(автора.)
Я приїхав у Ділове, аби написати про центр Європи. Центр, який знаходиться на крайньому заході (України). Центр, який лежить за парканом (Євросоюзу). Центр, який невідомо чого є центром. Центр, який сам по собі.
190 кілометрів з Ужгорода до Ділового старенький «Ікарус» долав п'ять iз половиною годин. Себто 35 кілометрів за годину. Круто! Майже як вправний велосипедист. За такий час у Європі проїжджають цілі країни, до того ж немалі. У нас треба півдня, аби дістатися з одного кінця області в другий. І це є характеристикою не тільки часовою чи географічною, а й ментальною.
Історія центру Європи така ж плутана, як дорога на Рахів. При дорозі стоїть кам'яний стовп, на якому висічено латинський напис. Але й тут проступає наша «центральноєвропейськість»: існують різні версії одного напису! У німців був би єдино правильний варіант, причому закріплений німецькою мовою на стовпі поруч, аби ніяких рiзночитань не було. Але ж то німці! У нас же всі вільно володіють латиною, тож кожен читає по-своєму. Дійшло до того, що недавно один знавець заявив, що на тому камені взагалі не пишеться про центр Європи. (Ось так-то, Парасю!).
Принаймні достовірно відомо, що вся каша заварилася, коли Австро-Угорська імперія будувала залізницю. Ясна річ, що таке хитре діло в горах здійснювали інженери, i не з дипломами ужгородського фізфаку. От один мудрак і порахував, що центр континенту акурат припадає біля залізничного моста села Требушани (тепер - Ділове).
Цю ідею перевірили поважні люди з генерального штабу цісарської армії і погодилися: так-таки так, центр Європи знаходиться в нашій славній імперії, на березі славної річки Тиси у славних горах Карпатах. Многая літа Францу-Йовшку!
Швидко встановили кам'яний стовпчик, на якому написали латиною таке, про що місцеві «центральноєвропейці» й дотепер сперечаються.
Ясна річ, що ми не можемо у такому глибокому дослідженні оминути хоча б одну з версій. Отож: згідно з останніми даними українського латинознавства, на стовпі в центрі Європи написано: «Постійне, точне, вічне місце. Дуже точно, зі спеціальним приладом, виготовленим в Австро-Угорщині, за шкалою меридіанів та паралелей, встановлений центр Європи. Рік 1887». (переклад академіка Н. Тарасова).
Після занепаду ясновельможного цісаря дисципліна послабла. І центр Європи захотіли відкрити у себе й інші піддані. (Що, тільки гуцулам можна?). Тож скільки тепер центрів Європи - сказати важко. Я чув про литовський, словацький. Німці - ті взагалі себе скромно називають «серцем Європи». Цікаво, з погляду анатомії, ким були б ми... Що не головою, це точно.
Зрештою, яке нам діло до їхніх абсолютно неправдивих центрів Європи? Ми ж знаємо, де істинний пуп континенту. Тому туди й навідалися.
Ділове справді знаходиться на перехресті. Наприклад, з цього села починається закарпатська Гуцульщина, і тут уже почуєте загальноукраїнське «кінь», а не діалектні «кунь» чи «куінь». У 20-роках біля близької вершини Піп-Іван було встановлено межовий стовп трьох держав - Чехословаччини, Польщі та Румунії.
Зрештою, село тягнеться вздовж кордону. Аби не заблукати, треба завжди пам'ятати, що румуни - ліворуч. Якщо не за річкою, то за горою точно. Тож контрабанда - давній промисел людей з центру Європи. Недарма в Діловому найбільша прикордонна застава і навіть єдиний на Рахівщині блок-пост. Під час нашого перебування прикордонники саме затримали з мішками сигарет трьох румунів, які не встигли перебігти через ліс додому.
Чому Требушани стали Діловим - цього не знає ніхто. Кажуть, так було написано на «совєтських» військових картах. Хоча ділових якостей селу не позичати. Ще у XVIII столітті тут добували залізну руду в скелях гори Довгарунь, і середньовічні штольні збереглися дотепер.
У 1861 році відкрилося нове виробництво. Калман Каган, сигітський єврей, збудував склодувний завод, який проіснував півстоліття. З того часу Требушани і стали центром Європи, адже майстрами працювали тут поляки, чехи, словаки, німці. А коли ще й оселилися італійці, які прокладали колію в горах, то виник справжній інтернаціонал.
