Опера і операційна

11.12.2003
Опера і операційна

(Олександра ГОРДІЄВИЧА.)

      До Вікторії Петрушенко міжнародне визнання прийшло стрімко, в чомусь навіть несподівано для неї самої. Ніби виправдовуючи «переможне» ім'я, вона завойовує найвищі місця в кількох престижних міжнародних конкурсах. У 2001 році на конкурсі «Співак світу» у Великобританії входить до першої п'ятірки і отримує однойменну медаль за краще виконання партії мадам Баттерфляй (Пуччіні). А на міжнародному конкурсі «Музика світу—2002» в Італії їй присуджують гран-прі. Тоді ж на Батьківщині виходить її перший сольний компакт-диск «Українські народні пісні та романси», їй присвоюють звання заслуженої артистки України. Проте це — зовнішній бік успіху, за яким стоїть воістину колосальна праця. Про неї знають хіба що сама Вікторія та найближчі люди. Досить сказати, що підготовка до обох конкурсів збіглася з написанням та захистом дисертації на здобуття ступеня кандидата медичних наук і переходом на роботу на кафедру госпітальної хірургії Вінницького медуніверситету.

 

«Романси Бiлаша i Майбороди «ксерили» iноземнi спiваки»

      — Вікторіє, давайте спочатку повернемось у часі далеко назад і згадаємо, з чого все починалося...

      — Почалось із музичного конкурсу в Одесі до пушкінського ювілею в 1989 році, для участі в якому мене відібрали. І хоч я вчилась у музичній школі по класу фортепіано, до Одеси поїхала як співачка і виконувала романси Глінки на слова Пушкіна. На ньому вийшла переможницею. Хоч він і був дитячий, але я виступала в найдорослішій категорії — мені вже було шістнадцять років. У журі головувала декан вокального факультету Одеської консерваторії, вона сказала, що мене візьмуть у консерваторію, коли закінчу музичну школу. Проте ні я, ні мої батьки про музичну кар'єру навіть не думали. На якийсь період заняття музикою припинились — я вступила до медичного університету. Там співала в художній самодіяльності і поступово переконалася, що в мене непогано виходить. Тоді вирішила все ж таки спробувати вступити в консерваторію — поїхала до Києва і вступила. А потім уже перевелася до Київського медичного університету і продовжувала навчання вiдразу в двох вузах.

      — А коли вперше спробували свої сили на міжнародній арені?

      — У міжнародних конкурсах почала виступати десь із третього курсу консерваторії. Перший був в Австрії в 1996 році, і з нього відразу приїхала лауреатом — зайняла третє місце. Для першого разу це вважається дуже вдалим, тому була страшенно задоволена. Того року ще їздила в Чехію, там теж здобула лауреатство. А потім була перерва: народився син, звалилася купа пов'язаних із цим клопотів. Коли він трішки підріс і я закінчила університет, справді серйозно задумалась над кар'єрою, почала професійніше до всього ставитись, планувати кожну конкретну сходинку, жорстко контролювати час.

      — Що особливо запам'яталося з міжнародних конкурсів?

      — По-перше, нас прекрасно приймали, до всіх чудово ставились. По-друге, дуже мені сподобалось, що гарно сприймають наші пісні, наш український репертуар. Він же зовсім не відомий за кордоном, його ніхто не знає, ніхто ніде не чув. І в Італії, і в Латинській Америці — всюди ситуація була абсолютно однаковою: після виступу приходили чи концертмейстери, які мені грали, чи співаки, чи навіть глядачі з одним питанням: що це за твори, хто їх написав, що за композитори? І прохання: дайте, будь ласка, ноти. В Латинській Америці я виступала разом з американкою, і коли вона почула українські пісні, які я там співала, — це були романси Білаша і Майбороди, — то одразу і перезняла ноти на ксероксі. Я потім латинським шрифтом понадписувала, як читати наш текст, бо вона вирішила їх включити до свого репертуару.

      — А крім радості від перемоги, що ще дали конкурси?

      — Досвід. Збагатили спілкуванням із різними співаками, і вже досвідченими, і молодими. Я змогла послухати абсолютно різні школи співу, різний репертуар, з якого могла для себе щось вибрати. Побачила реакцію публіки різних країн на різні музичні речі, тому що в них конкурси проходять при відкритих залах, i вони переповнені. А щодо престижності, то найпрестижнішим, на мій погляд, був конкурс у Великобританії «Співак світу». За кордоном це один із най-най-найпрестижніших, його проводить Бі-Бі-Сі на колосальному рівні, з такими потужними спонсорами, як «Брітіш Петролеум» тощо. Там фантастичні зали, фантастична підготовка і фантастичне журі. Тоді головою журі була Джоан Сазерленд. Їй зараз десь близько вісімдесяти років, але вона з тієї когорти співачок, що і Монсеррат Кабальє, Марія Калас, тобто з найвищої еліти. Потім п'ятеро кращих співаків давали концерт у Лондоні на сцені Вілмор-холу, і я в ньому теж брала участь. Чесно кажучи, я тоді не думала, що була кращою, вважала, що просто виконала у стилі, який вимагало журі на той момент. Уже те, що мене туди відібрали, вважала фантастичним, грандіозним успіхом...

