Отець Микола Iнасарiдзе служить у церквi Рiздва.
Майже 10 місяців існує у київській церкві Різдва Христового, що на Подолi, грузинська парафія священномученика Кiрiона, каталiкоса-патрiарха всiєї Грузiї (у складi Київського патрiархату). У жовтні минулого року у Володимирському соборі патріарх Філарет рукоположив у священики грузинського диякона Миколу Інасарідзе. Службу Божу отець Микола проводить українською і грузинською. І переконаний, що сьогодні служіння священика має сягати всіх сфер людського життя, нагадуючи творінням Божим про вічні істини, а також — захищати паству від спотворення дзеркала моралі в самих собі, від торгування душами, зрештою від використання віри на догоду політикам.
— Отче, увесь світ спостерігає за подіями, що відбуваються між Росією і Грузією. У чому особисто ви бачите глибинну суть конфлікту?
— Російська влада пояснює причину такого загострення відносин арештом офіцерів ГРУ, яких Тбiлiсi звинуватив у шпигунстві. Але це, звісно, тільки привід. Схожі інциденти майже в той самий час сталися в Литві та Нігерії (де видворили російських дипломатів, звинувачених у шпигунстві. — Ред.). Однак на жоден iз тих випадків росіяни не реагували так хворобливо, як на події в Грузії. Насправді ж причиною такої істерії є висока якість незалежності Грузії, якої вона досягла за останні два з половиною роки. А російська влада ніяк не може з цим змиритися. І це є причиною такого ставлення до Грузії.
— Не може з цим змиритися і Російська церква. Хоча християнство — це, як відомо, релігія миру...
— Про нашу віру кажуть наші справи. Будь-які утиски за етнічними ознаками, навіювання розбрату викликають обурення у кожної нормальної людини. Російське керівництво оголосило масштабну блокаду Грузії і почало переслідувати етнічних грузинів, які проживають на теренах Російської Федерації, в тому числі й своїх громадян грузинської національності. Дітей з грузинськими прізвищами виключають зі шкіл. Людей примусово депортують. Один чоловік, як відомо, помер під час такої депортації, бо йому вчасно не надали медичної допомоги.
Кожна людина будь-якої релігії, раси, кольору шкіри, національності, віросповідання чи статі — це живий образ Бога. Її вдостоєно такої честі від народження. Хто не може пам'ятати про це, звертаючись до інших, той ображає свого Бога, творця Всесвіту, як навчає нас Святе Письмо. З точки зору християнства, досконалість Божого створіння виявляється в різноманітті. Без цього не вистачає духовного харчу і духовна смерть є неминучою.
— У російській та й подекуди в західній пресі російського президента Володимира Путіна тепер частенько змальовують «віруючим християнином», який «піднімає церкву в Росії», є сильним духовним провідником нації...
— Знаєте, я сумніваюся не тільки в християнській вірі президента Росії, а навіть у вірі самого патріарха РПЦ Алексія ІІ. Я не можу збагнути, що мається на увазі під «підняттям Російської церкви». У чому її вбачає російська влада чи закордонні прихильники російської політики? Може те, що з мiсяць тому Сурожська єпархiя у Великобританiї (близько 60 парафiй) перейшла з пiдпорядкування МП до Константинопольського патрiархату. До цього ж готується ще 30 православних парафiй у США. Російська церква — це цілком керована російською владою структура. Це маріонетка, ідеологічна зброя в руках російської держави.
