Дарина Ткаченко: Рік тому в Італії, коли я здобувала звання чемпіонки світу, жила фактично на самих мандаринах, які ростуть на вулицях

      Українці завжди відзначалися у розумових змаганнях. До числа кращих на планеті входять наші шахісти, а недавно ми повернули втрачені позиції й у шашках, щоправда, лише жіночих. 22-річна Дарина Ткаченко не тільки завоювала звання чемпіонки світу, а й зуміла його відстояти в жовтневому матчі за світову корону з росіянкою Тамарою Тансиккужиною. Наступного року вона на рівні з усіма гратиме на світовій першості зі стоклітинкових шашок за коловою системою, а ще за рік проведе чемпіонський матч з переможницею цього турніру (або з другою призеркою — якщо сама виграє відбіркове змагання).

      Днями скромна студентка біофаку Національного університету ім. Тараса Шевченка завітала до редакції «УМ», де за дружньою бесідою з чаєм провела півтори години. У розмові зовсім не відчувається, що Даша виросла в Донбасі — настільки вільно вона володіє українською. Мешкає дівчина у звичайному гуртожитку, містом пересувається на громадському транспорті, і її сусіди по вагону метро чи трамваю й не здогадуються, що поруч їде чемпіонка світу...

«Я всього-на-всього підтвердила звання чемпіонки»

      — Дашо, тепер ви відчуваєте себе справжньою королевою шашок?

      — Насправді визначною подією для мене було завоювання титулу чемпіонки світу минулого року. А нині я всього-на-всього утримала це звання.

      — Ви були настільки впевнені в перевазі над Тансиккужиною?

      — Ми часто зустрічалися з Тамарою на змаганнях, і я в основному перемагала. До того ж особисто для мене грати окремий матч виявилося легшою справою, ніж турнір із великою кількістю учасників. Бо тут логіка проста: хто сильніший, той і перемагає. Коли ж змагаються багато людей, то не все залежить тільки від тебе самого. Наприклад, можна випадково поступитися несильному шашисту, котрий потім розслабиться і здасться без бою твоєму конкурентові, — і ти вже відстаєш. У матчі ж ти не озираєшся на інших і не змагаєшся з ними в гонці за очками, а сперечаєшся лише з одним опонентом, і тут поразка в одній партії не буде критичною. Зустрітися саме в очному протистоянні з одним суперником мені хотілося вже давно, навіть коли я ще не була чемпіонкою світу. Для мене це цікавіше.

      Хоча історія знає випадки, коли люди, навпаки, краще виступали у змаганнях за коловою системою. Наприклад, колишня чемпіонка світу українка Ольга Левіна могла тріумфувати на турнірі, здобувши перемоги над усіма суперницями, а в матчевих зустрічах — поступалася.

      — До свого першого матчу в житті ви готувалися якось особливо?

      — Зрозуміло, що я переглянула шашкові партії Тамари за весь час її виступів на високому рівні. Хоча її творчість, як і інших сильних гравців, я вивчала ще при підготовці до минулорічного чемпіонату світу. Нині ж просто більше зосередилася саме на Тансиккужиній. Цього разу вона, як на мене, виступила навіть сильніше, ніж раніше. На турнірах Тамара більше помиляється, а нині діяла зібрано, зуміла відігратися в майже безнадійній ситуації, програючи у другому сеті. Правда, тоді я їй «підсобила», зробивши дві помилки. (Даша починає «сипати» ходами, як вона зіграла і як треба було зробити в тій ситуації).

      Крім того, у матчах велике значення відіграє психологічний фактор. Тамара не стала для мене незручним суперником.

      Приємно, що матч відбувся в Києві, до чого доклав руку вже колишній спортивний начальник столиці Ростислав Карандєєв, а потім долучився й профільний міністр Юрій Павленко. Хоча уже впродовж зустрічі в організації виявилися серйозні недоліки: умови проведення матчу не відповідали його рівню...

