Невідкладна магічна допомога

      Читаючи об'яви про знахарок, цілительок і спасительок, я почувалась заінтригованою передусім тим, як ці милі жіночки вміють бачити пристріт (дехто з них, невдало українізованих, yживає в даному випадку смішне слово «псуя»): мало того що на відстані, а ще й з детальним описом місця — у подушці, під порогом абощо. Приходиш додому — патраєш постіль чи довбеш бетон, і «таки да!»: знаходиш жмут волосся і жаб'ячі кістки, або голку та яєчну шкаралупу, або цілу дохлу кішку, і все це у стилі Едгара По, Тома Сойєра та Кощія Безсмертного разом узятих. Як можна було не відчути, що спиш на кістках? Цьому є два пояснення: просте і ще простіше. Або людина, яка по-апостольськи свідчить про такі дива, схильна до сугестії, тому без зайвих зусиль побачить в себе вдома навіть сушеного крокодила (якщо так накаже ворожка), або вся промо-кампанія чудодійниць на телебаченні та в друкованих медіа будується на фальшивих одкровеннях, зізнаннях, листах і подяках. Останнє, мабуть, ближче до істини...

Крок перший: похід по долю

      Не те щоб я не вірила у надприродні сили (вірю, чому ж ні), але... Надприродні сили, поставлені на потік, як виробництво при соцплані, видаються дещо підозрілими. Точніше — непереконливими. А армія цілительок множиться і росте, причому кожна з них спроможна буквально на все: лікує імпотенцію, налагоджує бізнес, видає заміж, просуває по кар'єрних щаблях, словом, будь-який каприз за гроші клієнта. Вузькопрофільних благодійниць за оголошеннями у пресі ви не знайдете. А от Жанна д'Арк, приміром, тільки те і вміла, що чути голоси, Каcсандра — бачити майбутнє, тож жодна з них не могла б зняти з вас «вінок безшлюбності» або просунути на більш високу посаду. Це жарт, звісно, але замислимось: чи дійсно є люди, здатні на будь-яке диво? Якщо додати маленьке уточнення — «здатні на будь-яке диво за пристойну платню», — тоді відповідь на це питання буде позитивною: так, є. Дехто з них успішно треться біля політиків першого ешелону, пропонуючи астрологічні одкровення під своє розкручене ім'я — мовляв, відомому в Україні та за її межами пророку N зірки шепнули, що після найближчих виборів X буде президентом, Y — прем'єром, а Z — спікером. Менш удатні роблять простіший бізнес — на тих, хто прагне всіма методами, і магічними в тому числі, поліпшити своє життя.

      Усе це чудово знаючи і розуміючи, я таки рушила до ворожки Феліцати (назвемо її так) — дізнатись про майбутнє і «підлатати» карму. Втім мене вів передусім репортерський інтерес, а також, звісно, суто людська цікавість. Дорогою я міркувала, як краще пояснити свій візит: чи вигадати безпробудного чоловіка-п'яницю для неіснуючої сестри, чи послатися на той простий і підтверджений паспортом факт, що мені вже не 16 років, але — така, мовляв, халепа! — я досі незаміжня, тож зніміть з мене, тьотю, і «вінок», і «врок», і решту проблем... А втім, вирішила я, нехай сама здогадується, навіщо я прийшла — на те вона й ворожка, тож має відробити свої тридцять гривень...

Крок другий: Таро з яйцями

      Саме про таку суму ми з Феліцатою домовлялись по телефону. Я вибирала ворожку за оголошеннями в газеті, але таку, чия штаб-квартира знаходилась би неподалік від редакції «України молодої». Відтак у нетрях Шулявки я шукала помешкання Феліцати — ним виявився симпатичний приватний будиночок, де в розпалі був ремонт: щось пиляли і вбивали у стіни, робочі гупали та грюкали, кричали один на одного і матюкались, не переймаючись атмосферою таїнства, яку я собі наївно змалювала по дорозі. Ні, в кімнаті, де «приймала» Феліцата, не було ані півтемряви, ані старовинних канделябрів, ані затертих до непізнаваності карт (мовчу вже про чорного кота, летючу мишу та стовчених на борошно жаб). З іншого боку, не було і комп'ютера — як у дамських оповіданнях Наталії Нікішиної, — за яким сидить така собі сучасна відьма, з цигаркою в зубах та «Рамштайном» у навушниках.

      У Феліцати панувала атмосфера здорового робочого мінімалізму — все, що треба, під рукою: карти (її), гроші (мої) плюс телефон (вочевидь, щоб, не сходячи з робочого місця, приймати замовлення від нових клієнтів). До речі, на сторонні розмови Феліцата відволікалась не раз: і телефон дзвонив, і ремонтна бригада турбувала питаннями, так що повної віддачі справі ворожіння не вийшло... У такій обстановці моя провидиця мене не надто розпитувала — дарма я турбувалась, що доведеться плести якісь історії про загублене життя.

