Ось Bоно. (автора.)
На роздоріжжі лежить Яйце. Гладке, біле, метрів зо три завдовжки і вище за людський зріст упоперек. Ліси підступають до Яйця з трьох боків, четвертий бік визначає початок або кінець районного містечка Іванкова з мовчазними спорудами автовокзалу та санепідемстанції обабіч Траси. Траса націлилася на недалекі Обуховичі, поворот ліворуч вказує на неближній Овруч, лічені кілометри від поворота праворуч ведуть до Зони чорнобильської, до КПП «Дитятки».
Три роки тому, також восени, наша знімальна група виїздила з Зони через «Дитятки», волаючи пісень групи «ДДТ» від радості. «Дивися! Яйце!»- прокричав оператор Вова і притиснув носа до скла мікробуса. «Ага! Два!» - не повірили ми йому, і водій на вимогу Вови загальмував тільки через кілометр. Вова вийшов у ніч розгледіти Яйце, і одразу втрапив ногою в боброву нору. Ми виймали Вову з землі, як кілок. Вова увійшов у матір-землю по самі сідниці.
... Яйце все ще лежить. Дехто з місцевих уже розпатякує, що воно лежало тут мільйони років. Але проти цієї версії свідчить надто новітній матеріал його шкаралущі. Місцеві школярі деякий час запихали в Яйце листи з бажаннями. Одного разу всі листи зникли, і нових послань до Яйця більш не несли.
Від «обуховицького» кінця Яйця треба пройти Трасою до першого поворота праворуч і повернути у сосновий Бір. Тоді вам лишиться ще близько кілометра до Болотні.
Борова тераса обривається в заплаву річки Болотні. На розі бору терасу на початку останньої війни було перекопано нашвидкуруч кількома окопами. Тепер уже незрозуміло, дивляться вони у бік заплави, а чи їх спрямовано в бік Траси. Звідки підходив супротивник, знають тепер тільки старі болотненці.
Як і в Києві, колишній «бродвей», вулицю Леніна, перейменовано на вулицю Богдана Хмельницького. Спекотний безлюдний вихідний бабиного літа веде потихеньку до нічим не примітної садиби в загальному строю хат. Мешканка цієї садиби двічі уславила не тільки своє село, а й Україну у світі та у Всесвіті. На садибі, і ззовні, і всередині її, це ніяк не відбилося. Такі самі повітка та сарай, стайня для лякливого коня Орлика та великі сани під хатою для нього ж. Чисто заметена, але звичайнісінька світлиця. Тільки три роки тому вона була, як гарбуз насінням, напакована «картoнами» Примаченків - матері Марії та сина Федора. Тепер кімната гола, як бубон. Чи злий вихор з «Чарівника смарагдового міста» влетів та забрав старе життя, а чи «Чорний Звір» з картини Марії Оксентіївни ожив у запасниках Музею декоративного мистецтва в Лаврі, дістався рідної оселі й усе потовк.
Перше звернення є характерним для болотненців - навіть до нового пам'ятника на могилі Марії Примаченко земляки звертаються таким чином. Другий варіант - це «родинне ім'я», такою геніальна жінка існує в пам'яті старших Примаченків та в уяві молодших.
Перше відкриття Марії Примаченко відбулося... скажімо так, «по рознарядці» під час «кампанії пошуку народних талантів» у рік cталінської Kонституції - 1936-й. Жодних відомостей не знайшлося в інтернеті про київську художницю Тетяну Флору, що була першим Маріїним «Пігмаліоном», обережно прийняла болотненський талант до своїх рук. Єдиний штрих щодо тактовності Флору - це заборона Марії відвідувати Київський зоопарк, «аби не загинули примаченківські звірі». Надворі гули люті роки, а в експериментальних майстернях Марії було, як у материнському череві, тепло і затишно.
Цих звірів, «що схожі на квіти», Марія могла підгледіти й у руках своїх родичів. Дід бондарював, різав по дереву, майстрував дворові огорожі у вигляді поганських божків. Баба була вродженою писанкаркою. Мати - визнана вишивальниця. Від неї і перейняла Марія чарівний орнамент, де не розбереш, де птахи, а де квіти.
«Починалося все це так... Якось біля хати, над річкою на заквітчаному лузі, пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...»
Наслідки поліомієліту, важке пожиттєве ортопедичне взуття не зробили «криву Марію» відлюдькуватою. Духовні родичі знайшлися в неї по всьому світу - від Пабло Пікассо до Марка Шагала. Одночасно з «картонами» Примаченко ще прикрашала своїми малюнками кераміку. А для прожиття - власного та синового - шила піджаки та штани на ножній швейній машинці, блискавично точно відриваючи потрібні шматки тканини замість ножиць руками.