      — Годували вас хоч пристойно?

      — З харчуванням цього разу проблем не було. А от рік тому в Італії, коли я здобувала звання чемпіонки світу, жила фактично на самих мандаринах, які ростуть там просто на вулицях. Узагалі там було якесь дивне роздільне харчування: окремо подавали макарони, а м'ясо — лише за півгодини. Тобто на обід доводилося витрачати близько двох годин.

      — Постежити за вашим матчем у Києві збиралося небагато публіки. Це якось впливало на вас?

      — Можливо, хоча тай-брейк, на який народу прийшло найбільше, я й програла. Взагалі-то я не надто довіряю всіляким прикметам. У житті користуюся принципом: усе залежить від мене самої.

      — Уваги до вашого протистояння з Тансиккужиною в Якутії в першому сеті чемпіонського матчу було більше?

      — У цій республіці шашки — національний вид спорту, там багато спеціалізованих дитячих шкіл. Колишній президент Якутської федерації був місцевим міністром, а потім став президентом Міжнародної федерації шашок. Наш матч став наочним прикладом для навчання. В Україні увага до шашок на загальнонаціональному рівні суттєво менша. Чемпіонати України проводяться у Запоріжжі, Харкові, Криму, тільки не в Києві, бо тут ніхто за ними не стежить. Раніше держава повністю брала на себе витрати на організацію першості, а тепер спортсмени самі собі знаходять джерела — в основному за рахунок регіонів.

«Мені легше розв'язувати задачі, ніж читати»

      — Дарино, чому ви взагалі обрали шашки?

      — Та я їх і не обирала. Випадково потрапила — у десять років, коли вже мешкала у Сніжному на Донеччині. Одного разу мусила після уроків зачекати на батьків після шкільних зборів, і подружка запропонувала провести час у шашковій секції. Сходила — і ось ходжу й по сьогодні (сміється).

      У мене взагалі потяг до точних наук. Особливо подобалася математика — до шостого класу у мене жодної четвірки з контрольної не було. Батьки привчили робити домашні завдання самостійно, а науки мені легко давалися. А от література здавалася марно витраченим часом. Читаєш цілі вихідні книжку — і що? Похвалитися прочитаним твором могли всі. До того ж учителі  незрозуміло чому  загострювали увагу на дрібницях на кшталт кольору одягу в головного героя. Мені це здавалося нелогічним. А от розв'язати задачку підвищеної складності з математики, фізики чи хімії, з якою я справлялася за 20 хвилин, не міг ніхто. Відтоді я надаю перевагу науковій літературі, з якої можу дізнатися щось нове.

      — Ви вчитеся на біологічному факультеті. Біологія — ніби ж не точна наука...

      — Вибір зробила ще в школі, коли пішла до хіміко-біологічного класу, хоча у нас був і фізико-математичний. Справа в тому, що шашки, — це суцільна математика. І якщо півдня займатися нею в школі, а потім ще й на секції, то буде забагато. Можна й сказати, що біологія мені дісталася у спадок від батьків, які працюють ветеринарами. Ця наука мені подобається, і я збираюся в аспірантуру. (Далі Даша захоплено і фахово розповідає про сучасні напрямки біології, які ми опустимо).

      — Ви хотіли вчитися саме в Києві?

      — Після школи у будь-якому разі треба було залишати Сніжне, бо знайти собі заняття до душі у шахтарському місті важко. Проблема полягала у виборі між Києвом і Донецьком. Столицю обрала ще з дев'ятого класу. Побачила Київ через шашки, коли приїздила сюди взяти участь у турнірі. Тому при думці про життя в якомусь іншому місті ставало навіть моторошно...

      — Як в університеті поставилися до вашого заняття шашками?

      — Тривалий час там про це навіть не знали. Мені справді доволі легко дається навчання. При цьому ніхто за мене до університету не ходив і слів «не замовляв», як це часом трапляється у навчанні спортсменів.

