Олесь Ульяненко: Це ми на публіці граємо пофігістів, а кожен нормальний письменник повинен мати відчуття обов'язку

      Цього року в Олеся Ульяненка вийшло три книжки — «Знак Саваофа» видала «Нора-Друк», «Богемну рапсодію» видала львівська «Піраміда» і «Син тіні» — тернопільське видавництво «Джура». На Форумі видавців-2006 в Ульяненка був бенефіс. Крім усього, пауза між його виданнями розтяглася на кілька років — Улян подався в кіно, дуже добросовісно трудився над сценарієм «Украденого щастя», яке для «1+1» знімав Андрій Дончик, писав сценарій по своєму роману «Сталінка», за який отримав Малу Шевченківську премію, його текстів не вистачало серед розквітлих клумб масової літератури і молодої епатажної. Тепер знову — на полиці книгарень. Попри те, що Ульяненко в літературі з кінця 80-х, це його перша офіційна презентація, і він чесно вчора зізнався, що мандражує. Роман «Знак Саваофа» Олесь присвятив Григорію Гусейнову. Не тільки тому, що спочатку той надрукував роман у своєму журналі «Кур'єр Кривбасу», і не тому, що витягнув з кишені 150 доларів і дав на лікування на другий день після того, як Уляна здорово побили на пароплавному фуршеті. Імпонує, що Гусейнов — заможна людина і так кохається в літературі, і просто приємний чоловік.

      Під час цього інтерв'ю Ульяненко відкрив безліч цікавих речей. Що починає писати будь-який текст олівцем у зошиті, а як набридне, переходить за комп'ютер. Чистки холостяцької квартири інколи захоплюють і рукописи. Що вважає себе націонал-анархістом. Що українці — нація матрична, на відміну від єгипетської і єврейської пірамідальної систем. Що на фестивалі в Гуляйполі його визнали батьком Махном через неймовірну зовнішню схожість. Що більше любить популярність серед слюсарів, ніж серед критиків, бо критик зобов'язаний в його текстах порпатись, а слюсаря ніхто не примусить, тільки добровільно. Всього все одно не скажу, читайте книжки Ульяненка, тим більше що його тексти є продовженням життя. Тільки не лінійним.

Перший роман — у другому класі

      — Олесю, твої твори зовсім не схожі на вигадані історії, на час написання яких письменник занурюється в тему, а після фінальної крапки, обтрусившись від нафантазованих обставин, продовжує своє приємне життя спостерігача-оригінала. Схоже на твори як спосіб життя. Невже таке суворе у тебе життя?

      — Колись давно я написав «Зимову повість» і почав писати «Богемну рапсодію», і тут мені стріляє в голову думка: якби поменше було літератури в моїх текстах. Це в мене на підсвідомості засіло і в «Сталінці» зреалізувалося. Певне, що я намагаюся більше життя притягти в літературу. От Юра Андрухович казав: якщо я якоїсь книжки не читаю, я не можу писати. Йдеться не про плагіат, а про те, що його надихає гарна книжка. А мене, напевне, надихає життя, у мене вже так склалося: я хапаю картинку і пропускаю через якісь філософські, релігійні свої уподобання, але намагаюся робити так, щоб у тексті мене було якнайменше. Кожний шматок прози я завжди подаю з чотирьох точок зору. Це вже мій стиль, я його зробив. От у мене спитав якийсь невіглас: «А в каком ви стілє пішетє?» Я в стилі Ульяненка пишу. І в мені завжди спрацьовує моральний підтекст, або християнський — я такий автор, який показує пальцем: цього не повинно бути, цього не варто робити.

      Хтось навіть учора мене запитував: як ти матеріал збираєш? А воно як тільки ти починаєш тему, само до тебе підпливає. Колись, ще в другому чи третьому класі, я писав книжку про Іспанію, і тут пішла вся література про Іспанію, я там такого написав — чотири загальні зошити награфоманив. Десь воно й пропало.

      — І про що був цей перший роман у другому класі?

