Орхан Памук. (РЕЙТЕР.)
Зрозуміти витоки таких бурхливих біографічних і творчих перипетій неможливо без короткого екскурсу в традиції турецької літератури минулого століття, яким Памук як непересічна творча особистість був приречений певною мірою опонувати. Читачеві, вихованому на класичних зразках творів «українського радянського» письменництва, турецький літературний дискурс ХХ століття є до болю знайомим. Ті самі соцреалістичні або пафосно-патріотичні теми, мотиви праці й боротьби, таке ж домінування літературних «могікан». Літературний процес батьківщини Орхана Памука насамперед визначався кемалістською революцією, яка, з одного боку, привела до створення Туреччини на уламках Османської імперії, відбила західну інтервенцію, з іншого ж - спрямувала суспільство в рамки жорсткої секуляризації та вестернізації у поєднанні з авторитаризмом. За останні чотири десятиріччя влада в Туреччині неодноразово переходила в руки військових.
«За великим рахунком, проект вестернізації (Кемаля Ататюрка) потребував ворогів, і вони знайшлися - реакціонери, традиціоналісти консерватори. Вони й досі воюють. І культурний дух країни визначався цією боротьбою», - так в інтерв'ю газеті «День» розповідає про своє бачення цієї ситуації сам Орхан Памук. Письменник часто зазначає, що він чужий турецькому лівому літературному середовищу. Виходець із заможної турецької родини, мешканець привілейованого кварталу Нішанташи, Памук органічно не вписується в ці як мистецьки, так і політично заангажовані літературні кола.
Та, попри це, наклади двох із найпопулярніших романів Памука - «Чорної книги» та «Мене називають червоним», за який письменника нагородили Дублінською премією, - сягнули в Туреччині рекордних позначок. Турки, не відриваючись, зачитувалися ними вдома, в метро, на лавочках у скверах. Вони плакали і сміялися, впізнаючи в героях цих романів себе, і, зрештою, собі дивуючись.
Європейський же читач у творах турецького автора відкрив для себе незвичайне, дивовижне місто на перетині двох світів: ірраціонального Сходу і прагматичного Заходу. Не втрачаючи національного колориту, Стамбул Орхана Памука постає містом великого виміру, не зашореним у жодні рамки. Як сказано в прес-релізі Нобелівського комітету, премію Памукові вручено за те, що «в пошуках меланхолійної душі свого рідного міста виявив нові символи зіткнення і переплетення культур».
Опис цього міста, де Памук народився, виріс, де він живе, наявний чи не в кожному творі автора. При цьому місто зазнає перевтілень, немов жива істота. У «Чорній книзі» перед нами - Стамбул містичний, Стамбул в очікуванні мусульманського месії, махді, центр секти хуруфітів, суфіїв, які читають долі по рисах облич, зрештою, місто - детектив із таємницями своїх убивств і злочинів, загибелями головних героїв і «гангстера» у водах Босфору. У романі «Мене називають Червоним» Стамбул - це місто насамперед середньовічне і мистецьке, з розкішними палацами падишаха, древніми мечетями, майданами, тісними вуличками, зі старими будинками, з єврейським кварталом і з обителями дервішських орденів текке, з малярами-митцями, торговцями, імамами, візирами, жебраками. В останньому романі Памука: «Стамбул: спогади та місто» - це ніби збірний образ усіх попередніх творів автора, всього його стамбульського життя, вершина гори, з якої видно цілий «стамбульський» хребет, історія в безлічі історій-мініатюр, властивих сучасній літературі.
Присутній Стамбул і в нашумілому романі Памука «Сніг», який невдовзі має з'явитися на українському книжковому ринку. Але присутній, радше, як щемливий спогад про Стамбул «колишній». Через чотири роки після написання «Снігу» (1999-2001) Памук у своєму інтерв'ю швейцарському виданню Das Magazin зазначив: «У Туреччині вбили мільйон вірмен і триста тисяч курдів. Про це ніхто не згадує, і мене ненавидять за те, що я про це говорю». Відразу пiсля того на письменника подали до суду за наклеп на державу. З одного боку - турецькі ультра-націоналісти, з іншого - мусульманські радикали у пресі й на вулицях у вигляді численних акцій розгорнули проти письменника кампанію протесту з вимогою засудити Памука до ув'язнення. Однак спроба запроторити непересічного автора до тюрми здійняла хвилю обурення в середовищі європейських інтелектуалів, які рішуче засудили такі наміри. Під листом на захист Памука підписалися такі видатні імена, як Умберто Еко, Гюнтер Грасс, Габріель Маркес та чимало інших визначних особистостей.
