Щира розмова з психоаналітиком про літературу й не тільки

        Ми зустрілись на каві на Петрівці, в маленькій кав'ярні, особливий шарм і затишок якої підкреслює контрастна суєта базару навкруги. Але «на каві» сказано символічно, оскільки, власне, кави Ніла не п'є, віддає перевагу запашним зеленим чаям. Мовляв, вони ефективніше поліпшують ауру мислення і світосприйняття. А втім нехай більшою мірою фіксують приватні звички ті, хто розмовляє з акторками й переможницями конкурсів краси. А ми з Нілою зосередимось на інтелектуальних питаннях нашого часу.

Знищене «Пришестя вічності»

      - Отже, Ніло, вперше ти привернула до себе увагу, коли як експерт узяла участь у свого часу дуже популярній програмі Миколи Вересня «Табу». Елегантна, емоційна і водночас грамотна і впевнена в собі жінка для всієї України говорила про гендерний розподіл ролей у суспільстві...

      - Тоді Соломія Павличко наполягла, щоб участь у тій програмі взяла саме я. З телебачення зателефонували їй, запросили до участі в програмі як експерта, а Соломія передовірила ту місію мені.

      - Після того вийшли твої книги «Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків» і «Пришестя вічності» - книга, яка привернула скандальну увагу.

      - Точніше сказати, подія знищення моєї книги не привернула ніякої уваги. Адже мої колеги-феміністки забезпечили мені імідж божевільного автора, тому про неї й сказали, як про божевільну книгу, заслужено знищену.

      - Та чи ти готова сьогодні говорити про свою знищену книгу, про її написання, про її подальшу долю?

      - Так, я цілком готова говорити про цю книгу, зокрема про есей «Моя Соломія Павличко». Після його прочитання в Інституті літератури мене першим привітав Григорій Матвійович Сивокінь. Обняв і поцілував. Я ніколи цього не забуду, як він гарно тоді сказав про мій есей. Це мене неймовірно підтримало. Так само дружньо мене привітав Віталій Григорович Дончик. А сьогодні не всі мої колеги хочуть згадувати той твір. Наприклад, коли львівський видавець Василь Габор запросив мене до участі в антології жіночої прози та есеїстики «Незнайома», і я запропонувала йому цей есей, він відмовився включати його, певне, чогось побоявся. І тому моя присутність у тій антології позначена повістю «Дзвінка».

      Якось в інтернеті я прочитала, як Олесь Бузина говорить про цей есей, що нібито я налякана після знищення своєї книги і не можу відверто говорити про свою закоханість у Соломію Павличко. Я бачу, що у нашому дурному часі, коли тріумфують маргінали, мені припишуть за цей есей ще й лесбіянство, як Лесі Українці. Лесбіянство з погляду психоаналізу означає інфантильну жіночість, а я вважаю себе не просто дорослою, а свідомою жінкою. До речі, з подоланим едіповим комплексом, на відміну від психологічних лесбіянок. Тому просто зобов'язана перевидати цей есей із психоаналітичним тлумаченням, яке пояснить, чому він з'явився на порубіжжі. Планую до наступного книжкового ярмарку видати нову книжку з поки що робочою назвою «Українське порубіжжя: Леся Українка і Соломія Павличко» у видавництві «Академвидав». Про книжку я вже говорила з Василем Теремком.

      - Він же й був видавцем твого підручника «Психоаналіз і літературознавство», чи не так?

      - Після знищення «Пришестя вічності» я зрозуміла, що Леонід Фінкельштейн, якому так любовно доручила мене Соломія Павличко, не може бути моїм видавцем. Зустріч із Теремком означала для мене вихід «Психоаналізу і літературознавства». Адже я йому принесла монографію докторської дисертації, а він переконав мене видати її у серії підручників. Цей підручник - велика заслуга мого видавця, який виявився не просто закоханим у психоаналіз, а глибоко переконаним у необхідності введення психоаналізу в навчальний процес.

