На сноубордi — по Кавказьких горах

      Цього року хлопці та дівчата з громадської організації «Дитячий альпійський рух України» (з Києва, Львова, Одеси, Кіровограда, Хмельницького та інших міст) вирішили підкорити найвищу в Європі гірську вершину — Ельбрус, висотою в 5642 метрів. Поряд зі студентами сміливо тягти в гори рюкзака взялися і ще зовсім юні: наймолодшому виповнилося всього шість років. Але і таких альпіністів із цієї команди не можна назвати новачками. Приміром, третьокласник Павло Клочан зі Львова у своєму послужному списку вже має Говерлу, Великий Верх, Гембу, Стой і нагороджений значком «Юний альпініст».

      Ельбрус «Дитячим альпійський рухом» обраний не випадково. Адже більшість учасників давно мріяла про сходження на цю вершину. Семикласник Максим Журавльов із Хмельницького про Ельбрус марив ще з другого класу. Однак найбільш затятою «фанаткою» Ельбрусу, як зазначив лідер «Альпійського руху України» Олександр Стефанович, виявилася Ірина Яровенко  — 21-річна студентка Національного авіаційного університету. «Коли я сповістила маму про свої наміри, вона була шокована і відрізала: «Нізащо». Проте з часом потроху змирилася з моєю «засніженою» мрією, бо бачила, як я марю тiєю горою, — розповіла Ірина. — І вже коли я влітку попередила, що збираюся підкорювати Ельбрус, батьки трохи побурчали, але все ж відпустили у похід». Дорога до Ельбрусу була веселою. Хлопці й дівчата опановували ази альпінізму: складали своєрідні іспити з в'язання альпвузлів, влаштовували льодові заняття. Ночували здебільшого в наметах — економили. Так, у одному таборі їм виставили прейскурант — 8 гривень за ніч. Але альпіністи домовилися, що замість оплати рахунків приберуть парк. «Спочатку нам не хотіли поступатися. Але врешті-решт погодилися. Але за кілька днів безкультурні туристи накидали всілякого мотлоху, і знову довелося братися за лопати і розгрібати сміття», — розповіла Ірина.

      Першим довгоочікуваним виходом у гори стало підняття на Віа-Тау, де альпіністи нарешті отримали нагоду покружляти на сноубордах (по-нашому, снігова дошка), які тягли з собою в гори. Однієї ночі вони поставили табір неподалік обсерваторії. Ірина Яровенко, яка так і тягнеться до різних вершин, бо, крім гір, ще й зорями захоплюється, дістала свою карту неба і почала вишукувати на ній різні сузір'я. «Друзі трошки підсміювалися наді мною, мовляв, більше не було чого робити, як книжки в гори на горбі тягти», — пригадує Ірина. Хлопчаки похіхікали і пішли співати пісень біля ватри. За півгодини вони повернулися із запитанням: «Що це там за зірка мерехтить на небокраї?» — «Я їм відповідаю, то не зірка, а планета. Вони притихли і стали на диво уважно слухати. А через якийсь час зізналися: «Знаєш, ми думали пожартувати з тобою і гадали, що то взагалі не небесне світило, а лампа на баштовому крані будівництва», — розповіла Ірина.

      Утім не можна сказати, що молоді альпіністи тільки тим і займалися, що милувалися природою, яка, до речі, не завжди їм підігравала. Вдень сонце, а вночі мете крупа і вітер рве намети. Зустрічні альпіністи іронічно запитували: «Куди ви?.. Та у вас же немає спеціального одягу... Та там — сім трупів за тиждень...» І тут юні підкорювачі вершин випадково зустрілися зі ще одним охочим до гір, який повідомив: «А я щойно з Ельбрусу. Там сяє сонце». Звісно, в юнацтва настрій умить підскочив. Наступного дня вирушили в дорогу і зробили кидок — три кілометри до канатної дороги, а потім ще підняття до висоти 3 800 метрів. Там уже почався сніг, і по снігових лавинах їм довелося «повзти» ще триста метрів до притулку. «У цілому десь піднімалась годину двадцять у якомусь невідомому стані: ноги мокрі, чи то холодно, чи ні — незрозуміло. Але наближення до Ельбрусу зігрівало», — зізналася Ірина. — Уранці настрій знову впав: почався дощ. Я вже думала, що поїздка пропала. Бо після трьох днів вичікування на висоті 4 200 метрів інструктор змусив усіх іти вниз. Навіть плакати хотілося, бо залишилась без сходження. А наступна спроба буде лише через рік».

      Але останній день перебування на Кавказі видався сонячним. Уночі Олександр Стефанович усім повідомив: «Гори бачу. Зорі бачу. Можна йти». Вийшли о другій годині ночі. «Треба встигнути повернутися, поки хмари не піднялися. Бо багато людей губиться у тумані», — пояснила нам Ірина Яровенко. Йшли важко, ще складніше стало,  коли зійшло сонце і мороз ураз змінився на спеку. Останні кроки були ніби в уповільненому кіно. Дорогою зустрілися англійці, підбадьорили: «Тримайтеся, вам залишилося хвилин 15, може, 20». Але пагорб здавався безкінечним. «Ось нарешті бачу стяги на вершині. Залишається останній ривок, ще якихось п'ять метрів — цю відстань я долала, мабуть, хвилин п'ять, — пригадує Ірина. — Коли на вершині перевела дух, то роздивилась — краєвид просто фантастичний! Небо темно-синє, враження, ніби у космосі. Внизу, під ногами, поволі все затягло хмарами — навпаки, ніж удома, де хмари над нами. Ось так і здійснилася мрія».

      Перед тим, як їхати у гори, Ірина заспокоювала свою подружку, в якої не склалося з походом на кавказькі вершини: «Марійко, не переймайся. Уяви, я буду десь там iти засніженими дорогами і думати: навіщо це мені треба, краще б залишилася удома, де тепло і затишно, а тут, у горах, постійно мокрі холодні ноги та важкий рюкзак за плечима»... Але, що цікаво, такі слова впродовж подорожі жодного разу так і не спали їй на думку. Адже краще гір можуть бути...