22 червня в житті Примаченків ставало чорною датою двічі. Вперше - коли хто побіг на схід, хто - назустріч ворогові битися, Марія повернулася до Болотні. Треба було звідкись брати сили. Забуття, як виявилося, пішло їй на користь, але знадобилися десятиліття, щоб і вона, і світ це зрозуміли.
Удруге Оксентіївну відкрили вже глибоко повоєнному світові - один за одним - двоє зачарованих шукачів - Григорій Мєстєчкін на початку 1960-х років та Юрій Рост на початку 1970-х. Мені довелося бути знайомим з обома, хоча феноменального дяді Гриші з його навіки здивованим виразом обличчя нема вже у фізичному світі. Мєстєчкін розкопував призабутих народних геніїв, писав про них статті й знімав фільми, нічого не бажаючи для себе. Його здивований та радий талантові іншого погляд лишився у повітрі, як посмішка чеширського кота.
«Московський киянин» Юрій Рост вивів Марію Примаченко на шпальти «Комсомольської правди» з найбільшим газетним тиражем у радянській імперії. Після публікації «Михалича» Оксентіївна остаточно повернула собі довоєнні позиції у свідомості - і підсвідомості - світового загалу. Син, спадкоємець та митець, Федір ніжно згадує свої лісницькі походеньки з Ростом по гриби та подорожі у «кареті Міхалича». Три роки тому геній журналістики Рост так само ласкаво згадував мені родину Примаченків у своїй «конюшні Роста» в Москві, на Покровці, 6. Але тепер так надійно «заліг на дно», що Федір занепокоєний - чи живий-здоровий Міхалич, адже в них обох вік уже не дитячий.
Три роки тому невістка Оксентіївни Катерина з точним дівочим прізвищем Вождаєнко, мати численної примаченківської родини (чоловік Федір, сини Іван та Петро, онуки Іван, Настя, Маша, Ваня, невістки), кричала оператору Вові через хвіртку: «Ой, солоденькі мої, не знімайте мене!» Сьогодні текст уже інший: «Господи милостивий, що мені - матами чи що на камери ці ваші?!. Не буду зніматься, бо я тоді й до ранку не доживу...»
Між нашими двома зустрічами пролягла біло-чорна смуга нового злету примаченківської слави, що, як у прірву, зірвалася у розбійницький наліт на хату 22 червня цього року. Господарі перелякані, здається, навіки.
- Ми не Приймаченки, а Примаченки, - з погордою оголошує Катерина Вождаєнко-Примаченко». - Ні до кого не ходили у прийми. Прима - значить «перший». Нікуди звідси не подінемося і не злетимо. Краще бути першим на власному городі, аніж товктися по приймальнях.
Здається, три роки тому Федір Примаченко «співав іншого лазаря».
-... Коли б я не «закачувався» в транспорті, коли б не та операція на вусi! Трохи у машині проїду - і «відключаюся»... Мене запрошували всюди - від Америки до Донецька. Вона мені нада, та Болотня?! Хай би вона паслася та росла, та Болотня!»
Е-е-е ні, це кураж у ньому кричав, у Федорі. Онуки - ті їздили оздоровлюватися до Іспанії за чорнобильською програмою, а «діди» й сини з невістками перебули тут усі «дива» і до Чорнобиля, і після. І стали свідками, як полізли мамині «чудиська» з катастрофної свідомості земляків.
Життя Федора не було веселішим за мамине. 1941 рік народження - це як чорна позначка в долі. Батько загинув у фінську, тому вiн, Марінчук Федір Васильович за батьком, а Примаченко - за мамою. Жили з мамою в діда Оксена та баби Пруськи Оксентихи. Найкращою іграшкою протягом життя була... жива кізка, що її дід Оксен придбав за вимогою балуваного внука (тепер так само мимоволі балує дід молодшого онука Костика). Наслуховувався маминих оповідей про життя, пробивався до неї крізь глухість. Робив ковалем, пастухом, і до пенсії - лісником. Та повсякчас знаходив хвилину для малювання, виконував мамин заповіт.
І в синах проросло бабине малювання, і в онуках. В одного хист більше тяжіє до карикатури, і Катерина зве їхні чернетки «чортовиками». Другий відходить на якийсь час від заповіту, бо треба родину годувати. Але «бабин наказ» дамокловим мечем висить в усіх над головою: «Ти Примаченко, маєш «соотвєтствовать»!
У райцентрі хочуть назвати Школу мистецтв іменем Оксентіївни, але Примаченки на цей момент - проти. Онуку Настю педагоги «схиляли» малювати, «як усі», про яку свободу творчості може йтися? Під «дахом» буйного бабиного живопису будь-які канонічні лещата видаються їм злочином.