Націєтворчий фемінізм і духовний патріархат як основа національної державності»

      - До речі, коли кілька років тому ми з тобою записували розмову про «Психоаналіз і літературознавство», ти говорила, що гендерні дослідження більше не цікавлять тебе. Чому так сталось? Невже тебе привернув патріархат?

      - Гендерні дослідження мене приваблюють більшою мірою у психоаналітичному, ніж у соціальному аспекті. А духовний патріархат - це основа національної державності. Саме про це я говорила Соломії Павличко під час нашої останньої розмови по телефону незадовго до її загибелі, і вона не сперечалась зі мною. Я саме тоді казала їй, що маю вибирати між фемінізмом та істиною. Невідомо, які трансформації відбулися б у її науковому світогляді, якби вона була жива. Вона ніколи не кривила душею у своїх наукових дослідженнях.

      - Але чи не суперечить це твоє твердження тому, що ти говорила раніше, і взагалі, із сучасним станом суспільства, коли говорити про те, що місце жінки біля плити та прання, і непристойно, і навіть смішно?

      - Я визнавала і визнаю творчоспроможну роль жінки в усіх сферах життя. Але жінка може змінити сучасний світ тільки духовним шляхом, тобто через нарощування власної самосвідомості і духовної мужності. Фемінізм, активізуючи жіночий потяг до влади, нарощує у психології жінки маскулінність, сексуальний інстинкт та інстинкт смерті. Тому він стає руйнівним передусім для жінки, а зрештою - для сім'ї і держави. Невипадково імперський (космополітичний) фемінізм розбудовується на архетипі Клітемнестри, тобто на архетипі жінки-вбивці. Називаючи мене феміністкою, ніхто не звертав уваги на мою книжку, яка вийшла під символічною назвою «Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків» і під двома прізвищами, що виражали роздвоєння і конфлікт, який розв'язувався з допомогою тексту «Дзвінка». У цій книжці я відстоювала, власне, націєтворчий фемінізм, як він оформився у теорії Мілени Рудницької як духовне материнство, тобто як інтелектуальний дискурс, пов'язаний з відродженням національної мужності.

      - І тепер твоя монографія «Код української літератури», над якою ти працювала три роки.

      - Так, у цю книгу вкладено надзвичайно багато і емоційних, й інтелектуальних зусиль. Можливо, її висновки сподобаються не всім. Але все, що написано там, дуже глибоко продумано і вистраждано. Я можу відповідати за кожен рядок цієї книги на найвищому суді. Це наш із Василем Теремком проект впровадження психоаналізу в символічний простір України. Ми разом сподіваємося на психоаналітичну революцію, яку напророкувала Соломія Павличко.

      - Тобто ти вважаєш, що психоаналіз, застосований до літератури, є об'єктивним інструментом дослідження?

      - Так, якщо професійно застосовувати його. І що найважливіше у психоаналізі, він може стати потужним інструментом у нарощуванні індивідуальної та національної самосвідомості.

      - І, згідно з висновками твоєї книги, кожна нація об'єктивно має свою дуже жорстку специфіку...

      - Правильніше сказати, свій код, який відтворюється як символічний закон у рамках архаїчної культури, фольклору, а потім закріплюється в аристократичному проекті літератури, що відповідає за збереження та модернізацію традиції. Маргінальні проекти спрямовуються на руйнацію коду, але виконують не лише негативну, але й продуктивну роль, оскільки активізують потребу модернізації традиційного мовлення. Я загалом виходжу з психоаналітичної концепції, що для утвердження коду важлива не українська мова, а українське мовлення.

Код українськості

      - Чи не могла б ти це пояснити детальніше?

      - Гоголь писав російською, але у своєму мовленні був носієм національного, українського коду. А Марко Вовчок імітувала українське мовлення, але несла в ньому імперський російський код. Я це показую за допомогою аналізу текстів у своїй книжці.

      - Так, читаючи твою книгу, я знайшла це достатньо переконливим. Але ж ти «позбавляєш» права бути носіями справжнього українства тих, хто вважався класиками української літератури і досі вважається. Чи не боїшся ти ...