      — Я захоплювався Колумбом, і щось із ним було пов'язано — як іспанці воюють, б'ються, ну про що може пацан у третьому класі написать? Я швидко це діло оприходував, уроки не вчив...

      — У школі ще якісь романи написав?

      — Так, у мене був цілий ящик. А коли мама переселялася, вона взяла і все викинула. Я так образився на неї!

      — І скільки було «літературного спадку»?

      — Та хто його зна. Зошити шкільні були списані.

      — І де ти друкував чи читав свої твори і кому?

      — Ніде не друкував. Тоді ж, згадай, яка була епоха: людина, яка читала книжки, та ще в Хоролі, Полтавської області, уже підозру викликала, а якщо ще щось і пише, то це взагалі — сумасшедшеє і нєпріятноє. Я нікому не читав — брехав товаришам. У мене два товариші було, я розказував їм якісь вигадані історії і казав: це я прочитав книжку, але вона була без обкладинки, не знаю автора. Вони слухали — у-у, клас. Вітя Ковтун, по-моєму, до сих пір у Хоролі книгоман найбільший.

      — І що, взагалі нікому не давав читати?

      — Нє.

      — Ну хочеться ж комусь показати, похвалитись, порадитись.

      — Нє, нікому. Мама взагалі скептично ставилася до цього, тільки зараз вона мене почала визнавать як письменника — років два тому.

Комікси по «Захару Беркуту» і «Жмурки» по «Сталінці»

      — І що ти вважаєш своїм першим письменницьким твором? З чого ти почав відлік себе як літератора?

      — Я купив машинку «Ортег» на виплат і сидів у районі Сталінки, одним пальцем набивав роман. Приїхав сюди до одного метра, не хочу його зараз називать, щоб не піарить, приніс йому свій роман «Загін» на 450 сторінок, а він мені каже: це ви десь списали. Я кажу: а ви покажіть, звідки я списав. Він на мене подивився: патлатий, у рваних джинсах, що він може написати? А потім роман загубився. Далі вже пішла революція, пішли ці пісні незрозумілі, уривками писав на Головпошті і де тільки міг. Зараз воно так романтично виглядає, а тоді було дико. Я досі дивуюся, як мене не посадили, не угробили.

      — Ти ще жив у готелі «Лейпциг»?

      — Та чого тільки не було. «Лейпциг» — це 1989 чи 1988 рік, є такий Славік Оміцинський, він зараз продюсером на Довженка працює і він привів мене туди. А готель виселяли на ремонт, і я був повноправним власником, сторожем «Лейпцига». Потім підвалив Богдан Тернопільський зі своїм Рухом, підв'язали мене газети возить у Прибалтику кур'єром, це 1989 рік — ні прописки, ні фіга, як я доскакував у Вільнюс і назад — не знаю. Хом'як зі мною жив, раз пішов пляшки здавать, дивлюся — хом'як, брудне, мале, я його взяв, у банку посадив і так ми з ним «сожитєльствували», чотири поверхи — і всі наші. Це було після революції на граніті, я вже трохи охолов, обридли всі ці справи, мені потрібна була конкретно література, і там я написав «Передчуття» — повість чи роман, який потім вийшов в «Авжеж». Перед цим оповідання надрукував Жежера в «Молодій гвардії», потім Слава Піховшек продав два оповідання німцям і так помалу-помалу воно пішло.

      — А де ти з Піховшеком здибався?

      — А це ще в гуртожитку, коли ми з Толєю Сухим тусувалися, і Славуня там дєфілірував, треба віддати йому належне, таки впертий мужик, ленінський характер.

      — У тебе багато текстів. Ти не можеш не писати?