      — А хто відбирав?

      — Самі англійці, причому це було не в нас, а в Будапештській опері. На відбірковий концерт у Румунію я поїхала сама. Спершу про нього навіть не думала, але потім спонтанно вирішила: чому б не спробувати свої сили? Розраховувала, що в мене невеликі шан-

си, адже на кожному конкурсі є своя кон'юнктура, члени журі — маститі співаки, всі мають своїх учнів, свою школу, і ясно, що їм усім хочеться, аби саме їхній учень був першим. І те, що отримала приз, було для мене — скажу по-російськи — «выше крыши». А вже в Італії на фестивалі «Музика світу—2002», який ішов приблизно три тижні, отримала гран-прі. Там я була вже найкращою.

      — І як сприйняли перемогу в Італії? Маю на увазі першу реакцію...

      — Я була настільки втомлена, що в той день у мене не було ніякої особливої реакції. Але коли після мого виступу приходили глядачі з залу, місцеві співачки й казали «бравіссімо», то я зрозуміла, що виступила нормально.

      — Цікаво, а кого ви вважаєте для себе найближчими з оперних грандів?

      — Якщо називати вокальну школу, то це, звичайно, італійська. Зі співачок найбільше імпонує Рената Тобальді. Ще — Рената Скотто. Дуже подобається Елізабет Шварцкопф, але в неї трошки інший голос, трошки інша манера подачі звуку, ніж у мене. Марія Калас — то взагалі окрема розмова. Її вважають в оперному співі першим номером, співачкою усіх часів і народів. Але Марія Калас цікава ще ось чим: вона грекиня за національністю і не має італійської школи співу. Вона співає сама по собі, до того ж трьома різними школами, але в неї настільки фантастично красивий голос, що рівної їй не було, немає і, я думаю, ще довго не буде. Це феномен на кшталт Моцарта, рівного якому теж немає. Серед наших співачок я повинна відзначити перш за все Соломію Крушельницьку. Її записам сто років, але це теж фантастика.

«Просто неймовірно, як до своїх тягне»

      — Після таких перемог, напевно, були пропозиції працювати за кордоном?

      — Були, і дуже гарні. Якби я на них погодилась, то, можливо, не стала б лікарем. Зараз іноді трошки жалкую, що відмовилась. А зробила це тому, що якраз закінчувала навчання, залишалося три місяці до диплома, і мені шкода стало: стільки років провчитися — і раптом все покинути... Були й банальні життєві причини: дитина малесенька, їй усього кілька місяців.

      — А якби зараз така пропозиція?

      — Якби гарний контракт, погодилась би. Але не так, щоб поїхати назавжди, а просто на контрактні вистави чи концерти... Поспівати там зо три місяці і сюди повернутись... Мене тільки такий варіант влаштовує, бо сім днів за кордоном почуваюся нормально, а потiм уже не можу знайти собі місця. А десять — то вже все, фатально. Коли три тижні була в Перу, фізично здавалося, що я там весь час догори ногами ходжу. По-друге, страшенно хотілося додому. І коли сідала в літак, то не могла дочекатись, коли долечу до Голландії. На радощах готова була поцілувати землю в голландському аеропорту. Здавалося, якщо опинюся у Голландії, в Європі, то це вже все одно що вдома. Коли я в аеропорту в Латинській Америці зустріла зовсім незнайому людину, але з українським паспортом, то радість була неймовірна! Співвітчизники зустрілися десь аж біля Тихого океану — таке враження, ніби сусіда зустріла, з яким тисячу років знаєшся. Просто неймовірно, як до своїх тягне...

      — То що, бажання виїхати в іншу країну, де вищий рівень побутових зручностей, немає?

      — Абсолютно! Скільки не їздила, я б не сказала, що мене якась країна привабила настільки, що я захотіла б там жити. А я була в багатьох країнах, і мене приймали часто з розкритими обіймами.

      — Мені здається, де б ви не були, все одно так, як на малій батьківщині, не зустрінуть. На останньому концерті у Вінниці на обличчях глядачів просто прочитувалась гордість: ви своя, ви наша. Це багато хто відчував...