      - Маєш на увазі мій аналіз «Прапороносців» Олеся Гончара? Цей текст символізує несвідоме українство, його тінь. Психоаналіз допомагає побачити, що такі письменники, як Гончар, були несвідомими об'єктами імперських сил, і щоб письменник не ставав таким об'єктом у нашому часі, потрібно аналізувати таку маргінальність, яка у процесі психоісторичного розвитку, на нашому порубіжжі, значно освіченіша, а тому прагне витіснити аристократичний проект української літератури загалом. Чи боюся я цієї маргінальності? А ти як думаєш?

      - Ти часто вживаєш слово «маргінал», яке для більшості значить здеградована особа, відкинена на узбіччя життя. Який сенс вкладаєш у це слово ти?

      - Маргінальний письменник культивує на символічному рівні (тобто з допомогою своїх текстів) першоцінність інстинкту, передусім сексуального, тобто першоцінність несвідомого, що робить його особливо популярним на рівні масової свідомості. Архетипні письменники, що відповідають за код національної літератури, відстоюють цілісність (на основі єдності батьківсько-материнського коду), а відповідно - духовність і її мужню якість: вищу свідомість, що не всі розуміють і не всім це подобається. Психоаналіз використовує маргінальне як головний об'єкт дослідження заради утвердження головного - усвідомленості.

      - Отже, ти чесно назвала «маргінальним» Олеся Гончара, який особисто для мене є символом української радянської літкон'юнктури. Але ж об'єктом твоєї нищівної критики став не тільки він, а й напівопозиційний Валерій Шевчук...

      - Якось у інтерв'ю Миколі Жулинському (це є у його книжці «Наближення») Валерій Шевчук сказав, що християнство в Україні не здобуло перемоги, бо це свідчить про винятково сильну, здорову опозицію до нього. Ще тоді я була здивована: такий розумний письменник культивує маргінальне язичництво, яке, з погляду психоаналізу, означає перевагу материнського коду над батьківським. Материнський код відповідає за інстинкт життя, батьківський - за духовність і моральний закон. Мені було цікаво з допомогою психоаналізу подивитися, звідки джерело українського культу язичництва. Адже його не було в класичному періоді української літератури: ні в Котляревського, ні у Шевченка, ні в Куліша, ні в Гоголя, ні у Франка. Я виявила в автобіографічному романі Шевчука «Дім на горі» характерний для дискурсу язичництва суб'єкт байстрюка. Шевченко не випадково акцентував увагу національної свідомості на появi синів-байстрюків, які й визначили маргінальний дух українського ХХ ст. Психічний розвиток байстрюка несе в собі несвідоме радикальне заперечення батька, батьківського коду. Першозначимість батьківського коду є основою християнства. Водночас християнство не заперечує материнський код. Адже потужна материнська вітальність, потужний інстинкт життя потребує захисту духовністю. Недооцінка батьківського коду на глибинному (неусвідомленому) рівні - ознака колоніальної мужності.

«Мені досі моторошно через те, що в 2000 році мою книгу знищили так, як спалювали книжки в часи Третього Рейху»

      - Багато говорять і пишуть про українську літературу, особливо радянського періоду, як про такий собі літературний колгосп, де письменники дуже тісно пов'язані між собою різними суто побутовими проблемами, де схвальна критика є актом приязні між письменниками, а несхвальна є проявом того, що українські літератори посварились.

      - А чому ти заговорила про це?

      - Тому що у твоїй книзі «Код української літератури» досить багато сторінок присвячено нищівній критиці відомої письменниці Оксани Забужко. І не тільки її скандального роману «Польові дослідження з українського сексу», а й усього її доробку, навіть її поезії й есеїстики.

      - Я детально проаналізувала її тексти у своїй книжці «Код української літератури» відповідно до мого методу дослідження - психоаналізу. А психоаналізу, як говорив Цвейг, властивий «садизм правдивості». Про моє особисте ставлення повідомила на своєму сайті. Отже, тебе і всіх, кого цікавить Забужко у моєму житті та творчості, відсилаю до книжки і сайту.