Утім скандальним у Туреччині й особливо цікавим для Заходу став уже сам «Сніг», написаний незадовго до теракту в Нью-Йорку 11 вересня. Після публікації цього роману про Памука заговорили як про турецького Салмана Рушді - англійського письменника, засудженого фетвою (указом) духовного лідера Ірану аятоли Хомейні до страти.
Роман «Сніг» названий політичним. Хоча його політичність можна усвідомити, радше, в трагедії митця як людини, загнаної в безвихідь жорстокістю навколишнього світу, політичними й історичними абсурдами. Та в жодному разі не у приниженні чи то ісламу, чи то власної країни. «Сніг» - це політико-фантасмагорійна історія в мініатюрі Туреччини всього ХХ сторіччя, де в маленькому місті, відрізаному від світу снігопадом, дівчата-мусульманки скоюють самогубства, борючись за право носити хустину, а театральні актори, всипавши свій шлях трупами, здійснюють військовий переворот. На тлі всього цього колишній політичний вигнанець Ка бореться за своє право бути щасливим - і зазнає поразки.
До слова, сам Памук називає себе Шахерезадою у власних романах. Себто - стороннім спостерігачем, який усього-на-всього розповідає читачеві побачену чи почуту історію, не рідко в манері текстуальної гри. Мабуть, тому постмодерністи часто зачисляють його до «своїх». Хоча сам Памук реагує на такі приписи іронічною усмішкою: « Я стараюся відповідати на це по-постмодерністськи: це вони так кажуть».
У творах Памука часто намагаються знаходити схожість із Борхесом, Умберто Еко, Гессе, Гюнтером Грассом. Та чи не найчастіше критика порівнює Памука із Джеймсом Джойсом. Паралелей справді багато: колись, на початку минулого сторіччя, саме в таких умовах народився знаменитий Джойсів «Улісс». Далека від Туреччини Ірландія, далекий від Стамбула Дублін, але на той час - така сама європейська периферія, заполітизоване суспільство, місто з його вулицями й вуличками, як жива істота - герой сюжету, переосмислення релігії, і таке саме повстання проти канонічної літератури.
Орхан Памук і сам визнає, що однією з географічних основ «Чорної книги» був «Улісс» Джойса. Однак далеко не кожен критик зауважує в цій подібності іншу, внутрішню паралель, а не просто перетини стилів, літературних прийомів чи сюжетів. Джойс своїм великим романом руйнував саму традицію, канони великого роману, запроваджуючи нові стандарти класики. Памук же своїм великим романом хоча б частково повертає нас назад до цієї традиції, переймає її, роблячи плавний перехід від постмодерну до чогось нового, ще не зовсім, або й узагалі нам не знайомого; водночас підхоплюючи Набоківське «я зневажаю», але й не відкидаючи ні детективного жанру, ні текстуального експерименту.
Коли російські журналісти запитали в Памука, як він ставиться до «маскультового» Паоло Коельо, Орхан відповів: «Вибачте, не читав». Символічно, що одними з його улюблених письменників є Достоєвський і Толстой. Памук навіть писав передмову до турецького видання Достоєвського, а в його романах, хоча й не часто, можна знайти також і спогади про «героїв Чехова», і ремарки щодо Тургенєва.
Очевидно, вручення Нобелівської премії Орханові Памуку є підтвердженням того, що перетин Сходу і Заходу остаточно обраний точкою нового літературного кипіння. Адже тема зіткнення двох світів - наскрізна у романах Памука. До неї спонукає сама історія Туреччини, Анатолійського півострова і Стамбула - колись еллінського, візантійського (чим, до речі, так пишаються турки), згодом - ісламського, оттоманського, а нині - секуляризованого, водночас і європейського, й азійського. Орханові Памуку вдалося не лише ввібрати в себе західноєвропейський нарратив, а, виступаючи в ролі Шахерезади, поєднати його зі східним, додавши в позитивному сенсі «по-борхесівськи» східних міфів, переказів, легенд і суфійської містики.