За переписом 1935 року, в селі мешкало 1000 українців, майже 300 євреїв, понад 200 угорців, 60 чехів і 70 осiб інших національностей. Те саме з релігією: на 1000 греко-католиків припадало понад 400 римо-католиків, 300 юдеїв, 14 протестантів. Тепер до них додалися ще й православні. Практично всі, хто в Європі знає «Отче наш» і талмуд.
Спогадом про тридцяті роки є фото, вивiшене в тутешньому генделику «Фіглі», центральної вулиці з жидівськими хатами та корчмами, в одній з яких колишній австро-угорський офіцер Фетерле Конрад крутив перші кінофільми. (Віра Божа, сам видів! Маю на увазі фотку). Є ще й знімки занесеного снігом мисливського готелю чеха Вашека під горою Піп-Іван, але, судячи з усього, там зимно.
Друга світова війна змінила не тільки Європу, а й її географічний центр. У «совєтському» полоні загинув угорський вояк та найкращий закарпатський сатирик, требушанець Марко Бараболя, чия меморіальна дошка тепер прикрашає середню школу. Пішла у безвість єврейська частина села. В колишніх жидівських крамницях повідкривали клуб, сільраду та інші громадські установи.
Настало нове життя. Після заліза і скла Ділове стало відоме ще й мармуром. Облицювальними плитами з мармурового кар'єру урочища Сауляк прикрашали київське метро, а крошивом посипали Чорнобильську АЕС. Не для гонору, а для здоров'я - мармур добре поглинає радіонукліди.
Тепер дійшла черга до золота. А чом би й ні, якщо сюди ще й Довбуш з опришками заходжував? Тож тепер у селі запросто можна зустріти Чарлі або Саймона з Великобританії, Америки чи Австралії, які ведуть геологічну розвідку і платять по триста баксів за місячний нічліг у верховинській хижі. Невдовзі тут почнеться золота лихоманка. Без фіглів!
Ми спускаємось темною вулицею, присвічуючи собі мобілками. Темрява - хоч в око стрель. Майбутній бухгалтер Таня веде нас посидіти в тутешній генделик. Їх тут вистачає, і всі з жіночими іменами: «Андріана», «Юліана», «Марія», Надія», «Едда». Що ж, «ділаші» знають Європу не тільки по карті. Більшість їздить по заробітках iз торбою за плечима. Спогади про дам серця можна прочитати тепер не на витатуйованих плечах, а на вивісках корчми.
Таня закінчила Тернопільський інститут, де вчився свого часу Вiктор Ющенко. Але з роботою важко. Не дочекається вже, коли знайде вакантне місце у Рахові. Набридло сидіти вдома. Нарікає, що в центрі Європи бракує хлопців. (А де їх не бракує?).
Ми щойно з-за столу. Вечеряли в них удома. Мама, Людмила Романюк, - голова центральноєвропейського села. Тож пригощала перших журналістів, які завітали в село за її каденції, закарпатською поливкою, сибірськими пельменями та коньяком «Десна». (Яка географія!). Сфотографуватися біля центру Європи хочуть усі, а от дізнатися, як тут людям живеться - чомусь не кортить. Але ми не такі.
Людмила Романюк головує півроку. Перед цим 12 років селом керувала Марія Корадіні. (Дивні прізвища «Корадіні», «Манфреді», «Монтеглоні» - це не реклама косметики, а згадка про смаглявих залізничників). Узагалі-то у Діловому головою села чомусь традиційно обирають жінок. От вам і гендерна рівність, яку проголосила Європа.
Мабуть, через жіночу акуратність село виглядає доволі доглянуто. Пані Людмила розповідає, що зроблено за півроку. Закупили світильники, тож незабаром головна вулиця буде з лампошом (себто зі світлом). Поштукатурили клуб. Поставили євровікна в школі. Перекривають дах на стародавній дерев'яній церкві. Будується великий готель та ресторан. Тож, гляди, й туристи з'являться. А то яка користь від Центру Європи?
Ми сідаємо в автобус, аби не йти пішки три кілометри до знаменитого знака. Фотографуємося біля австрійського стовпа і радянської стели. Дві найбільші європейські імперії визнали, що центр Європи саме тут. Чого вам ще треба?
П'ємо чай каркаде у колибі-музеї - ще одній «родзинці» точного і вічного місця. Тепер вам не треба раз по раз озиратися, тулячись на узбіччі небезпечної траси. Великий ресторанний комплекс у гуцульському стилі до ваших послуг. Тут модно зустрічатися, проводити час. Адже бренд центру Європи діє безпомилково. Поруч зводить музей Карпатський національний заповідник. Ростимо ж ми, гей!
