Могила Шугая вражає непоказністю. (автора.)
Колочава знаходиться на відстані двох сотень кілометрів від Ужгорода і на межі трьох гірських районів - Міжгірського, Тячівського та Хустського. Справжній глухий кут: до Бога - високо, до начальства - далеко. 12-кілометрове поселення тягнеться вздовж річки Теребля. Тут проживає 7,5 тисячі мешканців, з яких усього 10% мають роботу. Не дивно, що третина учнів живуть самі - батьки на заробітках або в Чехії, або в Росії.
Відомий чеський письменник Іван Ольбрахт, коли у 1931 році вперше сюди навідався, назвав Колочаву - селом ХІ століття. З того часу світ тут змінився. У 1960-х роках провели електрику. Збудували завод та п'ять храмів, відкрили сім шкіл. Але до ХХІ століття все одно далеко. Розбиті дороги, сміття по узбіччі, деградовані від пиятики обличчя творять незабутній образ верховинської глибинки.
Але саме тут можна зустріти найбільше чехів на Закарпатті. Їх манить у Колочаву наче магнітом. І всьому винен той самий Ольбрахт. Його роман «Микола Шугай, розбійник» став культовим у Чехії. Він перевидається кожні два роки, вивчається у школі. За його мотивами знято кілька фільмів і навіть створено мюзикл. За популярністю у чехів Микола Шугай змагається зі Швейком. Тільки якщо пригоди останнього вигадані Ярославом Гашеком, то історія останнього опришка Карпат є абсолютно реальною.
Микола Сюгай (справжнє прізвище) дезертирував з армії під час І світової війни. Переслідування, зрештою, привели його в ліси. Зібравши довкола себе ще кількох одчайдухів, він став справжньою загрозою всіх околиць. Недобра слава про Шугая дійшла навіть до Праги. Про нього пишуть центральні газети. Грошова винагорода за його впіймання сягнула 10 тисяч крон. Стільки ж обіцяє єврейська громада. Кількість жандармів у Колочаві зросла до півсотні. Зі столиці відправлено спеціальний летючий загін (теперішній спецназ). Пропонують навіть вирубати кущі та дерева обабіч державної дороги аж до Хуста - на десятки кілометрів. Та Микола невловимий. Більше того, він вбиває жандарма, який учащав до його дружини Ержіки.
Зрештою по дворічному опришківству Миколу та його 16-річного брата Юру зарубують колишні побратими. Верховинська трагедія у кращих традиціях вестерна зразу привернула увагу літераторів. Та лише Ольбрахту вдалося створити шедевр, перекладений на десятки мов. І цим прославити Колочаву.
Ми йдемо розбитою центральною дорогою, яка, схоже, ніколи не знала асфальту. Замурзане хлоп'я на роздоріжжі гукає до нас: «Агой! Мате бонбони?». («Привіт! Маєте цукерки?» - чеськ.). «Та-а-ак, - посміхаюся до Олеся. - Наслідки чеської цивілізації «на ліцо». Малий розчарований, що ми виявилися «своїми».
Ми звертаємо і починаємо підніматися вгору. Я дивуюся з рівненького асфальту під ногами. «Аржевітін поклав, - пояснює Олесь. - А то в сльоту покійника неможливо на цвинтар занести». (Станіслав Аржевітін - ще одна родзинка Колочави. Банкір, народний депутат і меценат, він за популярністю вже змагається з Шугаєм).
Попереду піднімається групка молоді. З усього видно, чехи. Вони перелазять через паркан цвинтаря, бо хвіртки не видно. Ми робимо так само. Серед високої трави чехи марно намагаються прочитати написи на надмогильних хрестах. «Глядаєте Шугая?» -запитую їх. «Ано», - з радістю кивають вони. «Тоді ходіть за нами», - по-діловому кидає Олесь, не зупиняючись.
Єдиний професійний художник Колочави (закінчив Київську академію мистецтв), цікавий і перспективний митець, він міг би стати візитною карткою свого села. Його персональна виставка з успіхом пройшла в Празі (Ой, та Прага, вона збожеволіла на колочавцях!). Але що йому може запропонувати село минулих століть?
Новий цвинтар закінчився, і ми спускаємося до старого. Посеред скошеної трави одиноко височіє трираменний греко-католицький металевий хрест. На ньому видряпано нерівний напис - «Сюгай М. П.» і «Сюгай Ю. П.». Дата смерті в обох братів однакова - 16.08.1921 року.