      — Свої біологічні знання вже апробували на практиці?

      — Так. По завершенні навчання ми можемо працювати як науковцями, так і педагогами, бо у нас є дисципліни, що готують до обох сфер діяльності. Мені особисто більше до душі викладати. Я вже була на практиці у школі й вела уроки ботаніки у шестикласників. Мені сподобалося, діти у дворі почали вітатися. Незабаром у нас буде робота вже зі студентами — вестиму практичні заняття у першокурсників.

Шашки як запорука успіхів у житті

      — Спорт і наука не заважають одне одному?

      — У житті вони тісно переплетені. До університету я вступала, коли їхала на юніорський чемпіонат світу за кордон. Приїхала зі Сніжного до Києва з тренером, склала іспити у два ВНЗ — у Національний університет імені Шевченка і в Університет фізичного виховання й спорту, та й поїхала на змагання. А результати іспиту (здавала один, бо після школи мала «золоту» медаль) дізналася лише тоді, коли повернулася. Оскільки вони виявилися позитивними з обох закладів, вибрала біофак КНУ. На радощах вперше виграла чемпіонат України серед дорослих.

      Мені здається, що якби я не займалася шашками, у мене не було б успіхів у навчанні і я б взагалі не потрапила до Києва. Спорт у цілому привчає раціональніше використовувати час, уміти сконцентруватися в потрібні моменти.

      — Можна сказати, що в шашках виграє той, хто менше помиляється?

      — Так трапляється і в інших видах спорту, і в повсякденному житті. Приклад із мого студентського життя: найвищі оцінки отримує не той, хто все знає (це неможливо), а той, хто краще відповідає в порівнянні з іншими.

      — А втоми від шашок не буває?

      — Відчула її після торішнього чемпіонату світу. Причому не тільки психологічну, а й справжню фізичну. Мені тоді треба було тижнів зо два відпочити, а я, повернувшись з Італії, кинулася до навчання. Якимось дивом висиджувала на заняттях, а з четвертої години дня залягала спати до самого ранку, і так тривало тиждень. Мені навіть однокурсники казали «Дашо, ау, ти де?» — настільки я виглядала втомленою.

«Їхала в метро й побачила своє нагородження на телеекрані — так аж зніяковіла...»

      — Ви багато часу проводите разом з тренером. Мабуть, уже сприймаєте його як наставника не лише в шашках, а й у житті?

      — Можна сказати, що Петро Павлович Кравець разом із батьками брав участь у моєму вихованні й розвитку як людини. Інколи кричить: «Я не можу з тобою впоратися» (посміхається). Коли я тільки з'явилася у його гуртку, він жартував: «Бабуся прийшла», бо зазвичай шашками починають займатися у шість-сім років, а не в десять, як я. Але завдяки «домашньому» розвитку я дуже швидко наздогнала ровесників.

      — А як вплинуло на вас життя у студентському гуртожитку?

      — Як я туди потрапила — це окрема історія. Коли всі нормальні діти приїхали до гуртожитку з батьками й притягнули по кілька торб, я заїхала після чемпіонату світу з бліцу, що проходив у Голландії, з одним чемоданчиком. Кімната, чесно кажучи, виглядала страшненько, але ми з дівчатами швиденько зробили у ній ремонт. Я доволі швидко освоїлася, бо з дитинства звикла до переїздів, а подружки-студентки вже за місяць почали плакати й проситися додому. А з третього курсу, зваживши на моє заняття шашками, університет надав мені окрему кімнату вже в гуртожитку, відремонтованому у євростилі.

      — У Донбасі розмовляють переважно російською, а в столиці викладають українською. Наскільки важко вам було поміняти мову?