Не можу не прокоментувати виступ Путіна після неформального саміту ЄС, де він порушив проблеми в Абхазії і Південній Осетії. З його палкої промови представники світового співтовариства мали зробити висновок, що російський президент — жертовний захисник малих народів. Утім, можливо, він має погану пам'ять на цифри й історичні факти. Тому хотів би дещо підправити. У 1991 році в Чечні було зареєстровано 1,3 мільйона мешканців, а в 2001 році — лише 574 тисячі. З 420 населених пунктів цієї країни 360 майже цілковито знищені. Під час обох «чеченських кампаній» загинуло 340 тисяч людей. Загинула 21 тисяча дітей. Безвісти зниклими вважають 52 тисячі осіб. Зовсім недавно з політичної мапи Росії зникли такі національні автономії, як Комі-Пермяцька, Ненецька і Евенкійська. Хотіли ліквідувати й Дагестан, але там надто багато людей вийшли на майдан — і під їхнім тиском рішення відклали. Ось таким є насправді «захисник малих народів».
— Тобто ви хочете сказати, що сьогодні в російській церкві першим є президент, а не патріарх?
— Я сказав би, що це так. Ви бачите факти, бачите дії російської влади в недавньому минулому, в Чечні й інших місцях. Щодо жодної з таких злочинних дій церква не висловлює свого протесту. Фундаментом учення Православної церкви є віра в те, що християни мають нести світові справедливість, боротися з беззаконням, мирити людей. Але, як і завжди, мовчить, споглядаючи всі ці безчинства, московський патріарх... Він на жоден зі згаданих фактів порушення прав людини, насилля, етнічні чистки — чеченського народу, грузинів у Абхазії і в Південній Осетії — не висловив свого протесту. Від злочинного мовчання патріарха московського Алексія ІІ стає страшно. Адже хто, як не ми, християни, духовенство, будемо опиратися несправедливості? Наше мовчання, в такому разі, — згода на насилля, на вбивство, винищення людей. Знаєте, після такого спадає на думку, що патріарх Алексій ІІ, окрім того, що є людиною, бідною на совість, є просто атеїстом... Окрім того, він увесь цей час займається духовною анексією відкраяних від Грузії регіонів. Керівництво Московської патріархії надсилає туди духовенство, навчене «мистецтву агітації», яке намовляє люд проти Грузинської церкви. Грузинський монастир «Новий Афон» в Абхазії — один з оплотів Російської православної церкви. Там, як і по всій Абхазії й Південній Осетії, незаконно служить тільки російське духовенство. А коли так звана Південно-Осетинська Республіка святкувала 15-ту річницю свого утворення, то на трибуні поряд з її президентом стояв єпископ ставропольський Феофан (Ашурков), який «приймав парад». Як офіційний представник Московського патріархату. Утім Московська патріархія переконувала, що участь у тих заходах брала «зовсім не вона», а Російська православна закордонна церква. Є й багато інших грубих порушень церковного права.
— Отче, але наразі йдеться узагальнено про Російську церкву. А чи відома вам реакція духовенства цієї церкви на антигрузинську істерію в Росії — воно виступило проти усiй чи, можливо, траплялися, навпаки, приклади підтримки «генеральної лінії» держави?
— Я про таке не чув. Хоча в Росії можливе все, що завгодно. Були, скажімо, критичні заяви окремих єрархів Російської православної церкви на адресу грузинського уряду зі звинуваченнями в нагнітанні нерозуміння у стосунках між Росією і Грузією. Скажімо, пролунала подібна заява від протоієрея Всеволода (Чапліна), заступника начальника відділу зовнішніх зв'язків РПЦ. Грузинська Патрiархiя ж минулого тижня, спираючись на свою історичну пам'ять, зробила офіційну заяву, де закликає Московську патріархію не ставати знаряддям у руках російських політиків, які розпалюють міжетнічну ворожнечу. Церква не повинна підтримувати беззаконня, етнічні чистки, геноцид. Хрестові походи — це історичні помилки. Повторення їх у ХХІ столітті — це трагедія самої Російської церкви. Мені щиро жаль російський народ, що в нього така політична влада і така церковна влада.
— Грузинська церква зі здобуттям країною незалежності відокремилася від впливів Московського патріархату. Це вочевидь позначилося і на ході політичної історії Грузії?
