«Хенде хох»: руки мили?

      За іронією долі чи за дивним збігом обставин (може, й не за дивним) на вулиці під символічною назвою Європейська в селі Рованці під Луцьком ще напередодні найбільшого українського державного свята — Дня незалежності — розгорівся конфлікт майже європейського масштабу.

      Почалося з того, що на редакційний телефон зателефонував невідомий чоловік і повідомив: «Ви знаєте, що на німецькому заводі сьогодні буде страйк? Я стороння людина, але те, що я почула про це підприємство,  мене лякає. Треба щось робити, бити на сполох, не мовчати». Того ж дня ми вирушили на завод «Кромберг енд Шуберт Україна».

      Деякі працівники виходили з прохідної після першої зміни, а в заводській їдальні, яка ще не функціонувала, сиділо кілька десятків людей, котрі не розходилися по домівках після нічної зміни. Вони чекали результатів переговорів своїх представників та адміністрації підприємства. Страйк, звичайно, це мало чим нагадувало, але сам факт того, що молоді люди (а працює на цьому заводі в основному молодь із Луцька та сіл Луцького району) відважилися бойкотувати наміри заводської адміністрації, вже був гідним уваги. Заводчани протестували проти того, що їх хотіли змусити працювати у святковий день, 24 серпня, хоча вони відпрацювали його, як і чимало українських підприємств та організацій, у спасівську суботу, 19 серпня.

      «Не подобається — звільняйся. Безробітних на біржі вистачає», — так на несміливі закиди відповідало керівництво. А при ближчому розгляді проблеми виявилося, що права робочого люду на цьому заводі іноземний інвестор порушує не лише на День незалежності. Та ще й як порушує...

Від чого нудить робітників «Кромберга енд Шуберта»?

      Люди на «Кромберг енд Шуберт» фактично відпрацювали два тижні без вихідних і сподівалися, що на День незалежності заслужили відпочинок. Але керівництво вирішило інакше. Мовляв, план не виконується, треба виходити на роботу. Робітники обурювалися: незадовго до того тиждень ходили по заводу з мітлами, а тут — давай план!

      Останньою краплею, яка переповнила чашу їхнього терпіння, стали прикрі випадки з колегами, що сталися тієї ночі з 21 на 22 серпня. У нічну зміну на завод тричі викликали «швидку», і карети доставили в міську лікарню п'ятьох чоловік, а двом надали допомогу на підприємстві. Симптоми в усіх були схожими: боліла голова, терпли руки, нудило. У міській лікарні їм поставили діагноз — вегето-судинна дистонія — і відправили додому. І раніше декому з робітників ставало зле, але пояснювали це задухою в цехах та монотонною роботою. Але щоб відразу стільком стало недобре...

      Це й налякало працівників. Адже більшість із них — молоді люди, чимало ще не одружених. Раптом на виробництві застосовуються якісь шкідливі речовини? Чутки ходили різні: і про якусь невідому речовину, завезену на склад напередодні, і про щурячу отруту, якою нібито обробляють дроти, що запаюються у кабелі, аби миші та щурі їх не погризли. За 20-хвилинну обідню перерву (є ще одна перерва, яка триває 10 хвилин) не всі працюючі встигали побігти помити руки й обідали просто на робочих місцях. Навіть води у кранах інколи в суботу й неділю не було.

      У розмові з журналістом, який разом з робітниками піднявся на другий поверх, де мали проходити переговори з адміністрацією, німецький представник заперечив можливість використання шкідливих речовин. «У нас сімнадцять заводів у багатьох країнах світу, і ніде не було подібних скарг, — запевнив він. — А причиною поганого самопочуття робітників могла бути спека».

      Спростувати чи підтвердити це могли б тільки відповідні санітарні служби та інспекції з охорони праці, в компетенцію яких входить контроль за санітарно-гігієнічними умовами праці та безпекою виробничих процесів. Однак вони підприємство на предмет цього не перевіряли. Хоча й досі залишається без відповіді, чому у людей, які відпрацювали півзміни, починають пекти очі, нудить, болить голова? Можливо, від утоми, бо робота не з легких? Хлорвініл, який тут використовують, — сам по собі їдкий. Можливо, недостатньо потужна вентиляція у цехах? Подейкують, що застосовується тут для запаювання дротів і ртуть, але все це на рівні чуток. Про якісь комісії адміністрація говорила, що вони того дня були на заводі, але нічого не виявили. Ще пізніше була показова екскурсія у цехи для кількох журналістів, аби вони переконалися, що вентиляція тут працює. Проте за кілька хвилин перебування там навряд чи можна було оцінити якість повітря.

План по валу на заводі, який офіційно ще... не працює

       Яким же було здивування журналістів і волинян загалом, коли лише недавно вони дізналися, що німецький завод кабельних бортових систем офіційно ще... не працює. Тобто він не зданий і не прийнятий державною комісією, і навіть робочою — теж. Чи можливе таке при відкритті будь-якого вітчизняного підприємства або й невеликого виробництва? Щоб там не побували санстанція, інші інспектуючі установи, не склали свої приписи? Це, швидше, з розряду фантастики.

      Таку поблажливість для німецького заводу пояснити можна одним — бажанням волинської влади створити найсприятливіші умови для великої інвестиції в регіон. Бажання зрозуміле та похвальне, бо робочі місця для Волині з її одвічною проблемою безробіття дуже потрібні. Але якою ціною — теж має бути не другорядним.