      Феліцата дістала карти Таро і почала їх розкладати. На звичайних картах я непогано знаюсь сама — тож проконтролювати процес і пояснити — «що було», «що буде», «чого не ждеш», «чим діло завершиться», «чим серце заспокоїться» та «чим все покриється» — могла б не гірше за будь-яку ворожку. Але Таро, каюсь, не освоїла (хоч і читала Мануелу Гретковську разом з Артуро Пересом-Реверте). Так що прогноз на моє життя від «блазня», «зірки», «смерті» та «колеса фортуни» я не дуже добре втямила. Власне, Феліцата і не дала можливості роздивитись картинки — вона згребла їх раніше, ніж розклала до кінця, і з рефреном «ой, біда-біда-біда!» пояснила, що на мені — пристрiт. Страшний-престрашний. «А як же майбутнє?» — пискнула я, мимоволі пригнічена «бідою-бідою-бідою». «Пристрiт знімати треба», — відповіла Феліцата, роздивляючись манікюр.

      Я зрозуміла, що до майбутнього справа сьогодні не дійде. Хоча сеанс іще не був завершений — чекало свого часу також безневинне куряче яйце. Феліцата провела ним довкола мого скальпу («викачала» тобто) і розбила у тому ж пакетику, в якому я його привезла. Потім мені показали, як у целофані плавають уламки шкаралупи, шмаття жовтка і білка, а між ними — чорні нитки. Я поняття не маю, як вони там опинились (бо щойно вранці засмажила товариша цього яйця собі на сніданок, і нічого зайвого у ньому точно не було) — може, випали з феліцатиного рукава, а, може, то дійсно був пристрiт. Бавовняний такий... «Треба знімати», — підсумувала Феліцата тоном, яким хірург каже: «Будемо різати». «Ага, — сказала я. — А за скільки?». Феліцата щось порахувала, прикинула подумки вагу сатанинських сил, що втрутились у моє маленьке життя, і нарешті прирекла: «Тисяча двісті гривень»...

Крок третій: гроші

      ...«Двісті п'ятдесят доларів», — перерахувала я автоматично, точніше, майже 250 у. о. За ці гроші мені треба працювати... умовчу скільки, аби не відкривати комерційних таємниць «України молодої». На язиці — якась зухвала фраза, щось на кшталт: «А менша сума врятує отця російської демократії?». Тим паче що на початку нашого спілкування, коли Феліцата тільки приглядалась до «клієнта», я вже придбала у неї — за її наполяганням — ладанку за п'ятірку та свічечку за десятку (на свічці був напис «НА ЛЮБЫ», стилізований під давню кирилицю, і з цієї церковнослов'янщини я зробила висновок, що свічечка приїхала, мабуть, з Московського патріархату). Якщо додати до моїх витрат ще й проїзд на маршрутці (туди і назад), вийде майже п'ятдесят гривень, які я викинула просто на вітер, через любов до ремесла, так і не з'ясувавши наразі, чи візьмуть мене заміж... (Добре, що я хоч відмазалась від купівлі Біблії. «Вона освячена», — казала Феліцата, дивуючись, що я не кваплюсь знову витягати гаманця. «Дякую, але у мене є Біблія. Навіть у перекладі Івана Огієнка», — похвалилася я, чим, у свою чергу, не справила жодного враження на Феліцату).

      Однак повертаюсь до «ганебного металу». «Тисячу двісті гривень?! — я намагалась вичавити з очей скупу сльозу, щоб перевірити, на які чудеса милосердя до ближнього свого здатна моя візаві. — Але в мене немає таких грошей!». «А як нема, то прийдеш, коли будуть», — відрізала вона. І я зрозуміла, що у мадам Феліцати мені більше нічого не світить: ніякого щастя в особистому житті, ніякого зняття пристрiту... «Цікаво, в неї для всіх такі тарифи? — думала я, покидаючи її подвір'я і перестрибуючи через мішки з цементом. — Скільки ж вона злупить з Кравчука?».

      Фотографію першого українського президента Феліцата показала мені теж на початку розмови. Мабуть, коли Леонід Макарович був при владі, такі листівки продавали десь у кіосках Союздруку абощо, словом, там, де зараз продають портрети Ющенка чи Тимошенко. Хоча, звісно, моя нова знайома демонструвала фото як знак особливої (і особистої) прихильності Кравчука до неї за відміряні чари та прочищені чакри. (Бережіться, дорогий Леоніде Макаровичу, десь у чужих руках знаходиться ваше зображення, а ці ворожки — вони ж усе можуть! Хоча ні... Що це я таке кажу? Нічого вони не можуть. Часто-густо навіть не витримують до кінця свою роль, а мусили б).

