Там, на шахті вугільній...

      Модна для газетярів радянських часів тема шахтарської праці за останні роки зовсім забута. Лише чергове пришестя до влади «донецьких» викликало цікавість до вугільного регіону та його жителів. Автор цих рядків, хоч народився і виріс на Донеччині (на тепер владному перетині — між Макіївкою та Єнакієвим), але до останнього часу не міг назвати себе справжнім донецьким із однієї причини — не був у шахті. Не складалося. Тому нещодавно вирішив прийняти «бойове хрещення» та одночасно поцікавитися, як працюють українські гірники.

      Шахту «Краснолиманська» для свого заглиблення у надра матінки-Землі я вибрав не випадково. Земляки порадили: їдь туди, побачиш не тільки шахту, а й зразок того, якою вона має бути. Крім того, розповідали, що, по-перше, її директор Зіновій Пастернак є яскравим уособленням єднання Сходу та Заходу України — народився на Тернопільщині, але все життя працює на Донбасі. Зберігши риси тернополянина (ощадливість і педантичність), при тому має міцну, як колись казали, «донецьку закваску» із крутим гонором керівника. Друге, що відрізняє «Краснолиманську», це підприємство — єдиний випадок в Україні, коли шахти не закривають, а будують. І не просто, а шахта будує шахту!

Шахта на поверхні

      Державна вугільна компанія «Краснолиманська» не схожа на численні шахти Донбасу, де переважно побачиш обідрані шахтоуправління, захаращені території, де зруйнована, або розкрадена соціальна база. Уже на території, яка розташована серед гарячого степу, помічаєш винятковість: клумби засаджені трояндами, навкруги ростуть незвичні для Донеччини ялинки, всюди чисто та пофарбовано. Поки я ранком, тільки-но прибувши з Києва, здивовано роздивляюся навкруги, мені пояснюють — директор привозить уже величенькі ялинки бозна звідки, особисто слідкує за тим, щоб вони прийнялися та керує висадкою троянд. А якщо побачить шахтаря, який кине на території недопалок, миттю примушує прибрати! Пригадую, що дисципліна — запорука успішного керівника! Жорстко, але справедливо.

      Як розповідають, зарплатня для Донбасу на «Краснолиманській» добра: у середньому на поверхні працівники отримують 1 тисячу гривень, прохідники 4-5 тисяч, а робітники особливо небезпечних спеціальностей — до 7 тисяч. З огляду на загальну небезпечність праці та в порівнянні зі столичними мірками — не багато, але для депресивної Донеччини — кошти, на які можна жити. До цього варто додати, що зарплатню й аванс виплачують без затримки.

      Щоб порівняти зарплатню з цінами на шахті, заходжу до їдальні, яка, виявляється, працює цілодобово. Біля меню ніби поринаю у своє «соціалістичне» дитинство — найдорожча страва коштує 1 гривню 60 копійок! Десь на 2,5 гривні можна наїстися від пуза.

      На відвідинах їдальні мій подив не припиняється. Бо справді, як реагувати, коли бачиш, що величезний шахтопобутовий комбінат відремонтований, а підлогу викладено дорогою офісною плиткою. На стінах — кондиціонери, у кабінетах — монітори з плоским екраном (чого у багатьох київських офісах ще не побачиш), вхід і вихід до шахти — за пластиковими картками, які автоматично фіксують твою присутність під землею.

      Шахтарська лазня — це окрема тема. Як театр починається з гардеробу, так шахта — з лазні. Тут не тільки чисто, але є кімната відпочинку з телевізором і м'якими куточками і навіть сауна! Для українського шахтаря добра баня значить багато, а ось його «капіталістичний» колега позбавлений такого блага. Розповідають, що, наприклад, у Німеччині на багатьох шахтах немає бані — брудні робітники йдуть митися додому. Отож не все так погано й у нас.

      «У душі я більше будівельник, ніж просто шахтар. Люблю щось створювати, щоб воно приносило людям радість. На жаль, те, що ми робимо під землею, не кожен побачить, та й не кожен зможе оцінити», — пізніше пояснював мені Зіновій Пастернак. Та це видно і без пояснень. Ось вирішив Пастернак, що гріх даремно спалювати газ із підземних надр та й почав використовувати його для обігріву котельні тієї ж лазні. Виявив, що у шахті добра вода. Замовив експертизу, яка з'ясувала, що деякі водоносні пласти придатні для пиття. І ось уже використовується вода з шахти для побутових потреб на підприємстві. Враховуючи, що вода в степовому Донбасі — великий дефіцит, то це вже чимала економія.

У глибині донецьких руд

      Нарешті, після оформлення багатьох паперів та інструкції з техніки безпеки, найважливіший і найвідповідальніший пункт мого візиту — спуск у шахту.

      Перевдягаюся у робу. Як випускник військової кафедри, з великим трудом і допомогою мого гіда, замотую «портянки». Натягаю каску та вішаю на себе «спасатель» і «канагонку». І ось ми заходимо до залізної кліті, яка з гуркотом доправляє нас углиб. Під час руху на глибину закладає вуха. Темно, деінде по стінах ствола тече вода, проїжджаємо п'ятсот метрів. Зупиняємося, відчиняються двері і ти опиняєшся у неочікувано просторому та світлому приміщенні. Все нагадує підземелля метро (звісно не мармурові станції). Ось тільки бетонні затяжки та кріплення не так рівно складені, а деякі під тиском зламалися, мов картон. Залізні підпорки у деяких місцях вигнулися. Все дає зрозуміти, що ти не у бабусиному льоху, чи лаврських печерах, а на чималій глибині.

