Микола Зеров.
Момент знаходження скарбу завжди запам'ятовується хвилею переляку. Радість, ейфорія — це вже наступний етап. А попервах — просто вибух адреналіну, що не обирає, чим вам ввижатися, і тому ввижається найдавнішим, що є в живій істоті — страхом перед новиною.
Мій давній приятель та однокурсник з фатальним латинським іменем Віктор (Переможець) ніби зійшов з парсун та ктиторських ікон Гетьманщини. Той самий овал обличчя, легка половецька складка повік і погляд, що торкається тебе наскоками, по дотичній. Походження Віктора по прямій від бунчукових товаришів Глухівської сотні не підлягає сумніву й доведено справжніми універсалами. Його спадкова хатинка в нетрях «столичного» міста Глухова датується 1784 роком, свідками чому є напис на бантині та невеликий кут, що під ним долівка його світлиці просіла відносно городу.
Він все одно, коли, не дай Боже, побачить ці рядки, заходиться мене виправляти щодо деталей. Що ж, кращого експерта з історії Глухівщини та української еліти, ніж він, годі й шукати. Ну, то вже перекажу, як запам'яталося під час нічних посиденьок удвох із ним над замученою людьми річкою Есманню. Тим паче що матеріальні наслідки тієї бувальщини Віктор дав мені поперебирати власноруч.
— У сусіда дім ще давніший за мій, ганок давно вже треба було поновити. Але зрозумілося це тільки після того, як я вийшов від сусіда надвечір на той ганок та й провалився по саму чоловічу гідність. Починаю витягати себе, як Мюнхгаузен, за волосся, і бачу попід собою — щось біліє. В мене архівні інстинкти ще нормальні. Звісився у дірку, витягую — листи. Десятки листів! І почерк, «характер» такий, що в цілому світі другого такого нема. От що ти скажеш?
І кладе Віктор переді мною ті аркушики. Їх писано чорнилом початку минулого століття, але «характер» — ну точно століття вісімнадцятого. Людина так «в'їхала» в палеографію гетьманського часу, що користувалася нею й у нормальному побуті.
Так, я знав цей неповторний почерк. Бачив його на семінарах з історії української літератури.
— Вітєчка, це ж «нагутенбержено» Миколою Костьовичем! Це ж Микола Зеров!
Віктор киває, висолопивши язик від насолоди.
— А хто адресат?
— Віктор Романовський та... мій двоюрідний дід!
Я завжди чекав чогось особливого від Вікторової вулиці. Тут «до Перевороту» мешкали Нарбути, Романовські і ще сила-силенна викладачів Глухівського імені Терещенка учительського інституту. Та здавалося, що тут усе вже перетолочено «гегемоном», і тільки бруківка лишилася чи не від гетьмана Кирила Розумовського (а оно за річкою порожнина від його палацу). Аж ось маєш. Знову наздогнав мене Микола Костьович, святий мученик української культури, «батько неокласиків» та «останній римлянин України»...
Уперше ім'я Миколи Костьовича промайнуло для мене не в підручнику і не в хрестоматії, а на вулиці районного містечка Баришівки на степовій лівобережній Київщині. Або зронив ім'я з вуст містечковий вчитель, або безіменний перехожий тицьнув пальцем у бік «бібколектора», що самотньо зависнув над заплавою Трубежа, та й промовив: «Тут Зеров вчив Шевченків перекладати Вергілія».
Хто, що, яких «Шевченків»? Самотній пам'ятничок Шевченкові в глибині вулички нічого не пояснював.