Назад їдемо на авто. Прикордонники на блок-посту швидко посадили нас на попутний транспорт. Добре мати шлагбаум.
Неділя зустріла нас бамканням дзвонів. Адже у селі аж чотири храми. Ми вибрали Петропавлiвську церківцю 1864 року на другому, румунському, березі Тиси (поближче до Дракули, леїв та цуйки).
У дерев'яному храмі, оббитому бляхою (Європа ж!), молилося кілька людей. Чоловічі голоси читали «Апостола». Зайшла жіночка у вишитій сорочці. Диви, тут ще ходять так, як і сто років тому. Купуй українське - постоли, гаті та тайстру! В Європі знадобляться.
Старий паламар Михайло розповів, що в їхньому храмі моляться і католики. Раз на два тижні правиться служба для місцевих угорців. Де ще знайдете в Україні православну церкву Московського патріархату, де би таке видано? Хіба в центрі Європи.
Ми обходимо цвинтар, посеред якого стоїть церківця, зі старими і свіжими надгробками. Боже, тут вони збиралися століттями! Хрести дерев'яні, залізні, камінні... Різних форм і уподобань. З угорськими, українськими, італійськими письменами.
Я фотографую старого паламаря в защепнутій аж під горло сорочці поруч з могилою Андруховича. Але не Юрія, а Андрія. Котрий писав не по-українськи, а по-мадярськи. І до висвячення був капітаном гвардії угорської революції 1848 року. А далі став панотцем у підніжжя гори Погар, у ще не відкритому тоді центрі континенту. Певно, замолював гріхи революційної молодості. Ах молодість-молодість...
Прощаємося з центром Європи не за графіком. Як-не-як, рідна Україна. Тож автобус запізнився на годину. Та нам хоч би що, головне - кудись їхати. Довго стояти на одній точці, тим паче центральній, - незручно. Не вірите? Ну то постійте!
У руці я тримаю надірвану буханку. Це найсмачніший хліб, який я коли-небудь їв. Його подарувала мені жіночка, яка везла на каталажці щойно спечені хлібини до крамниці. Його печуть на дровах, бо «газу тут не буде ніколи».
- Скільки я вам винен? - запитав я, притискаючи до грудей гарячий буханець.
- Та беріть, паночку, запусто, - посміхнулася гуцулка.
Доїдав я діловецький хліб уже вдома. А він усе ще пах мені Європою та Україною, які перетнулися в горах, а далі розбіглися - кожен своєю дорогою.
Ужгород - Ділове.
Це невелике місто у другій половині ХVІ — на початку ХVІІ століття стало поряд із Запорізькою Січчю основним осередком національного відродження України. Такому високому статусу Острог завдячував славетному роду князів Острозьких, що з кінця ХІV до середини XVІІ століть мали тут свою резиденцію. >>
Більшості відомо про так звані місця сили, де неначе б’ють потужні енергетичні джерела Землі та Космосу, здатні впливати на здоров’я і долю людей. Однак не всі вони (особливо наші, вітчизняні) так широко розрекламовані, як, приміром, Гімалаї чи острів Пасхи, Ієрусалим чи озеро Байкал. >>
Якщо гуртом і наполегливо «стукати» у всі двері, можна розбудовувати рідний населений пункт, навіть не маючи фінансування. У цьому переконує приклад селища Запитів, що на Львівщині. Місцевий селищний голова разом з односельчанами навчилися вигравати різноманітні гранти та проекти, як українські, так і іноземні. >>
У Вилковому, на березі Дунаю, стоїть величний пам’ятник — виснажена втомлена людина тримає важкий хрест і незворушно дивиться вперед — там Дунай впадає в Чорне море. Поруч — незвичайної форми човен. >>
Цю місцевість називають реліктовою й унікальною. Її вважають чи не єдиною білою плямою на карті України. Загадкова і неповторна, вона зовсім поруч, в Олевському районі, що на Житомирщині. Поліський Стоунхендж, як його вже встигли охрестити, розміщений усього лише за тридцять кілометрів на північ від райцентру. А подорож туди може перетворитися на мандрівку в часі або в іншу реальність... >>
В історії з географією — свої стосунки. Тож до ще вчора мало кому відомого містечка завтра може бути прикута увага всього світу, а ціла величезна могутня держава з часом взагалі безслідно зникає з карти. Або ось тисячі населених пунктів, які хоч нікуди за сотні років свого існування з географічної мапи не дівалися, але історична значимість їх змінилася кардинально. >>
