Зона світової скорботи

Благочестивий маніяк

      Для фанатів прози Стівена Кінга роман «Сell» (в українському варіанті «Зона покриття») найцінніший тим, що у вересні 2002 року письменник офіційно оголосив про закінчення своєї «жахливої» кар'єри. Мовляв, боїться зграфоманитися, бо фантазія вичахла. Крім того, на спокійне й безбідне життя Кінг заробив пристойно. Його річний прибуток становить близько сорока мільйонів доларів.

      Можливо, рішення закінчити літературну кар'єру похитнуло те, що ціла низка заздрісних колег по цеху категорично засудили присудження Стівену Кінгу 2003 року однієї з найвищих літературних нагород США - медалі «За видатний внесок в американську літературу». Ця нагорода автоматично надавала королю жахів статусу хрестоматійного класика. Своє обурення письменники мотивували тим, що Стівенові твори не належать до високої літератури.

      І справді, щоб скласти об'єктивне уявлення про творчість цього письменника, варто прочитати або всі його твори, або ж скористатися з рекомендацій гурманів-шанувальників стосовно того, які твори варто читати насамперед. Тiльки  за романи «Зелена миля», «Долорес Клейборн», «Серця в Атлантиді» чи «Торба з кістками» Кінгові цілком можна пробачити тонни попси. Адже згадані тексти - зразки саме високої, не надто популярної серед широких читацьких мас літератури. Саме така література й спрямована проти найпоширеніших і найогидніших людських рис, найзаразніша і найневитравніша з яких має назву «стадний інстинкт». Парадокс творчості Стівена Кінга полягає в тому, що навіть у дурнуваті історії з річками зовсім не виправданої, на перший погляд, крові, нашестями живих мертв'яків та іншої потойбічної нечесті він примудряється ненав'язливо увіпхати своє бачення реальності, а між закривавленими лезами ножів убивців-маніяків поселити іскру людинолюбства та віри.

Під знаком дитячої травми

      Цей блакитноокий дядько під два метри зростом і вагою дев'яносто кілограмів має купу фобій. Кінг боїться інших людей (параноїк). Навесні 1973 року життя його родини, яка мешкала в трейлері і перебувала практично на межі бідності, кардинально змінюється, і Кінг отримує свої перші двісті тисяч доларів за роман «Керрі». Він купує дружині Табіті перший серйозний подарунок (фен для волосся), залишає осоружну вчительську роботу і з головою занурюється у творчість і самотність. Пише майже цілодобово. Практично за десять з гаком років письменницької роботи, час, коли Стівен створив свої найяскравіші твори («Мертва зона», «Та, що спопеляє поглядом», «Кладовище домашніх тварин», «Христина», «Втеча із Шоушенка» та інші), він примудряється не лише стати алкоголіком-відлюдником, а й міцно присісти на наркоту. Зрештою, дружина поставила йому ультиматум: або сім'я, або алкоголь. Кінг вибрав перше. Адже схоже, що в усьому світі найменшу параною він мав хіба що до членів своєї родини.

      Друге місце серед Кінгових непереборних страхів посідає смерть. Його мати померла п'ятдесятисемирічною від раку. З того часу значну частину своїх гонорарів Кінг перераховує на боротьбу з цією хворобою. Письменник також панічно боїться павуків, мух, жуків, щурів, змій, темряви та страждає на клаустрофобію. Коли Стівенові було два рочки, його батько вийшов із дому по цигарки і вже ніколи не повернувся. Можливо, цей факт пояснює те, що в романах Кінга головних героїв-жінок не так уже й багато. А ті, які є, виписані неймовірно ретельно, правдоподібно, глибоко і яскраво. Складно навіть повірити, що ті образи міг створити чоловік. Головні герої-чоловіки в його творах майже всі - письменники, але часто вони мають питомо жіночі риси, такі як забобонність, помисливість, нервовість і тонку душевну організацію.

      Король жахів - затятий шанувальник хард-року. Свої твори він завжди пише під гучні AC/DC або «Металіку», мотивуючи це тим, що вони стимулюють його фантазію.

      На початку дев'яностих років минулого сторіччя Стівен Кінг створив свій рок-гурт. Час від часу досі дає концерти: «Якщо дружина не заперечує», - каже письменник. Табіта для нього - незаперечний авторитет. Саме вона свого часу врятувала зі сміттєвого відра уривки першого роману, який і зробив Кінга всесвітньо відомим. Табіта теж письменниця, але до популярності чоловіка їй далеко. Адже віддатися письменницькій творчості, маючи трьох дітей і чоловіка, вартого цілого зоопарку, практично неможливо. Дружина ревно пильнує, щоб «благовірний» публічно не молов усіляких містично-чорнотних дурниць, бо свято вірить у матеріалізацію слова. Й справді, у житті Кінгів не бракує містичних моментів. Кілька років тому на Стівена наїхала вантажівка, після чого письменнику довелося перенести кілька складних операцій. До водія вантажівки Кінги не позивалися, а довго з'ясовували стосунки зі страховою компанією, яка начебто виплатила їм малу компенсацію. Але, можливо, краще було, якби свої претензії письменницьке сімейство висувало до водія. Можливо, тоді бідолашний невдовзі не помер би за незбагненних обставин у власному домі...