Невже це все? Стільки галасу, тисячі публікацій, десятки книжок - і примітивна могила без усього натяку на пошану. Чехи також здивовано переглядаються. «А це що таке?» - показують вони на синє відро без днища, поставлене догори дригом. «Це щоб свічки не задувало», - незворушно пояснює Олесь. Мовчимо по-чеськи та українськи.
Далі фотографуємося біля визначного місця двох культур. Зрештою, знайомимось. П'ятеро виявилися студентами різних ВНЗ та спеціальностей, шостий - в окулярах, найвищий і найстарший - працює в поліції. «О-о-о!», - багатозначно киваємо ми з Олесем.
Смакуємо краєвидом з Шугаєвої могили. Гори тут справді вражаючі. Хребти, полонини, ліси - де таке зустрінеш у Чехії? Тож не тільки легенда про кохання Миколи та Ержіки манить їх у далеку глухомань.
Олесь веде мене в музей Івана Ольбрахта, яким завідує його мама, вчителька зарубіжної літератури. Шкільний музей справляє гарне враження. Наталка Тумарець, яка давно стала посередником між чехами та колочавцями, розповідає його історію. Музей гучно відкрили 1971 року: до сторіччя Івана Ольбрахта. Адже, окрім колочавської сторінки, у житті чеського письменника була й комуністична.
Узагалі-то постать Ольбрахта не менш цікава за його персонажів. Народився в сім'ї вихрещеного єврея, чеського письменника Антала Сташека. Вчився в Берлінському та Празькому університетах. Грав головні ролі в театрі. Один із засновників комуністичної газети «Руде право». Першим оцінив книжку «Пригоди бравого вояка Швейка». У 1926 і 1928 роках сидів у в'язниці, за політичні переконання. У 1929 - виключений з Комуністичної партії Чехословаччини. 30-ті роки проводить у найглухішій частині держави - на Закарпатті, написавши про нього три книжки. Під час окупації Ольбрахтом активно цікавилося гестапо, та Бог милував. Після війни обраний членом ЦК Компартії ЧССР. Цікава біографія, нічого не скажеш!
Я переглядаю останній (!) том книжки вражень відвідувачів. Таким записам можуть позаздрити й імениті музеї, а не одна кімнатка в середній школі. А ось і злободенності (мова оригіналу): «Мы, группа чешских граждан, благодарим за музей. Только одно не нравится: недостойно, как почтили память Николы и Ержики на кладбище. Ведь столько чешских туристов сюда приезжает к Вам, а сколько еще готовятся!».
Справді, у тутешніх генделиках чеську мову чути не менше за українську. Ось якісь панки в чудернацьких прикидах п'ють пиво просто на дверях екзотичного кафе «Зупинка» разом iз тутешніми козами. Неподалік щось жваво обговорюють запорошені байкери в протертих шкірянках із чеським триколором на своїх «залізних конях».
Ми йдемо вулицею, і чехи, що потрапляють нам на очі, здалеку вітаються: «Агой!». Олесю, і що в нас такого чеського? А-а, просто ми виглядаємо людьми іншого століття, ніж Колочава...
Ну ось вона нарешті - знаменита «Четніцка станіца» («Жандармський відділок»). Корчма-мотель для заїжджого чеха. Не побувати тут, значить - не відчути Колочаву. Колись тут справді розташовувалося жандармське відділення, яке безуспішно ловило Миколу Шугая два роки. У совєтські часи одна з найдавніших будівель поступово приходила в занепад, поки в часи незалежності не стала руїною.
І лише ентузіазм Наталки Тумарець та її любов до Шугаєвої історії зробили це мертве місце живим. Адже у Колочаві важко відрізнити легенду від правди. І троє чеських жандармів на віки вічні таки лишилися у цій пісній землиці. Їхні могили - біля позеленілої від моху дерев'яної церкви Святого Духа. І Бог зна, які духи танцюють над останками четніка Олдріха Грабала, застреленого Шугаєм на очах невірної Ержіки.
У «Четніцкій станіці» повно чехів. Як і 1921 року, коли влаштовували облави на того зуха Миколу. Тільки тепер вони не в уніформі і не з гверами поміж колін. Вони в шортах, майках і з пивом у руках. Вони задоволені й усміхнені. Дивна річ - історія.
Аж ось і наші «цвинтарні» знайомі. Підсідаємо до чеських студентів, які нас iз радістю зустрічають. «Паленку п'єте?» - починаю я провокацію. Дівчата переглядаються, хлопці оживають. «Так», - дружно відповідають усі. «А з чехів колись будуть люди», - підморгую Олесеві.
