Митрополит Антоній Ангелович.
Наприкінці XVII століття у Російській імперії українське православ'я опинилося «під крилом» російського Синоду. Ознаки самостійного церковного життя втрачалися. Хранителькою давньої київської церковної традиції залишалася греко-католицька церква. І постать «головного охоронця» українського християнства — митрополита галицького Антонія Ангеловича — одного з організаторів і перших ректорів Генеральної духовної семінарії у Львові, професора і ректора Львівського університету, належить усьому українському народові.
Саме в той час нова австрійська влада, що 1772 року прийшла на зміну старій Польщі, розпочала, як зараз би сказали, «кардинальні реформи» суспільних і церковних відносин у Галичині. У Львові влада заснувала Генеральну духовну семінарію для підготовки греко-католицького духовенства. Її першим ректором призначили Антонія Ангеловича. Отож на плечі молодого священика упав весь тягар перших організаційних заходів. Під його керівництвом навчено сотні молодих священиків, які в скорому майбутньому очолили національно-культурний рух у Галичині. Згадаймо бодай випускників семінарії — Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького та Івана Вагилевича, які в 1830-х роках об'єдналися у знамениту «Руську Трійцю». Ангелович читав лекції по-українськи, розвиваючи богословську термінологію. Хоча досконало знав класичні мови — латинську і старогрецьку, а також вільно володів польською, німецькою, французькою, італійською та румунською. Листувався з чільними представниками політичної еліти Австрії і Польщі. Про його авторитет в університеті свідчить обрання його ректором на 1796—1797 навчальний рiк.
У підросійській Україні сповідників і священство греко-католицької церкви переслідували. Ще за цариці Катерини II почало стискатися кільце зашморгу довкола прав Київської унійної митрополії. Стало зрозуміло, що Київська митрополія в Російській імперії ось-ось буде знищена. Отож треба було впорядкувати церковне життя Галичини відповідно до нової політичної ситуації. І облаштовувати своє правничо-канонічне становище в Австрійській державі. Так ожила ідея відновлення давньої Галицької митрополії з центром у Львові. Цю справу успішно довершив Антоній Ангелович, який після смерті холмського єпископа Порфирія Важинського і львівського єпископа Миколая Скородинського залишився єдиним греко-католицьким єпископом на всю Галичину.
11 вересня 1806 року цісар Франц I затвердив без змін пропозиції про відновлення Галицької митрополії, що їх випрацювали Антоній Ангелович та Михайло Гарасевич. Папі Пієві VII запропонували піднести львівське єпископство до гідності митрополії в складі трьох владицтв: Львівської архієпархії, Перемиської та Холмської єпархій. На львівського архiєпископа й галицького митрополита цісар просив затвердити Антонія Ангеловича. Папа Пій VII дав згоду і спеціальною буллою від 24 лютого 1807 року під назвою «In universalis Ecclesiae regimine» відновив Галицьку митрополію, затвердив номінанта і визнав за ним усі права, що ними користувалися київські митрополити. Урочисте сходження Антонія Ангеловича на галицький митрополичий престіл відбулося 25 вересня 1808 року.
Шість років (1808—1814), які Ангелович пробув галицьким митрополитом, були вкрай несприятливими для будь-якої культурницької діяльності. Австрійська держава вела тоді виснажливі війни з Наполеоном, тому не завжди могла вчасно відгукуватися на запити й ініціативи, що йшли зі львівської Святоюрської гори. З іншого боку, потужне польське лобі у Відні постійно блокувало позитивні для галицьких українців рішення австрійської влади. До того ж серед українців було тоді ще дуже мало освічених і політично грамотних людей, які б могли дієво підтримати митрополита в його починаннях і намірах.
Усього цього не витримало здоров'я митрополита Антонія. Підступна хвороба, що періодично загострювалася, починаючи від арешту поляками в червні 1809 року, невблаганно прогресувала, і 9 серпня 1814 року перший митрополит відновленої Галицької митрополії відійшов у вічність. Йому було всього 58 років. 8 тисяч томів власної книгозбірні владика заповів митрополичій капітулі у Львові.
Майбутній митрополит народився 1756 року в галицькій священичій родині. Навчався у Львівській єзуїтській академії і, можливо, сидів за тією ж шкільною лавою, що й Богдан Хмельницький (адже гетьман також здобув освіту в цьому закладі). Здобувши наукове звання доктора богослов'я у новоствореній греко-католицькій семінарії «Барбареум» у Відні, повернувся до Львова і 1783 року прийняв таїнство священства.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