      - Але ж в архівах ще не припало пилом те число часопису «СіЧ», де ти писала про неї зовсім не так. Та й у твоїй книзі «На карнавалі мертвих поцілунків» оцінка її роману дещо інша.

      - Я цілком свідома того, що кілька років писала про Забужко зовсім по-іншому. Тоді, на хвилі романтизації фемінізму, я чесно відгукнулася про роман, який став подією в Україні. Але після того було моє психоаналітичне тлумачення цього ж роману в журналі «Слово і час», де я показала його конфлікт як конфлікт психотипів «Проститутки» і «Матері», згідно з теорією інстинктивної жіночості Отто Вайнінгера. Психоаналіз дав змогу подивитися на фемінізм реалістично. Реалістичності бачення також сприяло знищення моєї книжки, адже це знищення підтримали всі мої колеги-феміністки.

      - Отже, ми знову вертаємось до того тяжкого моменту твоєї біографії...

      - Я пережила це і вижила, а всі, хто подолав такий межовий стан, стають сильнішими за тих, хто такого ніколи не знав. Цей досвід частково відбито в моєму романі «Українська Реконкіста».

      - Але тут справа не лише в тобі. Було продемонстровано якийсь дуже варварський підхід до книги в епоху, коли свободи слова все-таки більше, аніж це було, наприклад, за Третього Рейху, коли з книжок робили вогнища. Цілком логічною була б критика твоєї книги, якби божевільною її б називали критикуючи, а не знищуючи. Стільки часу пройшло відтоді, а мені й досі моторошно від думки про книгу, знищену в Україні в 2000 році.

      - І це тоді, коли, наприклад, книгу Олеся Бузини «Вурдалак Тарас Шевченко» ніхто не знищував, і думок таких не було! Радикальні патріоти зібралися й заочно засудили автора, але нікому не спало на думку скуповувати цей опус, звозити його в одне місце й нищити. Це якщо говорити про «шкідливі книжки»...

      - Зрештою, в есеї «Моя Соломія Павличко», як на мене, нема нічого шкідливого, що бодай якось компрометувало б чи Соломію, чи когось із її колег, чи фемінізм як напрям. Не говорячи вже про те, що есей - це той жанр, у рамках якого можна писати все, що завгодно.

      - Але мої колишні колеги були дуже обурені. І навіть коли робилась телепередача пам'яті Соломії, вони поставили умову, щоб я в ній не брала участі. Потім Теодозія Зарівна зробила окрему передачу зі мною; мене підтримували мої незвичайні друзі, нині покійний поет Юрко Гудзь і мій унікальний колега - Олег Павлов. Вони так вірили в мене, в те, що знищення моєї книжки не означатиме знищення мене, а дасть моїй творчості нове дихання. Тому тепер, коли я пережила все це і не тільки лишилась жива...

      - ...а й відбулася як яскрава творча особистість на новому якісному рівні...

      - Дякую тобі... Але я також вдячна своїм воріженькам (так гарно називаються вони в українських піснях!) за те, що саме через конфлікт із ними розпочався органічний для моєї особистості етап осмислення сучасного світу та моєї ролі в ньому.

Розмовляла Євгенія КОНОНЕНКО.

ДОСЬЄ «УМ»

      Ніла Зборовська закінчила факультет української філології Київського університету ім. Т. Шевченка та аспірантуру за спеціальністю література народів СРСР в Алма-Аті.

      Старший науковий співробітник Інституту літератури НАН України. Кандидат філологічних наук, готується до захисту докторської дисертації.

      Автор літературознавчих праць «Танцююча зірка Тодося Осьмачки», «Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків», «Моя Леся Українка», «Пришестя вічності», «Психоаналіз і літературознавство», роману «Українська Реконкіста».

      На останньому книжковому Форумі у Львові презентувала монографію докторської дисертації «Код української літератури» як авторський проект психоісторії новітньої української літератури. Ця книжка демонструє абсолютно нове прочитання літератури загалом й української літератури зокрема.