Чесько-українська дружба полягає в поєднанні пива (Чехія) і горілки (Україна). Це вже розуміють усі. Навіть ті, хто вдома і цятки в рот не бере. Адже це Колочава, панове! Дикі гори, зарубаний Шугай з братом і типажі якогось там століття.
За розмовою дізнаємося, що вони з міста, в якому народився Іван Ольбрахт. І в їхніх Семілах також є музей автора закарпатського вестерна. Чехи не звикли пити без закуски. Але це вдома. В Колочаві все по-іншому. «Ето моя дєвушка», - раптом по-російськи каже до мене молодий поліцай, показуючи на мою сусідку. «Окей», - піднімаю я руки догори.
Чехи пробують співати народні пісні. Але хіба вони їх знають? На наш столик заздрісно поглядають рокери та четверо старших чехів.
Після четвертої пляшки Катя, майбутня гордість чеської журналістики, стала за бар-стійку і почала торгувати горілкою. Точніше, наливати її всім бажаючим. Бармен Валера незворушно лузав соняшник. Чого він тут уже тільки не бачив? Головне, аби справно платили.
Зрештою, закінчилися гроші і в Каті. Вона захотіла ще помити посуд на кухні, але ми її відмовили.
Ми проводжаємо «втомлених» чехів до їхнього покою - кімнати на другому поверсі, де, окрім дерев'яної долівки, нічого нема. «А чехи іншого не хочуть, - пояснює Олесь. - Їм аби дешево і сердито. Ми пропонуємо заночувати у хатах за тридцять гривень. Але вони краще спатимуть на підлозі за десять . Їм не потрібна цивілізація. Досить її мають вдома». «Дивні ці чехи», - міркую я, виходячи в зоряну ніч.
«Чехи вже встали?» - запитую зрання незворушного Валеру, який і далі лузає соняшник. (Ми домовилися сьогодні разом піднятися на полонину Красну. Далі їхній маршрут пролягав на Тячівщину).
«Уже пішли», - спокійний, як удав, бармен. «Як?! - моєму розчаруванню нема меж. - Після такої п'янки?». - «А вони - народ витривалий», - Валера бере чергову жменю насiння і дивиться крізь мене. Ще один колочавський монстр?
Я виходжу надвір і задивляюся на далеку полонину. «Ех ви, чехи...» Але подумки прошу в Господа доброї погоди. Хай дві Каті, Зденка та Олча сьогодні не мокнуть. Гості, як-не-як...
Ужгород-Колочава.
Це невелике місто у другій половині ХVІ — на початку ХVІІ століття стало поряд із Запорізькою Січчю основним осередком національного відродження України. Такому високому статусу Острог завдячував славетному роду князів Острозьких, що з кінця ХІV до середини XVІІ століть мали тут свою резиденцію. >>
Більшості відомо про так звані місця сили, де неначе б’ють потужні енергетичні джерела Землі та Космосу, здатні впливати на здоров’я і долю людей. Однак не всі вони (особливо наші, вітчизняні) так широко розрекламовані, як, приміром, Гімалаї чи острів Пасхи, Ієрусалим чи озеро Байкал. >>
Якщо гуртом і наполегливо «стукати» у всі двері, можна розбудовувати рідний населений пункт, навіть не маючи фінансування. У цьому переконує приклад селища Запитів, що на Львівщині. Місцевий селищний голова разом з односельчанами навчилися вигравати різноманітні гранти та проекти, як українські, так і іноземні. >>
У Вилковому, на березі Дунаю, стоїть величний пам’ятник — виснажена втомлена людина тримає важкий хрест і незворушно дивиться вперед — там Дунай впадає в Чорне море. Поруч — незвичайної форми човен. >>
Цю місцевість називають реліктовою й унікальною. Її вважають чи не єдиною білою плямою на карті України. Загадкова і неповторна, вона зовсім поруч, в Олевському районі, що на Житомирщині. Поліський Стоунхендж, як його вже встигли охрестити, розміщений усього лише за тридцять кілометрів на північ від райцентру. А подорож туди може перетворитися на мандрівку в часі або в іншу реальність... >>
В історії з географією — свої стосунки. Тож до ще вчора мало кому відомого містечка завтра може бути прикута увага всього світу, а ціла величезна могутня держава з часом взагалі безслідно зникає з карти. Або ось тисячі населених пунктів, які хоч нікуди за сотні років свого існування з географічної мапи не дівалися, але історична значимість їх змінилася кардинально. >>
