Життєвi перепади тлумача Перепадi

      Анатоль Перепадя народився 1935 року в м. Олександрія на Кiровоградщині. Отже, Анатолеві тільки 71 рік, а не 76, як про те повідомляє інтернет. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Два роки працював за фахом на Сумщині, потім дванадцять років — по київських видавництвах. Останнє місце роботи — видавництво «Веселка», звідки був звільнений в 1971 році. Відтоді — на так званій творчій роботі, яка на певних етапах історії нашої країни інтерпретувалася як неробство. Перекладає українською з більшості романських мов — французької, італійської, іспанської, португальської, каталонської. Лауреат багатьох перекладацьких премій. Зокрема, Перепадя наразі єдиний двічі лауреат премії «Сковорода», яку Амбасада Франції присуджує за кращий переклад, здійснений у рамках однойменної програми. Кавалер французького Ордену мистецтва й літератури Золотих пальм, який деякі журналісти назвали Орденом Академічних Пальм.

      Для нашої зустрічі Анатоль вибрав кав'ярню «Купiдон», де полюбляють збиратись люди, які вважають себе літературним бомондом, і де неодмінно зустрінеш знайомих.

      — Хай бачать, що я у свої роки ще п'ю вино з дамами.

      — Ніби хтось сумнівається. В усіх своїх інтерв'ю ти говориш, що найбільше за все любиш займатись коханням і що українська нація — найсексуальніша у світі.

      — А хіба це погано? Скільки вже можна плекати ту українську радянську сором'язливість, коли всі все знали і ніхто ні про що не говорив уголос? Я завжди говорив відверто абсолютно про все.

      — Абсолютно про все?

      — Так! Я починав у літературі як автор віршів про Сталіна, і можу зараз про це говорити. Коли нещодавно для пенсії з'ясовувався мій письменницький стаж, який рахується від першої публікації, то я саме й зазначив ті свої давні стихози. А які вірші міг у ті роки писати молодий поет-початківець, який, свідомо чи несвідомо, копіює літературний мейнстрім? Адже всі тодішні класики, починаючи від Андрія Малишка, продукували щось подібне. Тож на кого було рівнятись?

      — Але ж автор поезій про вождя народів згодом став політично неблагонадійним. Як це сталось?

      — Поступово. В процесі спілкування з друзями, після читання справжньої літератури. На якомусь етапі стало прикро: чому українська література не така, як французька чи італійська? Багато чого зі світової літератури я ще в молоді роки прочитав польською або чеською мовами. Я не вивчав тих мов, але почав читати, і все пішло. Я взагалі ніколи не вивчав іноземних мов фахово, більше того, коли навчався на факультеті журналістики, мені не хотіли ставити залік із французької мови. А згодом почав добре давати раду романським мовам, які мені дуже подобались.

      — Про непоставлений залік ти також розповідаєш в усіх інтерв'ю. Це як історія Верді, якого не прийняли до консерваторії.

      — Це не той випадок. Я тоді, й правда, погано знав. Почав цікавитись іноземними мовами, коли вже працював у газеті в Сумах, де мені не дуже подобалось, бо там не друкувалось жодного живого слова. А живі слова саме були в іноземних книжках, написаних авторами, які творили, не думаючи про цензуру. Дуже хотілось, щоб вони прозвучали й українською.

      — Після Сум тобі вдалося перебратися до Києва.

      — Так, влаштувався до іноземної редакції видавництва «Веселка». Там і познайомився зі своєю дружиною. До речі, те помешкання на Русанівці, де живу й досі, отримала вона від «Веселки».

      — А я саме хотіла тебе спитати, чому ти, як більшість українських письменників, не оселився в будинку по вулиці Чкалова, нині Олеся Гончара?

      — За помешкання в письменницьких будинках велися страшенні бійки. Я не був такою мірою наближений до роздачі радянських благ, щоб претендувати на житлоплощу в радписівському будинку, де санвузол, крім ванни й туалету, був оснащений ще й біде, чим деякі його мешканці й досі дуже пишаються...