      Словом, я пішла від Феліцати ні з чим. Тобто з ладанкою та свічечкою — майже як булгаковський Іван Бездомний. Хіба що, даруйте за таку брутальність, не без штанів — оскільки «роздягнути» себе не дозволила. Була, щоправда, така ідейка — «розкрутити» на подібні витрати редакцію, щоб довести репортаж до кінця, але ж... Як би це оформили у бухгалтерії? «Видано Н. Лебідь 1200 грн. для входження в астрал»? «Для дослідження незбагненного»? «Для виправляння долі»? Ні, це таки не найкраща думка!

Крок четвертий: осмислення

      За правилами написання будь-якого журналістського матеріалу, він має супроводжуватись коментарями. І чим більше останніх, тим краще — тим об'єктивніше, значить, працює журналіст... В моєму випадку тема нібито не потребує зведення на двобій протилежних точок зору. Адже йдеться про віру — у магів, цілителів, у ворожбу, заклинання тощо. У кожного вона своя, у декого — покручена і вивернута, як корінь мандрагори (тобто «в це вірю, а в це не вірю», у прикмету з розбитим дзеркалом — так, а у злощасну пробіжку чорного кота перед самісіньким твоїм носом — ні). Тож я поцікавилась лише у Центрі громадських зв'язків МВС України, чи звертаються у міліцію громадяни, ошукані служителями «оКУЛЬТу» і чи ведеться статистика подібних звернень. На останнє питання — щодо статистики — мені, на жаль, чітко не відповіли ні «так», ні «ні», і жодними цікавими цифрами не побалували.

      До кого йти по коментар іще? До психолога, який пояснить феномен тяжіння людини до відвертого ошуканства? Мабуть, тут і пояснень ніяких не треба: всі ми хочемо щастя, всі готові платити за нього високу ціну, але дехто інколи помиляється з касою, де приймають оплату. Буває і таке... Адже людська душа — дівчинка примхлива, вона не слухається розуму, іде собі за танцюючою у темряві буденщини яскравою зіркою, хай навіть та заводить її бозна куди. І, по-моєму, це все ж прекрасно...

ТЕРЕВЕНI

      У романі Євгенії Кононенко «Ностальгія» на картах ворожить загадкова і прекрасна румунка Раміна Потару. В колоді у неї — 38 карт, дві додаткові — то «зайві» пікова дама та піковий король. А ще елементом її обряду є свічі, сушений полин та килимок з восьмикутними зірками. «УМ» зв'язалася з пані Євгенією, аби видобути з неї інші демонічні подробиці.

      — То ви саме так і ворожите — на килимку, при свічках? І все це у вільний від письменництва час?

      — Ні, я почула про те якось випадково, коли їхала у потязі. Дрімала на верхній полиці, участі у розмові не брала. Крізь сон чула, як про ту ворожбу балакали мої сусіди...

      — Дві жінки повіряли одна одній таємниці...

      — Зі мною їхали чоловік та жінка. І якраз чоловік і теревенив... Вони чомусь вважають, що краще розуміються на містиці. Тож, як бачите, джерело не надто серйозне.

      — Отже, ви ворожити не вмієте?

      — Був період, коли я ворожила, і людям, для яких я це робила, подобалось. Мене ніхто не вчив, я, мабуть, когось несвідомо наслідувала — можливо, одну дівчину, з якою я познайомилась у Болгарії. Або ще когось, хто при мені ворожив. Але потім я це кинула. Хоча мені казали, що дещо зі сказаного мною таки збулось.

      — А самі не збираєтесь дізнаватись про своє майбутнє?

      — Збираюсь. Хочу піти до ворожки, але більше з цікавості, ніж з горя.

      — Когось маєте на прикметі?

      — Ще ні. Може, ви підкажете? Мене приваблюють ті, що не беруть гроші...

      — Такі всіх приваблюють. Але хіба вони є?

      — Є. А є й такі, що кажуть: «Дасте, скільки зможете». Це мені більше імпонує. І не тому, що грошей шкода, а просто подобається, коли нема чіткої такси. В мене є переконання: ті, хто справді вміють бачити майбутнє, не заробляють на цьому гроші.

      — Чули щось про справжніх чаклунок?

      — Так, у нас є один цікавий сімейний переказ. Моя прабабуся померла молодою у 1907 році. Лишила по собі троє дітей. Прадід недовго думав і одружився з її сестрою... Так от, їй колись ворожка сказала: «Не родивши, не болівши, будеш мати трьох дітей». Як бачите, це збулось! Хоча я ставлюсь трохи скептично до цієї історії, адже не впевнена, що моя прабаба дійсно почула саме це, а не підігнала потім сказане під історію свого життя.

      — І хто ж їй так розкрив очі на майбутню долю?

      — Якась циганка... Прабаба моя поїхала до ще однієї своєї сестри в гості — та була заміжня і жила на території Румунії. Саме там її і здибала циганка, навіть грошей з неї не взяла, а тільки таке-от бабі пообіцяла... Мабуть, тому і в моєму романі ворожка — теж румунка...