— Якщо не буде цілковитої свободи Грузинської церкви, то не буде й повної свободи держави. І це всюди так. Істерія щодо Грузії з боку російської влади викликана передусім великою незалежністю Грузії, зокрема й її церкви. Як би вони не намагалися ізолювати Грузинську церкву, на сьогодні вона визнана християнським світом як помісна православна церква. Але, на жаль, ізольована від нього. Річ у тім, що в 1997 році спецслужби Росії і частина грузинського духовенства, що з ними співпрацює, через шантаж і погрози змусили Грузинську церкву залишити такі міжнародні християнські організації, як Всесвітня рада церков, Європейська конференція церков. Таким чином Грузинська церква опинилася в ізоляції. Цього цілеспрямовано досягала Російська церква і російська влада.
— А тепер поновитися можна?
— На жаль, у Грузії діють агресивні радикальні сили, які окормлюються російськими фінансами і виконують замовлення російських спецслужб. Вони продовжують шантажувати Грузинську церкву, погрожуючи розколом.
— У Росії є грузинські парафії?
— Так, у Москві, у храмі святого Георгія Переможця. До речі, коли почалася кампанія заборони на грузинські вина, мінеральні води, була й спроба закрити цю грузинську парафію. Ця парафія належить до Московської патріархії так само, як наша, святої Ніни, — до Київської патріархії. Парафія, яка відкривається на канонічній території тієї чи іншої помісної церкви, за церковним правом, має підпорядковуватися тій церкві. І от до священика, що служив у грузинській церкві в Москві, прийшли з патріархії й повідомили, що він звільнений. Коли він приїхав до Тбілісі, церковники цей конфлікт якось урегулювали, і парафія, наскільки мені відомо, досі діє. Хоча під час етнічних погромів грузинів у Москві біля цього храму, як мені розповідали, стояв ОМОН. Спецназівці ловили тих грузинів, які приходили до церкви. Їх завозили до міліцейських дільниць і потім депортували.
— А ви в Києві відчуваєте на собі якийсь тиск?
— Зовсім ні. Я тут — ніби вдома. Утім, деякі грузини, які є парафіянами церков УПЦ Московського патріархату, розповідають, що їх налаштовують проти Київського патріархату і особисто проти мене, мовляв, це розкольники. Хочу закликати грузинів, які проживають на теренах України і досі підтримують Московський патріархат, замислитися: кого вони підтримують? Закликаю стати на бік українського народу і його державності, незалежності України та її благополуччя, підтримати її Помісну церкву — УПЦ Київського патрiархату. І цим підтримати незалежність і процвітання Грузії і Грузинської церкви.
Микола Інасарідзе виховувався в Тбіліському Сіонському патріаршому соборі. Вивчав богослів'я у Тбіліській духовній семінарії. Стажувався у Греції й США. Упродовж багатьох років був іподияконом католікоса-патріарха всієї Грузії Святійшого і Блаженнійшого Ілії ІІ. Працював у Центрі релігійних досліджень Грузії.
Доля Грузинської православної церкви подібна до українського православ'я. Російський уряд, після «приєднання» Грузії на початку ХIХ ст., ліквідував автокефалію Грузинської церкви. Російська церква, не протестуючи проти такого порушення церковного права, прийняла у своє лоно «старшу сестру». Патріаршество було скасоване, католікоса-патріарха Антонія II відправили на заслання в Росію. Коли на початку ХХ століття Грузинська церква відновилася, Московський патріарх Тихон анафематствував її й наклав прокляття на весь грузинський народ. До 1943 року Грузинська церква була відірвана від Вселенського православ'я.
Українська православна церква завжди знаходила підтримку в Грузинської. У 1917 році Україна здобула короткочасну незалежність, постала Українська православна автокефальна церква і Католікос-Патріарх усієї Грузії Леонід Окропірідзе погодився рукоположити для неї єпископів. Однак більшовики перешкодили таким планам, арештувавши українських посланців до Тбілісі.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