      Далі сідаємо у вагонетки, які під ухилом мчать нас ще глибше. Кінцева мета — вибій. За хвилин п'ятнадцять, а то і двадцять ми зупиняємося. Далі вже треба йти пішки. Відчуваєш, що чим нижче, тим вищою  стає температура. Під ногами булькає вода. Всюди вугільна пилюка та якийсь порошок. Дізнаюся: це спеціальний порошок, який розсипають проти вибуху вугільного пилу — «Краснолиманська» є шахтою з високим рівнем газовиділення. Під освітлення «канагонок», переходимо через стрічку, по якій подається вугілля «на-гора».

      Ще трохи — і ми дістаємося вибою, де шахтарі, роздягнувшись по пояс, видобувають вугілля. Тут підходимо до комбайна. Висота зменшується до метра. Вугільний комбайн — це такий собі агрегат, який гідравлічними підпорами тримає стелю вугільного пласта і вгризається у його твердінь. Залізні вали ріжуть «чорне золото» та подають на стрічку по спеціальних виходах. Допомагають техніці людські руки — кидають лопатами вугілля.

      У вибої починаєш розуміти небезпечність екскурсії: начальник зміни щоразу спеціальним приладом міряє загазованість. Пилюка, змішана з водою та підігріта спекотною температурою, створює враження передпокою до пекла. Вибійники з цікавістю роздивляються журналіста з Києва. Мені урочисто повідомляють, що ми перебуваємо на глибині 820 метрів! При цьому відчуваєш, що шахтарі уважно спостерігають за твоєю реакцією: чи страшно мені?

      Далі основна дія посвяти — ти заповзаєш під комбайн, береш величезну грудку вугілля та кидаєш на конвеєр, який понесе його на поверхню. Ось ти і «дав країні вугілля». Справу зроблено, можна повертатися. По дорозі тобі розповідають, що це ще хороші умови, бо пласт буває завтовшки і метр, і менше, а тоді доводиться працювати, лежачи на боці. «Мені було легше працювати, бо я невисокий на зріст, а кремезній людині тут тяжко», — розповідає хлопець, начальник з техніки безпеки, що супроводжує нас. Тепер розумієш, чому Віктор Янукович свого часу не пішов на шахту, як багато з його земляків, а подався в транспортники.

Шахта будує шахту

      «Сідайте, тепер робитиму з вас справжнього гірника. Ми єдина шахта, яка будує шахту. Плануємо запустити чотири пласти», — починає для мене лікнеп у своєму кабінеті Зіновій Пастернак.

      Розповідає, що за кілька кілометрів від копра його діючої шахти будується новий ствол, через який люди спускатимуться під землю. Пуск першого комплексу вже дає 1 мільйон тонн вугілля на рік. Якщо побудувати вугільний горизонт, то це ще 2 мільйони тонн, а є ще й третій — горизонт-мільйонник.

      Усі будівельні роботи шахта виконує за свої кошти. Щоправда, держава дає гроші на будівництво ствола — це особливо дорога справа.

      «Подивишся на вашу шахту: у вас усе так добре, просто оаза серед хаосу, невже проблем немає?» — запитую у Зіновія Григоровича.

      «Як немає? Чимало! — відповідає. — Торік ми недоотримали 60 мільйонів гривень, бо  не було споживача. У квітні цього року недоотримали 20 мільйонів гривень, у травні — 23 мільйони гривень і так далі. Головна проблема — немає замовлень. Коли будуєш нову шахту, це стає великою затратою. Бачачи, що це питання не вирішується на рівні області, я навіть написав листа на ім'я Президента України та Прем'єр-міністра. В ньому порушив кілька питань, пов'язаних із проблемами вугільної галузі в цілому. По-перше, на мій погляд, треба чітко порахувати, скільки вугілля потрібно для України (металургам, енергетикам і населенню) і визначити, за якою ціною його продавати. По-друге, для мене відсутність споживача означає зниження виробництва. Чому я це маю робити, якщо у мене на шахті вдвічі нижча собівартість і вдвічі вища продуктивність по галузі? По-третє, чому в той час, коли мені нема куди дівати високоякісне вугілля, держава закуповує його за кордоном? Ще питання: чому ми виробляємо теплоенергію, використовуючи дорогий імпортний газ, а не включимо ще один блок і не будемо виробляти з вугілля? Ось вам і проблеми, з якими доводиться стикатися. А ви кажете, живемо без проблем. Намагаємося їх вирішити та не сидимо, склавши руки».

      Ще одна модна тема — закриття шахт. Про це так багато говориться в столичних владних коридорах. Пастернак з цього приводу також має свою думку: «Я 160 шахт не тримав би, — каже. — Залишив би 40, але пустив би гроші не на зарплату, тобто проїдання, а на модернізацію. Ці 40 шахт видобували б по два мільйони тонн вугілля. І ми мали б потрібну нам кількість вугілля».

      Уже прощаючись і дякуючи за підземну «екскурсію», запитую в директора успішної шахти, у чому ж формула його успіху? Пан Зіновій на кілька хвилин замислився, а потім відповів: «Формула успіху дуже проста та підходить до всіх галузей народного господарства: треба професійно поставити завдання, забезпечити його виконання організаційними ресурсами та кваліфіковано спитати про його виконання». Справді, все дуже просто. Добре було б, якби більше керівників, і не тільки шахт, навчилися цьому.

Георгій ПУШКАШ.