      — І що надавалось лише дуже благонадійним радянським громадянам... А як ти став остаточно неблагонадійним?

      — Мене звільнили з роботи у видавництві «Дніпро» після того, як ми з Іваном Світличним передали Івану Кошелівцю посмертний архів Василя Симоненка.

      — То це був саме ти? Ще в радянські часи доводилося чути, що буржуазні націоналісти викрали антирадянські вірші Василя Симоненка, яких він ніколи не друкував в Україні, й передали їх за кордон.

      — То я й був одним із тих буржуазних націоналістів.

      — А ти знав Василя Симоненка особисто?

      — Так, звичайно, він був моїм однокурсником. Ми з ним були добре знайомі. Тому я й поїхав до його матері після його смерті.

      — А як ти вважаєш, його побиття в міліції, після якого зовсім молодий поет невдовзі помер, було підлаштованим чи випадковим?

      — Я думаю, що все-таки то була випадковість. Про ті вірші, які ми витягли з архіву, певне, нічого нікому не було відомо. Те, що публікувалось у книжках Василя, цілком узгоджувалось і з тим, що дозволялось, і з тим, що вимагалось.

      — Хоча й були присутні і талант, і щирість...

      — Так, і сам Василь був дуже щирим, часто закохувався. А щодо його ранньої загибелі, то я знаю, що він потерпав від хвороби нирок ще задовго до того інциденту, який, можливо, прискорив його загибель, але ніяк не був єдиною причиною.

      — Ти знав особисто багатьох, хто відігравав і негативну, і позитивну роль в українському літературному процесі, знав тих, хто сьогодні став легендою, міфом, героєм нашого культурного простору. Чи не виникає в тебе бажання писати спогади про ті часи?

      — Я вже не раз говорив, що спогади — це погляд назад, а я у своєму віці найбільше люблю дивитися вперед.

      — Але ж ти не боїшся відверто говорити про ті часи й називати імена, а я не завжди наважуюсь відтворювати їх у цій розмові.

      — Я не боюся, а ти дивись, як тобі зручніше. Менi не страшно, бо я ні від кого не залежу й ні в кого на мене немає ніякого компромату. Кожен, хто був у літературі в ті часи, коли письменникам платили щедрі гонорари й давали квартири в центральних районах, той може багато чого порозповідати про те, які темні пристрасті буяли в письменницьких душах. Але були й порядні люди, які й допомагали, й виручали. Все це, мабуть, дуже цікаво, але спогади забиратимуть час від перекладів, а стільки ще всього не перекладено. Нарешті я можу перекладати те, що хочу, і саме так, як хочу.

      — Але ж ти перекладав і в радянські часи, і не раз говорив, що життя і тоді було надзвичайно цікавим, і що робота цікава завжди.

      — Я не люблю, коли люди розповідають, що в радянські часи все глушили й придушували, хоча це абсолютно справедливо. Так, і душили, і глушили, але все одно, краще працювати, аніж скаржитися й повторювати заяложені слова. Адже саме ті темні для української культури часи були часами моєї дружби з такими незрівнянними людьми, як Микола Лукаш, Григорій Кочур. І коли ми збирались, то здебільшого обговорювали творчі проблеми, а не ідеологічні. Будинок Кочура в Ірпені був своєрідним острівцем свободи, тим ціннішим, що навкруги був суцільний морок. Або суцільна сірість.

      — А знаменитий «Всесвіт», коли його очолював Дмитро Павличко, про який так багато кажуть сьогодні, також був такою оазою свободи?

      — А от, до речі, той «волелюбний» Павличко мене ніколи не друкував. Я не можу його назвати серед тих, хто допомагав опальному перекладачеві виживати.

      — А хто ж допомагав? І в якій формі відбувалась та допомога? Розкажи, ще не всі знають.

      — Перекладачі, яких друкували, «позичали» мені свої імена. А потім чесно повертали гонорари. Тут я дуже вдячний Дмитрові Паламарчуку, який не раз ішов на таке. Одним із найпомітніших моїх перекладів, який вийшов тоді під його прізвищем, був «Гадючник» Франсуа Моріака.