      — Чесно кажучи, складалося не зовсім так. З організацією концерту було стільки неузгодженостей, що я ішла на нього з однією думкою: оце відспіваю — і сюди більше ні ногою. Але коли вийшла на сцену, відбулося повне перевтілення. У мене геть щезли ті думки, я їх прогнала, все пішло по-іншому, бо був чудовий контакт із залом. Узагалі, коли співаєш першу річ, вона завжди пробна — пробуєш сцену, пробуєш звучання, встановлюєш контакт із глядачами. Якщо він є і ти відчуєш позитивні імпульси, далі все піде прекрасно. А буває, що між тобою і залом — стіна. У мене був один концерт, коли я відчувала, що співаю ніби в колбі — незрозуміло для кого і незрозуміло що. Там був випадковий глядач, не готовий сприймати академічні твори, і було настільки важко, що коли я за кулісами чекала наступного номера, навіть не хотілося йти на сцену. А от коли пішов український репертуар, колба розчинилась! Мені треба, щоб на сцені був абсолютний комфорт, щоб не було нічого, що заважало б.

«Хірург, який не оперує,  як піаніст, який не грає»

      — Ви викладаєте в медичному університеті, практикуєте як хірург. Але ж, мабуть, дуже важко поєднувати лікарську працю з професійною концертною діяльністю?

      — Справді важко. Хірургія — це спеціальність, яка вимагає щоденної віддачі, щоденного спілкування з хворими. Музика, в свою чергу, теж вимагає самопожертви, потрібно від чогось відмовлятися. І на сьогодні вже з'явилася суперечність. Якщо в мене концерти, то мушу пропустити два-три тижні. Повертаюсь, а руки щось забувають, усе треба починати спочатку. Хірург, який не оперує три тижні, — все одно як піаніст, який три тижні не грає.

      — Напрошується ще одне питання: добре, буде у вас ім'я в медицині. Але ж воно не приносить таких грошей, як ім'я на сцені...

      — Я ніколи не ставила собі за мету заробляти гроші, принаймні якісь колосальні суми. Просто щоб вистачало для нормального життя.

      — Не йдеться, щоб це перетворювалося на певний бізнес як самоціль, але все ж таки при більших заробітках більше ступенів свободи...

      — У чомусь так, а в чомусь і ні. В чомусь це свобода вища, а в чомусь навпаки — обмеження з'являються, залежність від самого заробітку. А гарний спеціаліст, гарний медик ніколи не буде голодним. Ми входимо в нову економічну політику і все одно рано чи пізно вийдемо з тієї тіньової медицини, що склалася останнім часом. Тоді цілком офіційно зростуть заробітки лікарів.

      — Вікторіє, якщо не секрет, які найближчі плани на майбутнє?

      — У січні поїду з концертами в Молдову або Росію. І за кордон поїду — в Італію. Там буде фестиваль творчості Россіні, на який запрошують різних виконавців. Мабуть, не тільки в мене таке відчуття, але там здається, що працюєш не на себе — працюєш якраз на Україну, на нашу державу. Власне его не виходить на перший план — за тобою стоїть ціла країна. Я нічого не вигадую: якщо я туди потрапила, то повинна перемагати. Хоч у цьому наша Україна має бути першою. Взагалі, в Італії нашій країні створено досить позитивний імідж. Я спілкувалася з багатьма людьми — вони дуже добре ставляться до України. І це також завдяки нашій культурі, мистецтву. Там наші співаки працюють, і вони на доброму рахунку. Звичайно, знають наш футбол, особливо Шевченка і Каладзе, бо всі iталiйцi — натхненні вболівальники. Та й заробітчанки наші цінуються...

      — Робота в медицині вимагає навантаження, концертна діяльність — теж, часу залишається все менше. Як у сім'ї це сприймається?

      — Нормально. В цьому плані мені пощастило. Ніколи питання не стояло, щоб я була тільки вдома і готувала сніданки, обіди, вечері. Чоловік — теж творча людина, і він це розуміє.

      — Не виникає думки, що, можливо, замало часу синові приділяєте?

      — Думаю, що я йому досить часу приділяю. Навіть дуже. Я його весь час намагаюся брати з собою, навіть на роботу. Коли зайнята на операціях — він сидить у кабінеті, читає. Він музикою займається, згодом збирається бути моїм концертмейстером. До речі, він у мене ще й великий патріот, одного разу своєму співрозмовнику демонстративно заявив: «А я російської не розумію!». Хоча усе він чудово розуміє.

      — І чия в тому більша заслуга — батька чи матері?

      — Оскільки 95 відсотків часу з ним проводжу я, то все це — від мене. Хоч у чоловіка мого така ж сама лінія.