      — З цим мені дуже допомогли сусідки по кімнаті, бо вони спілкувалися українською. А в школі в нас уроки української були лише двічі на тиждень. Насправді переходу з однієї мови на іншу я не помітила — це пройшло швидко й безболісно. Тому мені важко зрозуміти, коли мої земляки з Донбасу не хочуть вчити мову держави, в якій вони живуть, і виявляють таким чином неповагу до України. Це штучна проблема, і полягає вона лише в бажанні. Адже чимало людей при потребі вивчають і англійську, і італійську, і інші більш складні мови.

      — Наскільки легко ви сходитеся з людьми?

      — Друзів і добрих знайомих, з якими я часто спілкуюся, у мене небагато. Одна подружка-однокласниця, з якою я підтримую зв'язок переважно за допомогою телефону, залишилася в Сніжному. Друга — дівчина, що мешкала зі мною в гуртожитку. Але проблеми поговорити з кимсь поза цим колом немає. Студенти нормально до мене ставляться, по-дружньому. Один кібернетик, наприклад, побачивши мене після поїздки, одразу сказав: «Вітаю!». Бо раз я звідкись приїхала, значить, виграла якісь змагання. Я його трохи збентежила, пояснивши, що цього разу була всього лиш на зборах (посміхається).

      Останнім часом, правда, деякі студенти почали дивитися на мене трохи інакше — мабуть, із більшою повагою. Особливо після матчу, коли побачили мене по телебаченню і в газетах. А раніше мої перемоги сприймалися буденно, бо люди не мали інших джерел інформації, крім моїх слів. Сама ж я не надто полюбляю «світитися» на публічних церемоніях. Днями їхала в метро й побачила своє нагородження на телеекрані — так аж зніяковіла...

«У «Чапаєва» не граю»

      — Після шашок і навчання залишається час іще на щось?

      — Це дві половини мого життя, на кожну з яких я витрачаю по шість-вісім годин щодня. Стежу за іншими спортивними подіями. Зрідка буваю у театрах та на концертах. Радіо в мене в кімнаті грає постійно, а ось телевізора — немає. Шкода марнувати свій час на «ящик». Частіше я сиджу за комп'ютером, аналізуючи шашкові партії, або пишу якісь університетські курсові роботи. Єдиний раз захотілося купити телевізор під час чемпіонату світу з футболу. Взагалі-то я не цікавлюся футболом, але таку визначну подію, та ще за участю української команди, важко було не помітити. Проте на покупку так і не наважилася й ходила вболівати до знайомих.

      — Коли під час тай-брейку другого сету вашого матчу з Тансиккужиною протистояння затягнулося до вечора, журналісти жартома пропонували виявити переможницю народною грою в «Чапаєва». Гросмейстери не займаються подібними речами?

      — Ні в якому разі. Лише в дитинстві я цим бавилася, але це заняття не має нічого спільного з шашками.

      — На дискотеки, в нічні клуби не заглядаєте?

      — Ні. Якщо буду туди ходити, то втрачу щось і в шашках, і в навчанні, а цього не хотілося б допустити. Я хочу, що б моє життя було впорядкованим, не терплю хаосу. Не люблю, коли у мене щось не виходить, — тоді намагаюся поміркувати, зробити відповідні висновки.

      — На майбутнє планів ще не малювали?

      — Я малювати полюбляю, але не плани (посміхається). Малювала в садочку, у школі, і коли вела уроки як педагог — теж намагалася пояснити школярам тему за допомогою малюнків. Мені здається, так дітям цікавіше вивчати науки. (Даша зробила кілька картинок, що пояснюють вплив мінеральних добрив на кореневу систему рослин, — й одразу все стало зрозуміло навіть для журналістів).

ДОСЬЄ «УМ»

Дарина Ткаченко

      Міжнародний гросмейстер з шашок.

      Народилася 21 грудня 1983 р. у місті Торез Донецької області.

      Чемпіонка світу 2005, 2006 рр. Чемпіонка Європи 2004, 2006 рр.

      Заслужений майстер спорту.

      Тренер — Петро Кравець.

      Студентка шостого курсу біологічного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

      Незаміжня.