Кілька козацьких полковників Гетьманщини влаштувало собі «запасні аеродроми» — резиденції поза полковими містечками. Коли казали «Миргородський полк» — розуміли, що полковника Апостола треба шукати не в Миргороді, а у Великих Сорочинцях, київських полковників Танського або Дарагана — у Козельці. Так само, здобувши переяславське полковництво, «значні товариші» Сулими не стали міняти звичаїв і переїздити до Переяслава, а лишилися у тихій, затишній і добре прихованій від світу Баришівці. Хтось наполягає на походженні містечка від давньоруської фортеці Баруч, але інші тицяють пальцем у степ — там, мовляв, шукайте Баруча, в бік річки Оржиці. А ми є старовинна реміснича слобода, одвіку шкіри вичиняли та чоботи шили баришівські умільці, з того й жили і БАРИШ мали, особливо на болотисті грунти не сподіваючись.
Три парафіяльні церкви, «Благовіщення струнке бароко», сулимівський маєточок, що тепер неначе розчинився у торфянику, дні й ночі, зими й літа, схожі одне на одне і тим близькі до Вічності... Перебули баришівчани потихеньку й Громадянську війну, що тепер названо Українською революцією, й довго жили «багаті, ще не розкуркулені», коли поруч і довкруги вили революційні вовки та шакали. У Києві протягом 1920 року встигла піднятися на міській бруківці височенька трава забуття, коли інтелігент київський частково попух з голоду, частково «розлізся межи людьми, мов мишенята», колишній директор Департаменту середніх шкіл гетьманського Міністерства освіти Микола Сімашкевич перетворив баришівські «соціал-економічний технікум і трудшколу» на правдиву українську гімназію. За цілком нормальні харчі та пайки було запрошено викладати (читай — врятовано) київську професуру. Микола Зеров читав тут історію античну та українську літературу, вели курси Віктор Петров (Домонтович), Павло Філіпович та Юрій Клен (Освальд Бургардт)...
Усі ці прізвища об'єднувала причетність до, швидше, віртуального, аніж реального літературного гуртка «неокласиків». Ці високоосвічені філологи просто протиставляли всілякому «скиданню класиків з корабля історії», революційно-культурному нігілізму та хамству всі надбання світової культури, починаючи від Гомера та Гільгамеша. Вони, сердешні, просто були тими, кого Г. Гессе назвав з часом «майстрами гри у бісер». Вони ще не знали, навіть не почали відчувати, що в Країні Рад такі уподобання дорівнюють смертному вироку.
Микола Зеров не був балуваний життям до свого «баришівського періоду». Для його батька роль світових столиць відігравали Зіньків, Кролевець та Глухів із його вчительською альма матер, глухівський сінематограф «Вій» біля ринку був і батьковим, і синовим пантеоном культури. Батько походив з тiєї частини сучасної Брянської області РФ, яка до 1917 року була найбагатшою частиною Чернігівської губернії, а ще раніше — Стародубськом полком Гетьманщини. Інспекторство над народними училищами в Кролевці було його найвищим кар'єрним щаблем.
Така сама перспектива світила і первістку Костя Іраклійовича, Миколі. Після Київського університету Микола Зеров опинився у Златополі і читав улюблених Горація та Вергілія переважно козам. Але чим глибше входили Зерови в народну товщу, тим більшою видавалася їм можлива користь їхнього викладацького подвигу — давалося взнаки народницьке виховання.
У Баришівці було інше. Київська інтелігенція терміново опановувала, як могла, науку банального виживання. Чинбарі та шевці із задоволенням віддавали в науку синів, які не вміщувалися за партами і думали попервах тільки про вечорниці. Злиденні неокласики знаходили духовне спасіння переважно у спілкуванні між собою. Розходилися вдосвіта по господарських хатах Фещенків та Цвіркунів і дослухалися до стуку колотушки об шевську колодку або до м'якого скреготу ножа по шкірі.
Писали — «гутенбержилися» одне для одного, як казав Зеров, саморобні книжки, збірочки оригінальних віршів та перекладів. Зараз, коли перегортаєш такого зеровського «гутенберга» у читальному залі Архіву музею літератури та мистецтва в Софійському заповіднику, тобі лишається тільки здогадуватися, як судомило від холоду руку автора та переписника. «Lucrosae» — гордо підписував Зеров чергову збірочку, наповнену гомерівською Грецією, гетьманським Києвом та жагою — не змінити по-більшовицьки світ, а по-фаустівськи зупинити добру мить життя.