      Водночас літературні герої Кінга мають доволі специфічне ставлення до власних дружин. Часто-густо ті або гинуть, або, як у новому романі «Зона покриття», перетворюються на живих мертв'ячок.

      Про дітей письменник не надто розповідає пресі. Кінг має двох синів і дочку. Лише один його син, Джозеф, подарував Кінгові внука. Дочка ж Наомі й узагалі викинула «некислого» коника, створивши 2000 року лесбійську сім'ю з п'ятдесятичотирирічною викладачкою теології зі штату Теннесі.

Цісарю - цісареве...

      Неабияк дивує передмова до українського перекладу «Зони покриття» Кінга та її автор. Хтозна, чому видавці зупинилися саме на кандидатурі молодого українського письменника Любка Дереша і з чиєї «легкої» руки цього юнака охрестили «українським Стівеном Кінгом»? Адже саме таку захмарно-авансову метафору використали на запрошеннях презентації книжки у Львові. «Якщо Дереш - український Кінг, то я - орбітальна станція», - сказала одна франківська поетка. Це здивування викликане аж ніяк не безапеляційною критиканською злостивістю чи слизькою і підступною «жабою». Просто твори Любка Дереша ні за стилістикою, ні за майстерністю і поруч не лежали з романами короля жахів. Те ж можна сказати і про передмову. Ще з часів юності читати передмови до перекладів творів світової літератури мені подобалося не менше, ніж власне твори. Прочитавши якісну передмову, можна було скласти враження не лише про письменника, його епоху й оточення, а й узятися до прочитання тексту цілком «підкованим» і в повній читацькій готовності. Кількох передмов до творів часом вистачало, щоб написати цілком якісну курсову роботу.

      У своїй куценькій передмові Дереш розповідає, як його «вуйко» знайомлячи з творчістю американського письменника, щось рекомендував читати, а щось забороняв. Описано це на диво безпорадно. Тими ж словами можна було написати не про творчість Кінга, а про якусь жорстку порнуху чи комікси у стилі «садо-мазо». Насамкінець автор передмови, мов мантру, повторює читачам: «Вірте! І насолоджуйтесь читанням».

      Щодо якості перекладу «Зони покриття», здійсненого Оленою Любенко, то, як казав той таки Любко Дереш в одному з інтерв'ю, мовляв, як на літературу такого жанру, переклад цілком стерпний. Думка більш ніж дивна. Принаймні Стівена Кінга вона навряд чи потішила б. Справді, у перекладі не надто багато відвертих «лаж», але додаткової роботи літературного редактора він безперечно потребує.

«Загони будують для худоби»...

      Як і більшість романів Стівена Кінга, «Зона покриття» - це доведене до абсурду риторичне запитання: «А що, коли б?...». Як завжди, Кінгова параноїдальна фантазія неймовірно інфекційна. Тому особисто мене вже на початку роману почала «хробачити» підступна думка про те, як чудово, що один свій мобільний я загубила в таксівці, а другий випадково утопила в унітазі. Отже, маю шанс на порятунок. Треба тепер негайно рятувати своїх ближніх і нищити ці сатанинські слухавки.

      Традиційно страхи Стівена Кінга про шкоду стільникового зв'язку попрацювали на користь цієї індустрії. Ще не встигнувши видати роман, видавництво Scribner почало рекламну кампанію через мережу мобільних телефонів. Зробили  рінг-тон із голосом Стівена Кінга, де письменник зловісно промовляє: «Наступний ваш дзвінок буде останнім».

      Сам король жахів мобільного телефону не має. Письменник боїться раку мозку, що його начебто спричиняють мобільники. В новому романі автор укотре протиставляє еволюційні надбання людини як homo sapiens убивчим досягненням цивілізації. В романі якийсь злий комп'ютерний геній запускає у стільникову мережу так званий сигнал, змінюючи хід еволюції і перетворюючи людей на зовсім інший, нелюдський вид. Усі, хто злощасного 1 жовтня користувалися мобільними телефонами, збожеволіли, перетворившись на живих мертв'яків із тваринними інстинктами. Зовсім небагато людей, переважно пенсіонери, консерватори та немовлята залишилися при людській подобі. Та, на жаль, далеко не всім щасливчикам, представникам «старого людства», в умовах цього «вельтшмерцу» вдається зберегти людську подобу. Тим часом живі мертв'яки-мутанти стрімко еволюціонують. Вони значно сильніші за людей, бо мають потужну колективну свідомість, володіють телепатією, гіпнозом і навіть здатністю до левітації.

      Гурт людей, яким таки вдалося залишитися собою, врешті-решт завдає потворам нищівного удару. Проте хепі-енд у романі сумнівний, «со слєзамі на глазах». Адже від цього потрясіння людству навряд чи вдасться швидко оговтатися.

      Я б означила роман «Зона покриття» як твір радикально-антипопсовий, попри те, що автор узяв на озброєння несамовито масову «мертв'яцьку» фішку режисера Джорджа Ромеро. Саме цьому режисерові Кінг і присвятив роман. Від Кінга попсі перепало з усіх боків. Дісталося не лише поп-музиці, а насамперед бездумній масовій свідомості. Мережу «щільникового» зв'язку письменник цілком логічно уявляє як моторошний вулик. Грубо кажучи, загін. А «загони зазвичай будують для худоби». Це - наріжна думка роману.