      Постає питання: про який же план заводська адміністрація говорила робітниками, якщо завод офіційно ще не працював, і, наскільки відомо, й досі державна комісія не прийняла його в експлуатацію? Якщо тривав і триває процес навчання персоналу, невже потрібно так витискувати з учнів усі соки, працюючи у три зміни, за якихось 600—700 гривень? Люди жалілися, що, коли влаштовувалися на роботу, їм казали, що субота й неділя будуть вихідними, а працюватимуть вони в ці дні за бажанням. А пізніше начальники почали лякати звільненням, якщо не вийдеш на роботу дві суботи. Звичайно, як працювати і коли, — це право адміністрації. Однак від дотримання українського законодавства про працю підприємство навіть зі 100-відсотковою іноземною інвестицією ніхто не звільняв.

Куди дивляться профспілки?

      Робітники здивували повною безпорадністю і незнанням своїх прав. Вони добре знали свої обов'язки, знали, за що можуть зрізати «прогресивку» (навіть за знайдений папірець на підлозі!), але не знали, як захищати свої права, як їм нараховують зарплату тощо. Знали, що профспілка в них ніби є («Призначили якусь молоду жіночку»), але на жодних зборах вони не були, про колективний договір тільки чули, а що там написано — поняття не мали.

      Ми поцікавилися у голови Волинської федерації профспілок Івана Карпомиза, чи відома їм ситуація на німецькому заводі?

      «Звичайно, за нашим проханням, коли робітники захворіли, санстанція туди ходила, — каже пан Карпомиз. — Але все це дуже складно, бо завод офіційно не введений у дію, іде навчальний процес. Вони ніби створили профспілкову організацію, але на збори нас ніхто не запрошував. Поставили собі кишенькового профспілкового керівника, і все. Допустили в колективному договорі чимало недбалостей і недоліків. А між іншим, один із керівників цього підприємства був у Німеччині профспілковим лідером. Він знає, що може і повинна робити профспілка».

      Керівник територіальної державної інспекції праці у Волинській області Наталія Сафонова у свою чергу повідомила, що їхні представники на німецькому заводі працювали і виявили деякі порушення: «Поскаржився водій, якому неправильно нараховували зарплату. Ми перевірили й виявили порушення, спрямували матеріали до суду. — З колдоговором цього підприємства теж були ознайомлені. Вказали на невідповідність деяких пунктів. Наша інспекція контролює дотримання трудового законодавства, але ми не є тим органом, що перевіряє фінансову діяльність. Якщо будуть звернення від робітників — будемо обов'язково розглядати й реагувати, але тільки в межах нашої компетенції. Без письмових звернень і заяв просто йти перевіряти ми не можемо».

      З приводу колективного договору «німецького» підприємства, то лідери галузевого обкому профспілки працівників автомобільного та сільськогосподарського машинобудування, які знайомилися з текстом договору, сказали, що він жахливий. Навпроти багатьох пунктів стоїть «зняти», «зняти». Не відомо, які розцінки, які доплати...

      Зате точно відомо, що платню на таких підприємствах українські наймані працівники отримують значну меншу, аніж їхні колеги в Польщі чи Румунії, не кажучи вже про Німеччину. Логіка інвесторів така: навіщо платити людям достойну зарплату за виконану роботу, якщо можна купити українські руки для будь-якої роботи задешево (максимум — доларів за 200)? Саме на це, схоже, і роблять ставку іноземці, йдучи на наш ринок. Скільки становить зарплатня у структурі собівартості виробленої українськими робітниками продукції, залишається таємницею. Здебільшого такі підприємства стали «закритими зонами», куди складно потрапити не лише пресі, а й інспектуючим українським інстанціям. А про контроль з боку профспілок чи громадськості говорити не випадає.

* * *

      Попри всі намагання волинських профспілок допомогти зареєструвати профспілку заводу «Кромберг енд Шуберт Україна», як належить, вона так і не увійшла до галузевого обкому профспілки. Переговори й зустрічі тривали дуже довго. Поки не стало зрозуміло: німецькі інвестори не хочуть зв'язувати себе якимись зобов'язаннями, бо їх доведеться виконувати. Простіше самим створювати правила гри. Вони прийшли сюди заробляти гроші. А люди — це вже вторинне?..

А ЯК У СУСІДІВ?

      Подібне німецьке підприємство з виготовлення кабельних бортових систем, але для автомобілів «Опель», працює у сусідів-львів'ян у Стрию вже три роки. Тут теж є чимало підстав для претензій. Середня зарплата на заводі «Леоні» донедавна становила теж 700 гривень (зараз ніби підняли до 1000 гривень). За ці гроші мають монтажниці відстояти на конвеєрі вісім годин, зв'язавши за зміну до чотирьох тисяч дротів. Від такої роботи у жінок злазить шкіра з пальців, тому плинність кадрів тут дуже висока. Довгий час не було тут і профспілки, а щоб її створити, профспілки Львівщини змушені були звертатися до посла Німеччини в Україні. Не завжди профспілкових лідерів в області пропускали навіть на заводську прохідну, натомість викликали представника адміністрації, який розмовляв з ними просто на прохідній. Щодо невисоких зарплат, то німецькі власники пояснюють: вони не можуть платити українським робітникам стільки, як, скажімо, польським чи румунським. Бо український рівень життя, мовляв, не такий уже й високий.