«Лукрозою» Зеров та його однодумці винахідливо назвали Баришівку, просто переклали латиною слово «бариш, прибуток» і так символічно перетворили чинбарське містечко над Трубежем на новітні Афіни духу.
Як не бився — а може, й недостатньо бився, — так і не зміг у 90-ті роки знайти «ветеранів неокласичного гімназіуму». Знаю, що по тому було створене та існує й посьогодні літературне об'єднання, присвячене пам'яті неокласиків. Але — як швидко розсмоктував торфяний баришівський грунт паростки безсмертя, що їх сюди закинули голодні кияни.
Зеров повернувся до Києва таким самим скромним та веселим поетом, критиком та істориком, яким і приїхав до «болотяної Лукрози». Але, як не крути, і як цього сам не бажав, а став таки вождем, людиною, що формулювала засади чистоти мови та літератури. І лише цим одним Микола Костьович рив собі посеред «країни Рад» свою майбутню безіменну карельську могилу.
З'ясувалося, що прізвище «Зеров» може мати угро-фінське коріння, мовою комі «зеров» означає «дощ». Коли малися на увазі благодатність та творчі здобутки родини, то значення слушне. Але сумна символіка проступає не в слові «прізвище», а в його латинських підвалинах, що до них вважав завжди за необхідність докопуватися Микола Зеров.
У давніх римлян поняття «фамілія» первісно відносилося не до подружжя та його дітей, а тільки до... рабів. Familia — була групою рабів, що належали одній людині. Тільки в новітній Європі слово стало означати родину. А Радянський Союз, що з нього ми всі повилуплювалися, — це «фамілія» у найдавнішому значенні слова...
Зіньківський будиночок народного вчителя Костянтина Іраклійовича Зерова та його дружини з роду Яреськів, існує й по сьогодні. В ньому мешкають дві родини. Час подумати про музей — але хто займеться розселенням мешканців? У нас уміють плодити музеї по віддалених кутках і стелити від них благими намірами дорогу в нікуди.
Професор Марина Дмитрівна Зерова, племінниця Миколи Костьовича та дочка його молодшого брата — ботаніка Дмитра, лишилася тепер «матріархом» роду Зерових. Вона не тільки тягне віз особистих спогадів, а й пробиває, де тільки може, публікації про свою феноменальну родину.
Фірмові, родинні зеровські — селянське відкрите обличчя та приязна посмішка. Як це часто буває при таких зустрічах, найактивнішу роль у діалозі бере ревнива до прибульців зеровська кішка — спочатку просить, аби її підсадили на шафу, по тому — аби підставили з коридору двері для стрибка додолу, а далі, вичерпавши аргументи, просто вимагає від хазяйки розподілити увагу між гостями та нею, єдиною у світі.
— Виховував мене, як не дивно, дід Зеров, Костянтин Іраклійович, — каже Марина Дмитрівна. — Якраз у сестри батькової, Олени, народився син Костя, і бабушка у вiнницькому Дашеві дивилася за хлопчиком. А дід приїхав до Києва допомагати батькам дивитися за мною, вийшло таке «педагогічне розділення». Жила бабушка в Дашеві, бо туди Олена поїхала за призначенням лікарем працювати. Розподілення вийшло фатальним — Олена захворіла на сухоти та невдовзі померла, залишила Костика сиротою. Приблизно тоді ж надійшла з Карелії звістка про смерть Миколи Костьовича. Дід не міг зі смертю Миколи змиритися до кінця життя — він до того щотижня роками писав листів Сталіну, аби хоча б з'ясувати, чи живий його син на Соловках. Коли б то він знав...
