хресті, його апостоли розійшлися по різних регіонах, аби проповідувати християнство й поширювати лави одновірців. На території сучасної Каппадокії будували перші монастирі - місця усамітнення, які не відрізнялися спеціальною архітектурою. Головною перевагою перших монастирів було їхнє розташування в ущелинах, горах, під землею - словом, у таких місцях, куди було б важко дістатися ворогам християн. До кінця ІX сторіччя долина Гьореме залишалася одним із найбільших християнських центрів, а в її околицях працювало понад 400 церков. Деякі з них збереглися до сьогодні - туди водять туристів на екскурсії.

Жук у церкві

      Так, Каранлик, або ж Темна, залишається однією з найкрасивіших церков, збудованих у 13 сторіччі. Походження її назви зрозуміє навіть дошкільня - варто лише потрапити до цього культового об'єкту. Сонячне світло пробивається лише через маленьке віконечко під стелею, тож видлубане у скелі приміщення тоне в напівтемряві. Без додаткового освітлення у печерній церкві можна запросто розквасити собі ніс, але «пробивати» шлях спалахами фотокамер каппадокійці нікому не дозволяють. Туристи, які хочуть детальніше роздивитися зображення волхвів із дарунками, Ісуса й апостолів, грішників у пеклі та євангелістів Марка й Іоанна, мусять задовольнитися світлом, яке дає спеціальна музейна система. Власне, завдяки такому освітленню розписи церкви залишилися такими ж свіжими, а кольори - такими ж насиченими, що й 8 століть тому. Та й від вандалів фрески постраждали набагато менше, ніж у церквах-сусідках Темної...

      У церкві Йіланти (змія) немає ні колон, ні купола (стеля обвалилася), але завдяки малюнкам, які збереглися на стінах, вона запам'ятовується туристам надовго. Причому найбільше вражає не рішуче обличчя святого Георгія, який вбиває змія, не хрест у руках Костянтина та Єлени і навіть не настінна позначка у стилі «тут був Вася», залишена одним із варягів багато століть тому - аналогічні написи й малюнки можна побачити у багатьох місцях. А от зображення голої напівжінки-напівчоловіка з німбом над головою, сивою бородою й виразно вимальованими грудьми спершу збиває бідолашного туриста з пантелику. Ну звідки взявся у храмі Божому цей гермафродит? Екскурсовод пояснює, що на фресці змальована свята Онуфрія. Дівчина була дуже вродливою й мала неабиякий успіх у хлопців, але (от цікава панянка!) це їй зовсім не подобалося. Втомившись від активності залицяльників, красуня попросила Бога зробити так, щоб чоловіки більше не чіплялися до неї. Ось і виросла в неї борода...

      Не менш колоритні, хоч і не зовсім зрозумілі малюнки залишилися в церкві святої Варвари. Теракотові орнаменти, хрестики й квіточки на стінах чи імітація цегляної кладки на склепінні істотно відрізняються від мальовничих фресок з інших церков музею. Гід пояснює, що церква Варвари з'явилася в період боротьби з культом ікон, звідти особливість її оформлення. Нерівні контури, недбало проведені лінії, наївна схематичність у відтворенні людських фігур - складається таке враження, нібито розпис робила мала дитина. Але якщо під куполом і нижче можна розпізнати зображення Ісуса та святих Варвари, Михайла й Федора, то символіку малюнка навпроти входу до церкви зрозуміти практично неможливо.

      Щось схоже на жука, з вусиками (рогами?) й панцирем, хвостом (віником?) розмахує чотирма точно не пташиними лапками. Жук - не жук, чорт- не чорт... Хто ця істота і що вона робить? Відповіді на це запитання сьогодні не можуть дати ані історики, ані фольклористи. Хтось із групи жартома припустив, що це робота п'яного монаха, який і сам не знав, що хоче зобразити...

      Але це не єдина загадка Каппадокійського краю. У цьому ми переконалися, коли спустилися до підземного міста Деринкую та піднялися на верхівку гори-фортеці Учхисар. Але про це - наступного разу.

Далі буде...

Київ - Одеса - Стамбул - Гьореме.