«Ведмежа послуга»

      Цьогорічна трагедія у Менському зоопарку на Чернігівщині, де ведмідь відкусив руки підлітку, який намагався сфотографувати клишоногого, сколихнула всю Україну. Однак у постраждалого хлопця є «колеги» по нещастю і в інших містах. Скажімо, у Дніпропетровську за останні дев'ять років подібне траплялося вже двічі. Серед постраждалих була й 12-річна Тетяна Запара. Тоді, у 1997 році, надзвичайна подія не залишила байдужих. Ще б пак — у дівчинки, що намагалася ведмедя погодувати, велетень відкусив руку по самісіньке передпліччя. Сталося це у пересувному звіринці центрального парку імені Лазаря Глоби. Медики потім одностайно стверджуватимуть, що дівчинка народилася у сорочці, бо елементарно могла померти від больового шоку. Життя Тані врятував вуличний фотограф, який відразу зметикував залити їй у горло півсклянки горілки. Газети, телебачення перипетіям трагедії тоді приділили немало уваги. Чи не найбільше запам'яталася одна з публікацій, де повідомлялося, як дівчинка заплакала зі словами: «Тепер я не вийду заміж». Однак Тетяна таки знайшла своє щастя.

«Я від щирого серця покохав цю дівчину»

      Мешкають Запари дотепер на тій же вулиці Ізвілістій, у хатині справді на курячих ніжках — одноповерховій будівлі, зведеній ще у XIX (принаймні так стверджує мама дівчини Марина Анатоліївна) столітті. До того ж при вході до їхньої оселі можна мимохіть потрапити й до сусідів — від них відділяє всього-на-всього занавіска з тканини. Як може вміститися на площі 21,7 квадратних метра родина з п'ятьох осіб, у свідомості вкладається важко. Проте всі живуть дружно і одностайно бажають подібної сімейної злагоди кожному. Усі — це Таня з молодшим братом, мама, бабуся і Саша. Свою долю дівчина зустріла ще коли їй не виповнилося і 17. З подругою пішли провідати до лікарні її маму. А Сашина мама там працювала. Спершу він, що цікаво, запав у око подрузі. Проте записав телефон і Тані. Згодом зателефонував саме їй... Відтоді вони разом.

      «Я від щирого серця покохав цю дівчину, — «видає» таємниці Сашко, який за Таню старший на п'ять років. — І мене ніскільки не бентежить, що вона — інвалід».

      А от до журналістів дівчина, здалося, ставиться не надто шанобливо. «Якби я тоді була трохи старшою, сама б пішла до суду з крапельницею, — пояснює із запалом. — Бо такого тоді понаписували! І про мою неадекватну поведінку після втрати руки, і про те, що наша родина — мало не алкоголіки, і що я неодноразово сама гуляла по парку, незважаючи на попередження дорослих... Насправді це був мій перший самостійний вихід до парку, розташованого неподалік від дому».

      Те, що вона хотіла клишоногого погодувати, Таня заперечує. Просто підійшла надто близько до клітки і на якісь секунди відволіклася на півників у сусідньому вольєрі, а звір спокійно просунув голову між прутами, відкусив їй руку трохи нижче передпліччя. Ніяких загороджувальних бар'єрів теж не було. Отож про елементарну техніку безпеки не йшлося. До того ж тварини були настільки голодними, що могли з'їсти що завгодно. При цьому вражає, що Таня ані на секунду не втрачала свідомості. Насамперед завдяки вищезгаданому фотографу.

«Стан доньки межував з істерикою»

      Марині Анатоліївні про «якусь біду» з донькою повідомила незнайома дівчина, що прибігла з парку. Сама не своя домчала туди за лічені хвилини. Вражену побаченим, її в буквальному розумінні мусили відливати водою.  

      «Але я усвідомила, що ніяких сліз бути не повинно, — згадує Марина Анатоліївна. — Бо доньку треба було рятувати насамперед психологічно. Саме в цьому напрямі я з нею працювала добрих півроку. А тут ще й операцію зі зшивання культі у лікарні зробили вкрай невдало — защемили нерв, рана почала гноїтися. Стан доньки межував з істерикою. Особливим випробуванням для нас став перший вихід на вулицю — на подвір'я перед лікарнею. Це було щось неймовірне — культя ниє, рану прикрити нічим... Ще й перший протез, зроблений у Дніпропетровську, виявився невдалим. Добрі люди потім порадили звернутися до Харківського НДІ трансплантації. Саме там нас повернули до життя остаточно — зробили повторну операцію, грунтовно підлікували культю, після цього підібрали протези — активний, з рухомими пальцями та кистю, і пасивний, що одягається, немов пістолетна кобура, і за кольором практично не відрізняється від справжньої руки. Проте з часом ми від першого відмовилися. А пасивний міняємо кожні два роки — на щастя, усе це оплачують органи соціального забезпечення. Бо з пенсією по інвалідності 284 гривні з копійками не надто розженешся». Хтось підказав Запарам, що нині можна зробити перерахунок, але поки що нічого домогтися їм не вдається.

      Після того, як сталася біда, вони вдалися і до послуг адвоката. Зрештою, було порушено кримінальну справу. До того ж адвокат зібрав грунтовний матеріал щодо того, які вимоги з дотримання техніки безпеки висувають до таких звіринців. Навіть без суду напрошувався висновок про «шарашкіну контору». Принагідно Марина Анатоліївна пригадала, наскільки грубо з ними тоді поводився директор звіринця. Але того ж року він і помер — немовби подавився кісткою від риби. Марина Анатоліївна з цього приводу показує пальцем вгору, маючи на увазі кару Божу. Зникла у невідомому напрямку і вдова директора. Отож, Запари відтоді змирилися з думкою, що розраховувати їм доведеться насамперед на самих себе.

Таня мріє працювати у слідчому ізоляторі

      Таня закінчила ту ж школу, що й мама. До того ж вчилися в одному класі з братом. Ще в шкільні роки дівчина почала марити роботою у правоохоронних органах. Навіть спробувала вступати до Дніпропетровської юридичної академії Міністерства внутрішніх справ, але там її до іспитів не допустили «за станом здоров'я». З цього приводу дівчина ходила на прийом і до начальника обласної міліції... Зрештою, мусила вступати на платній основі до приватного університету, де нині навчається на п'ятому курсі за спеціальністю «психологія». Після закінчення навчання мріє працювати не деінде, а в слідчому ізоляторі. Бо сама доля навчила її психології виживання.

      До того ж у Дніпропетровську Таня тепер не одна, кого спіткала подібна трагедія. Не так давно у звіринці на Монастирському острові ведмідь за схожих обставин відкусив руку і теж по плече чотирирічному Артемку («УМ» про це також писала). Таня його не відвідати не могла. Купила солодощів, фруктів, іграшкову машинку і поїхала прямісінько до оселі, де Артемко мешкає з мамою та бабусею. І відзначила, що хлопчина ще не усвідомлює, яка біда з ним сталася. Його неабияк захопила подарована Танею машинка.

      Людям же, які опиняються на межі  життя і смерті, Таня радить ніколи не впадати у відчай і вірити у себе. «А ще добре мати таких рідних і такого коханого, як Саша... — каже Тетяна. — Насамперед їхня підтримка повернула мене до життя. Повірте, з такими людьми поруч я не можу себе не вважати щасливою».