На Тарасівській, у першому номері нагорі, у колишній приватній клініці Волковича, в нас була жахлива комуналка — чотирнадцять сусідів, ще й наші дві кімнати. Батько мами, випускниці Маріїнської гімназії на Подолі, був залізничником, і до революції вони мешкали в бараках, де тепер ТЕЦ — на Караваївській (Толстого). Ще й після війни сусіди запитували: «Это что, та девочка, которую нянчил дедушка?». Так що в мене і в Миколи Зерова — фактично один вихователь. Раніше таке становище видавалося незвичним, екзотикою.
Брати та батьки ніколи не з'ясовували стосунків, в родині все стояло на своїх місцях. З бездітним молодшим братом Костянтином Зеровим, його дружиною та племінницею, дочкою розстріляного священика, ходили спілкуватися на Ярославів Вал, їздили разом до лісу. Ще одного брата, Георгія, після Київського політеху було завезено до військового заводу на Уралі, до Києва він уже не повернувся. Помер від «родинних» сухот у Хімках під Москвою, дарма що став лауреатом Сталінської премії...
А Михайла Зерова, майбутнього « поета Михайла Ореста» германської повоєнної еміграції, маленька Марина бачила тільки здалеку на Тарасівській. Мати показала їй її дядька у сорочці навипуск та чоботах, iз синіми, як сливи, фурункулами на шиї, коли його випустили вдруге з «політичної» в'язниці...
Мама не пустила його до нас. Сказала тільки: «Іди до Кості. В нього нема дітей... » А по двох тижнях почалася війна, Михайло зник, і тільки через десятиліття ми дізналися через 88-рiчного мюнхенського дослідника, шевченківського лауреата Ігоря Качуровського, що Михайло видавав газету десь у Вінниці й по тому пішов на Захід... Тільки Микола Бажан ще пошепки передав батькові вісточку від брата з Мюнхена.
У Мюнхені та Аусбурзі Михайло багато писав про Миколу Костьовича, теж намагався з'ясувати його долю. Михайлів прах ми перевезли до Лук'янівського кладовища з Німеччини, там же поставили й «кенотаф» — символічний надгробок Миколи Зерова на могилі його сина Костика.
Микола Костьович не був для мене «людиною з фотографії», він, найбільш талановитий у родині, сімейна «зірка першої величини», відкритий, лагідний до людей, продовжував жити ніби через хатню перегородку від нас... Навіть тих, хто його ганив, він ніколи не оскаржував, зла не робив нікому. Політикою ніколи не займався і не розумівся на ній. І за що йому доля смерть дала таку страшну?. . Просто «вийшла рознарядка» на інтелігенцію, бо вона більше розуміла і далі дивилася...
Батьки мої вціліли дивом... Хоча ні. Така була політика — одного брата вбити, а іншому дати «зелену вулицю». Так і у Вавілових було — геній Микола Вавілов помер від голоду в саратовській тюрмі, а брата зробили Президентом Академії наук — дивіться, яка в нас справедливість! Один мучиться — а решта так боїться, що вже й не рипнеться нікуди.
До нас у гості часто одразу по війні приходила дружина Миколи Костьовича — Софія Федорівна Зерова Лобода, до того часу, поки вона не вийшла заміж за Петрова (Домонтовича)... Після цього стосунки припинилися повністю. Там історія дуже складна — я, може, й не маю права втручатися заднім числом в їхні стосунки. В Сергія Білоконя, що вивчав ретельно їхній архів, виробилася більш чітка точка зору на «трикутник» Микола Зеров — Софія Лобода — Віктор Петров, а я була дитиною і не можу брати на себе відповідальності... Мушу тільки сказати, що мої батьки панічно боялися того Петрова... Бо він був агентом КДБ, і пишуть тепер про це відкрито.