      — Зараз я підв'язався у видавництві «Грані Т» зробити комікс по «Захару Беркуту», пишу діалоги. Франко — не Бог, це нормальна людина, класик, чому б класика не перевернути на більш сучасний лад — це теж пропаганда української літератури. Це буде, швидше, екшн — кохання, стрілянина. Я прописав три частини, але ми зібралися всі разом і нам усім — художниці, роботодавцю нашому і мені — було нудно, я сказав, що треба вже ламати структуру і писать своє, тому що я ж не можу, щоб Захар Беркут віщав усі 70 сторінок якісь незрозумілі речі. Десь воно ближче до мультиплікації, до кіно.

      — У кіно ти дебютував в «Украденому щасті» Андрія Дончика, так?

      — Так, ми робили перший фільм теж по Івану Франку — «Украдене щастя». Дяченки писали сценарій, але ми з Дончиком разом сіли «на карандаші» і переписали все від букви до букви, кожну серію гучно відзначали там, внизу. На другому фільмі — «Жажда экстрима» (сценарій Анатолія Крима) — я був редактором, і знову ми працювали з Дончиком, зараз він уже монтує цю двосерійну телевізійну картину.

      — Був на зйомках?

      — Ні, не був, чогось мене похарило, я поїхав додому. Мама — одна, тато помер, то я відлежувався там. А на зйомках «Украденого щастя» був, мені сподобалося. Зараз із Вовою Тихим пишемо ужастік, Ганна Павлівна Чміль нам обіцяла помогти. Ми написали «Сталінку», але вона вийшла дуже дорога — на лімона три баксів. Тихий дав почитати цей сценарій Сергію Сельянову (російський продюсер, який спродюсував фільми «Брат», «Брат-2», «Жмурки», «Війна», «Олігарх», «Про потвор і людей» тощо. — Авт.), він украв ідею, і росіяни зняли дуже схожий фільм «Жмурки».

      — А що вам сказав Сельянов?

      — «Это хорошо, но это уже устарело». Устарєло, а самі зняли кіно. Потім я «Хрест Сатурна» написав — попсова історія, як зникла дитина. Володя теж відправив у Москву, я кажу: ти хоч права застрахуй, а він: ні, вони порядні люди. Наївний. У Москві знову вийшло дещо перекручене мило, сюжет зідраний повністю, на жаль, не пам'ятаю, як називається цей серіал. Я тоді швидко накатав повість і віддав у «Кур'єр Кривбасу». Зараз ми з Тихим пишемо ужастік. Спочатку хотіли зробити «Весілля мерців», але воно виходило дуже дорогим — у гуцульському селі весілля, встає з однієї могили невинно убієнний, починає кусати, всі між собою б'ються і так далі.

      — Як називається новий ужастік?

      — «Партитура», це пов'язано з композитором, але далі не буду розказувати. Розумієш, у мене є два режисери, з якими приємно працювать, — це Дончик і Володя Тихий. Були у мене якісь заявки писати «мило» від Приходька, але там 100 серій, я б це не витримав. Зараз усе «мило», що йде на Москву, робиться отут (киває на вікно), на Довженка. Дончик підколює Тихого: ти вже весь псятиною провонявся, а він знімав десять серій «Мухтара».

«Знак Саваофа» почав писати в день приїзду Папи»

      — Адаптації і сценарії — це прекрасно, але тобі не хочеться екранізувати свій твір, вигадану тобою від початку і до кінця літературну історію?

      — Звісно, хочеться. Але тоді треба було б самому режисером ставать. Я власне зараз майже нічого не читаю, тільки дивлюсь телевізор, відик, такий конкретий візуальний період.

      — Що б ти екранізував із свого доробку?

      — «Знак Саваофа». Думаю, «Сто дней Содома» Пазоліні відпочивали б.

      — Це той твір, який ти презентуватимеш у четвер. Ти казав, що там є якийсь наїзд на московський патріархат?

      — Конкретно, там розписана їхня содомія, продажність.

      — Але це літературщина, там же немає документальної основи, реальних фактів?

      — Ні, я збирав факти, вивчав, розпитував попів, прихожан...

      — І попи тобі розказували, як займаються содомією?