Знайшовши місце турків і Туреччини у глобальному часовому та географічному просторі, Памук тим самим виводить власну літературу за межі периферійності. Озираючись на наш літературний процес, йому можна тільки по-доброму позаздрити. Хоча в себе на батьківщині письменник постійно наштовхується на ворожість і звинувачення в нелюбові до Туреччини, насправді всі його твори присвячені тільки їй - рідній країні, її людям, побуту і філософії. І, за словами цьогорічного нобелівського лауреата з літератури, зраджувати цій традиції він не збирається.
Свого часу суфії, або дервіші (послідовники суфізму, містичного напряму в ісламі, до якого належали відомі нам Фірдоусі, Румі, Хаям та Сааді), виступали як перші енциклопедисти мусульманського світу. На сучасних суфійських веб-сторінках інколи можна знайти згадки про Орха-
на Памука як великого суфія. Справді, розгорнувши книжку Памука, читач відкриє для себе справжню енциклопедію Сходу, яка, зазвичай, ніколи не замикається на одній Туреччині, переносячи нас то в Персію, то в Багдад, у часи як тимуридів, так і султана Мегмета Фатіха, підкорювача Константинополя.
У 70-х роках сходознавець арабського походження Едвард Саїд зробив у цій науці міні-революцію, випустивши свою працю «Орієнталізм». У ній він наглядно продемонстрував упередженість західних сходознавців у їхньому ставленні до Сходу, вивчення ними Орієнту як «тубільної» землі, лише задля підкорення аборигенів. Тепер, схоже, Орхан Памук на наших очах творить революцію не тільки в літературі, а й у сприйнятті культур, переплітаючи дві часто полярні, досі войовничі одна щодо одної традиції, відкриваючи для Заходу не чужі йому Схід та іслам, Стамбул і Туреччину очима світового мандрівника, не завойовника.
* * *
У своєму зверненні до українських читачів з нагоди виходу українського перекладу свого роману «Мене називають червоним» у журналі «Всесвіт» невдовзі після Помаранчевої революції Орхан Памук написав: «Шість років свого життя я віддав праці над романом «Мене називають червоним». Це роман про радість праці художника, про радість і смуток від зміни культур. Зараз, коли весь світ у захваті від славної Помаранчевої революції, українці також стануть свідками і радості, і прихованого смутку від культурних змін. Та хіба має яке значення на тлі всіх цих подій крихкість людського життя й насолода від літературної праці? Я знаю, що мої читачі зрозуміють драми моїх оттоманських і перських митців».
І він, мабуть, таки має рацію. Персонаж зі «Снігу», учасник так званого політичного зібрання в провінційному містечку, яке до болю нагадує наші розкидані по всій країні дискусійні «гайд-парки», говорить: «...Ми тут усі поводимося так, наче набагато розумніші за європейців, кажемо, що ми - не такі, як вони, але я вам даю слово: якби сьогодні німці відкрили в Карсі консульство й почали давати безкоштовні візи, то за тиждень у тому Карсі вже б нікого не було!». Вам це нічого не нагадує?..
Олесь КУЛЬЧИНСЬКИЙ,
перекладач.
Орхан Памук (у перекладі з турецької «памук» означає «бавовна») - турецький письменник і сценарист.
Народився 1952 р. у Стамбулі в заможній турецькій родині. Закінчив Стамбульський Роберт коледж, Технічний університет та Iнститут журналістики.
З 1985 по 1988 рр. мешкав у США. Здобув світову славу після публікації роману «Біла фортеця» у 1985 р. Наприкінці 1990-х відмовився від вітчизняної нагороди «Народний письменник», на знак протесту проти переслідування турецькою владою курдів. 2003 р. був нагороджений найбільшою в галузі літератури Дублінською премією за роман «Мене називають червоним». 2005 р. - лауреат Премії миру німецьких книготорговців. Того ж року був звинувачений у наклепі на державу за підняття теми «геноциду вірмен», однак судовий процес не відбувся. Перед цим деякий час знову мешкав у США, не вказуючи своїх координат.
12 жовтня 2006 року став лауреатом Нобелівської премії.
Інші романи: «Тургут-бей і сини», «Нове життя», «Тихий дім», «Чорна книга», «Сніг», «Стамбул: спогади та місто».
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