...Останній «сюжет» мене просто підкосив. Він був «веселіший» за фабулу про «замовника» моцартівського Реквієму — «Чорного Чоловіка», що був, як тепер відомо, коханцем дружини Вольфганга Амадея Моцарта. Небезталанний, та що там, просто талановитий письменник (писав під псевдо В. Домонтович). Проскочив до осередка української еміграції у Мюнхенi. І був при тому сексотом, шпигуном, що писав «зведення» про своїх колишніх товаришів, а потому повернувся до Києва й одружився з удовою людини, яку було «здано» безневинно... Уявляв себе «апостолом Петром»?А був банальним Іудою? Треба буде все ж розібрати і той «гнилий ганок» та зазирнути під нього, як би не смерділо. Батьківщина має знати своїх героїв...
Миколу Зерова та його товаришів «проробляли» щонайменше з 1925 року. Дев'ять років Микола Костьович робив вигляд, буцімто нічого не відбувається — читав лекції, писав літературознавчі студії та вірші, виточені та витончені, а коло «людей одної групи крові» все тануло. До судового процесу Спілки визволення України 1929 року Зерова затягли свідком. Примірялися. По п'яти роках — арешт, майже одночасно помер від хвороби єдиний улюблений син, Костик «Голопузенко», як його ласкаво кликав батько. Усе подальше для Миколи Костьовича — жіноча зрадливість дружини, арешт, етапи вітебський та ленінградський із проміжними «пристрасними» допитами, Соловки, останній етап та розстріл серед валунів Карелії в загальній «черзі» — все неначе відбувалося не з ним. Відсторонено він перекладав Вергілія та Горація за двометровими стінами Соловецького монастиря, десь над льохом, де до 112 років сидів останній кошовий Січі Калнишевський...
— У мене є фото того хреста в Сандармоху, де розстріляли дядечка, — каже пані Марина. — На місці, де понад тисячу діячів української науки та культури було розстріляно в один день, групами по 200—250 людей, — однією особою. Його нещодавно знайшли й сфотографували в «Лєнінграді». Матвєєв... «Матвєєвського ленінградського розстрільного списка» було надруковано у «Вечірньому Києві», там під номером 161 значиться «професор Микола Зеров, 1890 року народження. А по ньому — член «Вапліте» Григорій Епік і Лесь Курбас.
Єдина, але найбільша загадка — якою мала бути охорона, аби тисяча, хоча б і «доходяг», дали себе розстріляти ОДНІЙ ЛЮДИНІ, як худобу?
Щось тут не так.
Розстріл «цвіту нації» відбувся «з нагоди 20-ї річниці Великої жовтневої соціалістичної революції.
Снігові мушки літали над Карелією на початку листопада 1937 року. Коли в людини починається інсульт, перед очима в неї теж літають «мушки». Коли такі «мушки» літають над державою — вона є «градом приреченим». Літають мушки над смердючим криголамом, який сам собі пробив борта, давлячи тисячами найкращих людей. Але все ще стирчить посеред океану забуття, і все ніяк не зникне серед хвиль його порепаний ніс із написом «СРСР», де п'яні голоси в кают-компанії вже вкотре заводять то «Варяга», то гімн на чергові слова Сергія Володимировича Міхалкова, гімнописця, що не помре ніколи.
Коли моєму синові виповнився другий рік, а перебудова остаточно спорожнила наші припаси, я став думати-гадати, як і від науки не відбитися, і своє діло відкрити. Згадав про однокурсника — голову Баришівської селищної ради Толю Семененка, пішов до бібліотеки Вернадського і замовив баришівські районні газети. З них виходило, що головною статтею тамтешньої промисловості лишається чинбарство...
Так почалися «шкурні шляхи київського інтелігента». Я тоді нічого не знав про баришівський період формування товариства неокласиків. Не знав навіть тоді, коли юридична адреса моєї фірми «Опус Магнум» («філософський камінь» латиною) через десять років по ліквідації фірми виявилася ... адресою Баришівської гімназії Миколи Зерова!