      — Жахлива книга! Чесна і правдива родинна хроніка.

      — Так, тоді її видали як книгу прогресивного письменника, який пише правду про ЇХНЮ моральність. Ніби в радянському суспільстві не було таких самих «ніжних» стосунків у родинах. Мені дуже подобалось перекладати ту книгу... Іще кілька книжок я надрукував тоді під чужими іменами. Тільки одного разу один відомий чоловік натякнув, що я мав би поділитись гонораром, адже якби не його ім'я, я б грошей не отримав.

      — Ти знаєш, Анатолю, іноді, розмовляючи з представниками твого покоління, я прошу їх назвати якісь імена, а вони не хочуть, мовляв, не треба. А тут ти говориш усе як було, а вже я думаю, а чи треба... Але давай краще поговоримо про тих, хто все-таки допомагав тобі. Адже люди перевіряються саме в екстремальних умовах.

      — Так, для мене саме радянський час був значно більшим екстрімом, ніж теперішній... тепер просто собі дикий капіталізм, хапай що можеш.

      — А тоді був феодалізм.

      — Так, а я в тому феодалізмі лишився майстром, вигнаним зі свого цеху. Треба було не тільки виконувати роботу, а й самому знайти замовників, а також знайти виправдання, чому не працюєш, чому є так званим дармоїдом. Мені загрожували висилкою з Києва, що тоді практикувалось. І тут мені допомагав Комітет київських літераторів. То була своєрідна профспілкова організація, яка захищала інтереси літераторів, які не перебували в офіційних творчих спілках. Серед них були дуже цікаві люди: перекладач Сергій Борщевський, він зараз дипломат, поетеса Валентина Давиденко, вона працює на радіо, всесвітньо відомий інтелектуал Валерій Курінський, багато інших цікавих людей. Так, те середовище було здебільшого російськомовним, але до української культури там ставились iз повагою. Також там було багато євреїв, які були надзвичайно симпатичними людьми, дуже розумними й опозиційно налаштованими. Я значно більше полюбляв проводити час у їхньому товаристві, ніж у товаристві нібито ближчих мені колег, українських літераторів, серед яких було багато примітивних антисемітів.

      — Я пам'ятаю інтелектуальних євреїв радянської доби! Це було дуже своєрідне культурне явище, в їхньому середовищі завжди жив особливий дух свободи. Шкода, що багато з них назавжди виїхали з України.

      — Але дехто й залишився. Я надзвичайно шаную проукраїнськи налаштованих євреїв і плідно співпрацюю з ними. От уже відніс останній том «Проб» Монтеня до видавництва «Дух і Літера».

      — Анатолю, давай зупинимось на етапах твого великого шляху в незалежній Україні в хронологічному порядку. Премію імені Миколи Зерова у 1993 році ти отримав за переклад творів Альбера Камю.

      — Так, але то були твори, перекладені ще в радянські часи й за перебудови, хіба що видані пізніше.

      — Отже, перша велика праця, здійснена вже в так звані нові часи, — це «В пошуках втраченого часу» Марселя Пруста.

      — Можна вважати, що так.

      — Про твою роботу над цим епохальним семитомником і, зокрема, про твою хворобу між п'ятим і шостим томом не читав у пресі тільки неписьменний.

      — Так, мене чимало журналістів запитували про це. Вже й набридло розповідати.

      — Але самої праці геніального Пруста не читав майже ніхто. Хіба що ти сам, редактор і видавець.

      — Гадаю, ти перебільшуєш малограмотність українських інтелектуалів. Як можна не читати Пруста?!

      — Чимало колег зізнавались мені, що чекають сьомого тому, щоб мати весь комплект. А вже тоді почнуть читати спочатку, знаючи що вдома є закінчення.

      — То значить, тепер вони все прочитали!

      — Будемо сподіватись. Але Рабле, наступний твій великий етап, люди читають, і навіть перечитують. Особисто я найбільше люблю перечитувати розділ «Як Панург радився з Пантагрюелем, женитися йому, чи не женитися». Особливо мені імпонує заувага про те, що «жінки порядні — це з'їдительки і гризюки».

