Світло Надії

      До свого ювілею вона не дожила рівно три місяці. Свічка її життя догоріла, коли я був у батьків у містечку Яремче. Саме в Карпатах я познайомився з нею 1968 року. Те літо стало, мабуть, переломним для 13-річного яремчанського підлітка.

      А було це в липні під Чорногірським хребтом, де зібралося тоді чимало представників українського дисидентського руху: Іван Світличний з дружиною Леонідою, Надійка Світлична (саме так її усі називали і я, попри свою юність, не був винятком), Оленка Антонів, Валентина Чорновіл, Раїса Мороз, Іван Русин, поет Микола Рачук. Усіх і не згадаю... Мої батьки десь із 1963 року підтримували зв'язки з Києвом, і це ледь не коштувало ув'язнення моєму батькові, але ні 10-годинний обшук у нашій хаті в 1965 році, ані виклики батьків до КДБ у Надвірній не дали достатніх підстав арештувати його...

      То був унікальний тижневий похід Карпатами у дивовижній компанії серед дисидентського «цвіту». Пригадую чимало епізодів, і хоча минуло майже 30 років, здається, що цього часового відрізку не існує. Липень під Чорногорою був тоді дощовим. Я як наймолодший мав привілей нести рюкзак зі суто символічною вагою, і «пурхав, як пташка» (зараз не згадати, хто це сказав про мене). Але точно пам'ятаю, що Надійка називала мене зменшено-ласкаво «невтомним гуцуликом».

      А ще пригадую, як на березі озера Несамовитого, де ми розбили табір, сидить біля намету Іван Світличний і щось записує, тримаючи в руці стос аркушів. Я був вельми допитливим і, здається, Надійка пояснила, що він перекладає Жана-П'єра Беранже. Через два роки, в Києві, Іван Світличний подарує моїй мамі томик цього французького поета з серії «Перлини світової лірики» з таким написом: «Катерині Методіївні, Павлові Івановичу і Тарасові - з глибокою пошаною».

      Запам'ятався також багатогодинний перехід хребтом від Говерли до гори Попа Івана під монотонну мжичку. Іван Русин, закутаний в брезентовий плащ, слухає «Хованщину» Мусоргського. Не знаю зараз, був то запис чи радіоприймач. Очевидно, останнє.

      Наш похід завершився 12 липня, на Петра і Павла, в Космачі. Зранку ми пішли в місцеву церкву, де службу тоді правив майбутній патріарх Володимир (Василь Романюк).

      Я був щасливий у липні 1968 року, і це точно зафіксував фотоапарат Надійки Світличної. На клітинному рівні я відчував усю її безмежну доброту і материнське тепло. Я відчував себе всезагальним улюбленцем...

      Кілька років по тому ми підтримували контакти. Якось у 1970 році я надіслав листа Надійці і дивувався, чому немає відповіді. Пробігли роки, і я вже й забув про нього, аж десь у першій половині 90-х років, під час одного з приїздів Надійки в Київ, вона мені розповіла, що працювала зі своїм «досьє» в КДБ-СБУ на Володимирській, і там знайшла мого листа, копію якого невдовзі мені подарувала. По правді кажучи, лист був наївним-наївним. Там я дуже детально описував своє шкільне життя і навчання у музичній школі. Але про це Надійка дізналася лише через понад 20 років. Отак відкрилася загадка її мовчання в далекому 1970 році.

      Мені довелося з різних приводів не раз записувати Надійку для радіо «Свобода». Але те, що вона згадувала про найстрашніші роки, вражаюче. Недаремно після ув'язнення в 1976 році вона відмовилася від радянського громадянства: «Нижче моєї гідностi бути громадянкою найбільшого у світі, наймогутнішого і найдосконалішого концтабору».

      В ув'язненні Надія Світлична провела 4 роки, з 1972 по 1976. Коли 1975 рік проголосили роком жінки, радянське керівництво оголосило амністію, але у відповідному указі з'явився окремий пункт про «особливо небезпечних державних злочинців», які не підлягають амністії. Як згадувала Світлична, було на той час двоє таких «особливо небезпечних» на весь Радянський Союз: вона та Ірина Калинець. Коли Надію Світличну заарештували, синові Яремі було всього 2 роки. КДБ хотіло віддати малого в Будинок дитини у Ворзель, але його співробітникам не вдалося це здійснити. Яремою опікувалася старша сестра Надії. В якийсь момент Світлична почала усвідомлювати, що божеволіє. В неї перед очима постійно з'являлася моторошна сцена: сусідський півень викльовує око її дитини. Вона не знала, чи є в тих сусідів на її рідній Луганщині півень, чи ні, але довгий час уява не давала їй спокою. Коли вона опинилася вже у США, то помітила у 8-річного Яреми пасмо сивого волосся...

      Двоє близьких мені людей, з якими я прожив той щасливий тиждень у липні 1968 року, відійшли у вічність у серпні цього року: мій тато - 30 серпня, а Надійка - 8 серпня.