Інтуїтивно я не взявся тоді за пошиття курток та взуття. Хотів посісти такий сектор ринку ще формально живого Союзу, в якому не мав би конкурентів, з невеликими обсягами товару. І став, за допомогою «бійця худоби» на прізвисько Півтора Миколи та двох дідів — спеціалістів з виготовлення «барабубнів», виробляти палітурну шкіру та писаний пергамент для стародруків та рукописних книг.
Тоді ще була можливість мати прямі угоди з напівживими радгоспами. Тоді ще тритижневих телят списували на райкомівські столи, а шкіри цих «немовлят» лишали нам за умови, що ми весь виробничий шлях пройдемо самі.
Це — окрема епопея... Чемодани з «лайкою» та пергаментом потрапили до Саратова та Львова, Москви та Харкова. Колекціонерів серед замовників ще не було, в нас гарно брали продукцію великі реставраційні майстерні та бібліотеки.
Химерний час... По сімдесяти роках після неокласиків історія країни віддзеркалювалася в долях... Лише через десять рокiв «відкопалися» наші баришівські попередники — і все в життєвій ретроспективі стало на свої місця.
Учора, о шостій вечора в п'ятницю, 27 жовтня 2006 року, біля зображення Леся Курбаса коло київського Молодого театру на вулиці Прорізній, зібралися люди з запаленими свічками. Люди, що зібралися, поминали всіх синів та дочок України, що їх змололи щелепи радянського імперського молоха.
Ми стояли, мовчали, і кожному згадувалося, ввижалося і думалося своє.
... Нема «української біології» чи, скажімо, «американської». Але доля мови дивним чином впливає й на фундаментальні науки. Коли тиражем у п'ятсот примірників вийшло, нарешті, перевидання «Словника зоологічної номенклатури», науковий загал завмер вражений. Який скарб «шарлеманівської» (за прізвищем її упорядника) лексики був прихований у нас «під гнилим ганком»!
Ось, наприклад, фантастичний предмет студій Марини Дмитрівни Зерової. Майже все свідоме наукове життя вона займається ЇЗДЦЯМИ — «хижаками» серед комах, що роблять кладки яєць у живі тіла жуків та мушок, їхніх личинок, використовують їх як природні інкубатори для власних нащадків.
Один такий «їздець» в людськiй подобi зробив свого часу нестерпним родинне життя Миколи Зерова. Десятки інших не могли спокійно пережити існування зеровського ясного, незатьмареного дідчиними пристрастями таланту та змагалися у вивершеності наклепів у «органи» на нього. Ще один їздець з когорти тих, що не тонуть, отруїв останні роки існування батька Марини — академіка Дмитра Зерова в Інституті ботаніки, і нині живе і квітне духмяною академічно-депутатською квіткою. Усі, хто бажає знати більше про «героїв» страдницької «зеровіани», нехай почитають нищівні спогади Євгена Сверстюка у збірці «Родинне вогнище Зерових» («Гелікон», Київ, 2004). За відсутності «українського Нюрнберга» Батьківщина, принаймні, має знати своїх героїв та своїх вертухаїв поіменно та в обличчя. Тим паче що деякі учасники зеровської Голгофи майже щоденно «миготять» обличчями на телеканалі «Рада»...
Комахи — дуже наочна модель для суто міжлюдських та міжкультурних стосунків. Не стати мушкою або личинкою для чиїхось далекосяжних планів, не піти на корм чужій, байдужій до твоєї, культурi, не дати довести себе до чергового Сандармоху, в які б цивілізовані шати не вирядився сучасний культурний геноцид...
Пам'ятати про долі Миколи Зерова та його родини, не давати крові святої людини пропасти у безодні безпам'ятства. І — читати Миколу Костьовича, зберігати до кращих часів його римське сонце в українській склянці.
