Повернувшись кілька днів тому з турецької Каппадокії, я була вражена не стільки кучугурами снігу, якого встигло натрусити щедре київське небо (а в Туреччині носилася у легеньких джинсах і маєчці) і не стільки важкістю столичного смогу, яким через силу дихала (заморське повітря було таким чистим, що голова паморочилася). Вражало інше: всі без винятку родичі, колеги, друзі й просто знайомі зустрічали мене єдиним запитанням: «А чому це ти не засмагла?».