      — А мені імпонують такі жінки, як ти.

      — Дякую, але про жінок у твоєму житті трохи згодом. А поки про творчість. По закінченні роботи над Рабле, про яку також багато говорили й писали і яку відзначили як українці, так і французи, ти взявся за переклад Монтеня.

      — Перші два томи вже вийшли, третій готується до друку. За цю працю мене долучили до числа братчиків Києво-Могилянської академії.

      — Тобто ти виголосив промову перед спудеями, яку видадуть масовою брошурою й продаватимуть по чотири гривні?

      — Ні, до цього ще не дійшло. Просто була гулянка з пивом і кашею, яка мала б імітувати студентські свята сивої давнини. Але було приємно й невимушено. І великий Монтень приходив до нас зі свого постаменту в Латинському кварталі. До речі, кажу про Монтеня те саме, що казав і про Рабле: росіяни, які, загалом, мають дуже сильну перекладацьку школу, спотворили Монтеня так само, як і Рабле. В російському перекладі зовсім не той Монтень, якого знають ті, хто читає в оригіналі. Оригінальний Монтень дотепніший, розкутіший, розумніший за російського. Я робив усе, щоб український вийшов значно ближчим до оригінального.

      — Отже, Пруст, Рабле, Монтень. Три титани французької літератури. А що далі? Які творчі плани? Чи вже нарешті будуть спогади? Які ще великі французи потребують української інкарнації?

      — А що, є на світі тільки французи? Є ще й італійці. Італійська амбасада також підтримує італійську культуру на українській землі. Зараз закінчую переклад сонетів Петрарки. Італійці спонсоруватимуть видання книги у видавництві «Фоліо». А зараз я їду до Італії на стипендію їхнього уряду.

      — Щасливої дороги й багато нових вражень! Але в рамках нашої нетривіальної розмови хочу поставити тобі тривіальне запитання. Що живить твою феноменальну працездатність? Жінки, чи не так?

      — Так, я відкритий до романів із жінками у своєму віці так само, як і до щоденної праці. Не буду згадувати всіх жінок мого життя, згадаю одну, з якою познайомився в Арлі, в таборі для перекладачів на півдні Франції. То була перекладачка з Голландії Аніке, яка працювала над перекладом листів Каміли Клодель. Зустріч із тією жінкою була величезним творчим натхненням для мене, за що я їй дуже вдячний. Щоправда, в Амстердам до неї я так і не поїхав...

      — Анатолю, більшість людей твого віку у нашій країні — це ображені на життя й епоху діди, які вміють говорити тільки про проблеми зі здоров'ям і про відсутність грошей. Чи замислювався ти над тим, чому ти все-таки дуже відрізняєшся від більшості своїх ровесників?

      — Я думаю, найбільший талант, який мені дала доля — це дар сприймати життя таким, яке воно є. І радіти тому, що є. Ще в радянські часи я умів з гумором сприймати промивання мізків, як називались бесіди з представниками радянських таємних органів. А деякі мої колеги сприймали ті розмови дуже трагічно і згодом на тому грунті отримали психіатричні проблеми. А я вже тоді бачив абсурдність нелегкої праці радянських спецслужб. Бачив, що збиралось досьє не тільки на опальних діячів культури, а й на цілком поважних і благонадійних також. I до них приставляли інформаторів, щоб знати, чим дихають літературні генерали. А ще практикувалось перехресне стеження, а отже збиралась інформація й про самих інформаторів. Деякі діячі культури від цього втрачали розум, а я умів з того сміятись.

      — Отже, раблезіанський сміх давно вже став важливою складовою твого існування.

      — Так! Життя треба приймати таким, яке воно є, це значно плідніше, ніж лементувати, яке воно жахливе. Зрештою, це зберігає й примножує сили для роботи. А робота рятує за будь-якої епохи.

Із Анатолем Перепадею пила вино й розмовляла Євгенія КОНОНЕНКО.