На роздоріжжі лежить Яйце. Гладке, біле, метрів зо три завдовжки і вище за людський зріст упоперек. Ліси підступають до Яйця з трьох боків, четвертий бік визначає початок або кінець районного містечка Іванкова з мовчазними спорудами автовокзалу та санепідемстанції обабіч Траси. >>
Мужні намагання незалежної Української держави відзначити 100-річчя Івана Багряного демонструють, хто в неньці Україні «живєє всєх живих». «Живєє всєх», як виявляється — син муляра зі слобожанського села Куземина Іван Павлович Лозов'ягін, що взяв собі псевдо Багряний. Через 43 роки після смерті він викликає бурю в серцях не тільки ідейних недругів, а й деяких власних нащадків. І, як і тоді, його люблять та намагаються зрозуміти люди, які відчувають себе його духовними родичами.
На щастя, сам Президент підписав-таки 15 вересня 2006 року Указ «Про відзначення 100-річчя від дня народження Івана Багряного». Бо «під скляною банею» прийняття відповідного документа було блискуче зірвано. Там ще надто багато активних товаришів, що для них Вільна Людина Іван Багряний до цього часу — «просто агалтєлий бандеровєц».
Зізнаємося одразу — автор давно записався у довгу чергу, аби стати одним iз них. >>
Я побачив його в Переяслав-Хмельницькому музеї народної архітектури та побуту в травні 1989 року...в небі. Себто, у повітрі.
Невеличкий студійний кран возносив приземкуватого вусаня над буйним яблуневим цвітом. А вусань завзято крутив корбу коліщатої ліри і під мелодію, що нагадувала рипіння цілої чумацької валки, співав-кричав і Лівому берегу Дніпра, і Правому — «Та й нема в світі правди, //правди не зіськати!//Скільки в світі тії правди, //що Отець-да-Мати!..»
Отакою лірницькою кометою на зйомках фільму вперше пролетів у автора перед очима Михайло Хай. >>
Одного разу хтось встане вранці, підійде до вікна і скаже собі, товаришеві чи дружині (тільки поодинокі дружини кажуть чоловікам таке, бо жінкам, така вже в них природа, важче відмовитися від усталеного побуту.) «Дивися, по них можна перевіряти годинник... Вісім сорок п'ять — пік їхньої міграції... Неначе гірський потік». — «Хто?» — «Представники міністерств та відьомств. Початок робочого дня». — «То й що з того». — «Кожної осені їх все більшає, хто б що не казав». — «То що з того». — «А ввечері буде відлив, і не варто буде виходити на вулицю. Зметуть». — «То й що тобі з того? Буде неврожайний рік, то приєднаєшся залюбки до них»... >>
Усе почалося з дубових листочків. Ось вони, збереглися у ліпному колі на стелі. У кожного з нас був власний візерунок на шпалерах у спальні чи у вітальні батьківського дому. Мешканець цієї квартири 1920-х років вважав згодом, у старості, що цей візерунок стає чимось на зразок пожиттєвого коду уяви в особистості. Таким «шифром» стали для Стася Лема, сина Самуїла Лема та Сабіни Волльнер з другого поверху Браєрівської, 4, що у Львові, альфрейні дубові листочки на стелі. Одним чином вони уявлялися йому під час хвороби, іншим — перед відходом до здорового дитячого сну, та кожного разу — новими. Він особисто називав це «грунтівкою душі... тим першим пластом досвіду, що прилучає нас до світу і не змінюється з часом на жоден інший... наслідок утаємничення у певну форму культури, тривкіше за віру з її цілісністю» (тут і далі цит. по — «Високий Замок». — Л.: «Піраміда», 2002, переклад Лариси Андрієвської). >>
У кишені лишилася остання двадцятка. Решту повисмикував по ринках та гастрономах (слово «маркети» мені нічого не каже - спізнився поколінням). А від портмоне свідомо відмовився. Через тісняву в громадському транспорті та її наслідки. Може, хоча б щось збережеться...
...хоча б оця двадцятка. Гарного екологічного кольору, з ювіляром Іваном Франком на одному боці та Львівською оперою на іншому. >>