      — Звичайно. Був такий священик, я його не назву, який служив у Московському патріархаті, а потім перейшов до нашої церкви, і він мені все розказав, як там, що. Матеріал збирався досить довго, а почав писати його в той день, як сюди приїхав Папа. Я стояв на «Чайці», і в голові склалася перша частина. Хороший був Папа, такого ще довго не буде...

      — Віруючі Московського патріархату — доволі своєрідні люди, активні, навіть агресивні. Ти очікуєш якоїсь реакції на цей роман?

      — Роман вийшов ще в журнальному варіанті в «Кур'єрі Кривбасу», дівчинку, яка тоді брала в мене інтерв'ю, проклинали, а мене анафемі піддавали. А потім почали приходити листи — то мені фотокартку з виколотими очима присилали, то погрози, а одна жінка навіть до Філарета відправила журнал. До речі, саме блаженнійший наштовхнув мене на думку написати цей роман. Московський патріархат наїхав на нього, що він не може мати жінку. Він виступав по телевізору і каже: а куди я її діну, я ж спочатку був простим священиком, потім піднімався, і вийшов на цей рівень, а вони келєйників «мають». От тоді у мене й виникла ідея цього роману. Московський патріархат — це конкретне насилля російської церкви над українським народом, вони займаються бізнесом, торгують нафтою, дровами, чим завгодно, розумієш. Того Духа Святого вже давно нема у Лаврі. Це конкретна підтримка п'ятої колони, яка розкладає Україну. Це людей відбиває від Бога, вони йдуть у секти або просто спиваються. От я колись зробив експеримент. Стоїть руський піп, я до нього підходжу: «Отче, я до вас». — «У меня нет времени, приходи послезавтра...». Як це — до священика людина звертається, а він каже: приходь післязавтра. Ти ж пастир.

      — Ти вже кілька разів підкреслив, що ти — християнин і пишеш з християнської точки зору, а в церкву ходиш?

      — Я грекокатолик, вірний. У церкву ходжу, правда, отець Валерій інколи сварить: ти на сповідь не ходиш. Я кажу: я ще ж нікого не вбив. Власне, я не такий уже ортодокс, можу й дома помолитись. Знаєш, така молитва є: Ісусе, ввійди в моє серце. Це ж не означає, що обов'язково кожен день стирчати в церкві й бить поклони. Я знаю стільки бандитів, які не вилазять із церкви, а в них руки в крові по лікті. Як той же Янукович ходить, хреститься, хіба я тій мармизі повірю?

      — «Нору-друк» не злякала тематика цього роману?

      — Елеонора Симонова (директор видавництва «Нора-друк». — Авт.) — дуже смілива людина, розумна, чесна. Нас познайомила Ірен Роздобудько, а після якогось часу вона дзвонить: чому ви зникли? Ну я й прийшов до них. Думаю, буду з ними співпрацювати, вони дуже порядні і з ними приємно мати справу.

      — Як ти знаходиш видавців?

      — Зараз я, слава Богу, уже не шукаю видавців. Вони мене знаходять, або десь на тусовці познайомимося — я ж на виду. Я вибираю видавців за людськими якостями, слава Богу, розуміюся на людях.

      — Письменники об'єднуються навколо видавництва, навколо кав'ярні, навколо грантів, ти за яким принципом тусуєшся?

      — В кав'ярні я можу випити чашку кави, а ходити кожен день тусуватися — це не моє. Богемні кав'ярні — це дуже коштовна річ, зараз тусуються тільки мажори, які 200 баксів просирають за раз і розказують про кіно, про літературу. А наша чорна богема, яка тусується в тому бомондному гастрономі на Прорізній, то упаси Господи туди нормальній людині заходити. Там як чорна діра — хто туди залипає, то надовго. Залипають там майже всі знаменитості — Васю Герасим'юка можна зустріти, Римара, Подерв'янського. Правда, він не любить це місце, як і я, ми з Подєю як зустрічаємось, то в якомусь дешевому генделику, з ліверною ковбасою і пиріжками. І коньяк щоб клопами смердів на метр.

      — Юрій Винничук десь писав, що у Львові існує градація кав'ярень, і я точно знаю, що як піду туди — зустріну того, а як туди — того. У Києві такого немає, правда ж?

      — Нема. Львів — маленький, він такий аурний, провінційний, там люди поділилися на клани, а столиця завжди космополітична. Пам'ятаю, я за день на чотирьох чи п'яти тусовках — від мажорних до простих проскакав, у мене голова розколювалася. Львів'яни просто чахнуть, коли потрапляють у це середовище, хоча треба віддати їм належне — галичани дуже швидко адаптуються і так скоро на російську переходять, що ухти.

      — Я читала в якомусь твоєму інтерв'ю, що ти б хотів будинок на березі моря, і щоб дружина поряд...

      — Ні, я не проти на березі моря, з дружиною, але це поки що нездійсненні мрії. До фіга роботи. Не знаю, у мене, як у Вєрки Сердючки, «Нормальна кошолка, тільки жизнь не сложилась». Щось у мене не виходить в особистому житті, мені казали: то, Ульяненко, тебе зурочили. Хотілося б дійсно сімейного життя, якоїсь стабільності, а то зранку встав — зразу за комп'ютер, цигарку замість нормальної кави з молоком. Або похмелитися. Далі я не уявляю, у мене фантазія на цьому закінчується.

      — Але ж щасливе особисте життя відбиває охоту до вистраждання творів. Ти не забобонний в цьому плані, не боїшся раптом обміняти дар на щастя?

      — Не знаю, є відчуття, що тобі щось дано. А якщо ти його похерячиш, то тебе так похерячить, що оте гламурне, розкішне життя тобі пеклом покажеться. Да, це дуже тяжко його таскать на собі. Я колись Єсеніна перечитував, думаю, блін, такий собі чоловічок, ну що в ньому особливого, а він такий дар таскав за собою. Відчував, що таскає, йому боляче було, тому він і спивався в тій системі. Уже спрацьовує відчуття обов'язку. Це ми на публіку можемо грати пофігістів, а кожен нормальний письменник повинен мати відчуття обов'язку. Якщо ти його не маєш, то нічого путнього не зробиш...

      Мені один священик сказав: ми не знаємо, чому ми на цій землі. Тільки після смерті ми у Бога дізнаємося, для чого ми тут. Може, мене отак ковбасило тільки для того, щоб я якусь бабу перевів через дорогу. Не хочеться дуже мусувати це — значить, дано так. Бог вів мене, куди треба. Я оце недавно так прикинув, що я пережив з того часу, як у 15 років пішов із дому і дійшов до Далекого Сходу, до Владивостока, де я перебув і що я перебачив, мене ж вело просто сюди. Могли б і вбить, і посадить, але ж Бог беріг. Отаке от.

      — Але ти не зловживаєш біографією.

      — Ні, ніколи. Мені вже казав Міша Бриних: Улян, ти напиши про себе книжку, усі 10 томів вийдуть і переплюнуть усе те, що ти понаписував. Не можу я ці речі писати, це моє життя. А життя і книжки, як кішка з собакою живуть.

      — Щоденники пишеш?

      — Нема в мене ніяких щоденників, я навіть фотокарток не тримаю, я їх роздаю або гублю. Телевізор — ото у мене друг сім'ї. Якщо у мене є якась депресія, я або сплю, або тиняюся десь. Або горілки нап'юсь.

      — Це ти з віком навчився справлятися з депресією, раніше було складно.

      — Раніше мене конкретно ковбасило — зима, жити ніде, тому й депресуха. Щось із мене Бог вибивав. З віком якось вчишся з цим жити — на те й людина. Всі ми помиляємося, у всіх неприємності, але зараз не так близько це беру до серця. Як кажуть зараз молоді, «попустись».

      Творчий вечір Олеся Ульяненка і презентація його книжок відбудеться сьогодні о 18.30 в клубі «Купідон» (вул. Пушкінська, 1-3/5, навпроти бомондного гастроному).