Є й така картина в Марії Примаченко. З її чотирма класами та страдницьким життям вона навчилася вкладати зміст цілого роману в назву чергового «картону». Так, тільки в літературі та в нашому розумі реальність розгортається послідовно, за законами мислення рідною мовою. Але ж у глибині, там, де весь народ є однією Людиною, таємничим Адамом Кадмоном із давніх міфів, там нема ні простору, ні часу, а все існує водночас: і всі живі, і все - живе. І сусіди, і природа, і влада влізають у сон-реальність митця-пророка під виглядом фантастичних квітів, тварин та орнаментів.
Цікаво, наприклад, яким би наснився Оксентіївні Президент України після його блискавичного візиту в Болотню 8 грудня минулого року. Власна уява малює мені вихор швидкісної автоколони, мигтіння маячків, писк та шурхіт численних радіостанцій, чорний розсип постатей у снігах з боку річки: «П'ятий, я другий! Пройшов до веранди, передаю!» І очі, очі у шибках, хвіртках, за парканами - очі!... !» «У сусіда хата біла»... Ой, і біла ж була Примаченкова хата того грудневого дня. Мабуть, ішлося про її перетворення на музей і про те, чи надійно зберігати в цих снігах родинну спадщину.
Або ким, яким дивом видався би «бабі Мані» горілчаний, масляний та інший магнат Іванківського району Костянтин Бондарєв тiєї години 24 березня 2006 року, коли він відкривав у київській галереї «Арт-Блюз» виставку з 36 робіт Марії Примаченко. Всі роботи входили до складу бондарєвської колекції. Тоді Бондарєв був у зеніті своїх можливостей - фактично другою людиною обласної влади. Потужності колишнього колгоспу Комінтерна, що йому Примаченки віддали своє «зовнішнє», поза мистецтвом, свідоме життя, також входили - і входять - до сфери впливу магната.
«Я не вважаю цю колекцію матеріальним активом, для мене набагато важливішою є її духовна цінність, - сказав Бондарєв у інтерв'ю газеті «Дело», - В її картинах «вміщена стовідсоткова рафінована українська культура».
За словами Костянтина Бондарєва, він «мав намір відкрити музей на батьківщині художниці, однак з'ясувалося, що для цього знадобилося не тільки побудувати придатну для цієї мети будівлю, а й найняти й забезпечити заробітком персонал». «Я хочу подивитися, який резонанс викличе цей вернісаж, а потім вже здійснювати подальші кроки» (з інтерв'ю газеті «Дело»).
Уже не один рік існує Благодійний фонд імені Марії Примаченко. Пам'ятник на могилі геніальної жінки - найбільш помітне діяння фонду; відкривали його з помпою. Добре було б ще живим допомогти - і живим Примаченкам, і їхнім живим роботам. Бо коли художник лишається у безповітряному просторі, його візьме за горло кожен, в кого весь світ оцінений «сумою прописом».
Те, що сталося 22 червня 2006 року на Примаченковій садибі,втрапило в усі кримінальні «аннали» й пішло гуляти по світах у ефірі та на шпальтах.
Катерина вже не має сил повторювати про той жах «на біс»...
- Мені всіх людей жалько... Кожного пускаю до телехвона... В мене все нарозпашку. Тут ніхто не живе, за двором хата порожня... розвалини, собак я не чую... Казав оцей... Взяли якось щипчиками за вікно, тишком - нишком з щепочку одкрили і стояли отут... Одчиняю - зразу за дверима один, і три шарком - я ж іх не розобрала... та й кулею на мене... Тільки встигнула крикнути одне слово - «Ваня!!» - і всьо. Ваня тут же спав... Вискочив у трусах і - що ти їм зробиш о п'ятій ранку?! - чотири ножа, чотири отаких палки дерев'яних, як ото заступ... І я ж уже нічого тоді не бачила, мене м'ячиком тоді покотили - і додушували... Ще й зараз - і потилиця в мене болить, і... душа болить, і все болить... А ззаді вони і Ваня - я ж не бачила як... Загнали його - он же порозбивав тії три палки... Стільки крові було... ножі, палки, і крик - «Показуй, де мільйони Ющенка!».
Хто, який такий «рахуба» вичавив зі своєї душонки оце заздрісне формулювання?
Звідкіля, яким чином виникла потому в міліцейських зведеннях вартість 77 Федорових робіт, що потягла та брава четвірка з двору Примаченків, виламуючи дорогою «картони» з рам,а ті, що не втислися в авто, було просто порвано й покидано? Який такий оцінщик сказав «від трьох до десяти тисяч доларів за картину»? Адже Федір зроду-віку своїх робіт не оцінював, все тримав для музею... Три роки тому я спитав його обережно - чи думаєте продавати хоча б щось «для підтримки штанів»? М'якої вдачі чоловік відповів тоді несподівано жорстко: «І не подумаю, все - музеєві Примаченків!»
Вони сподіваються на музей і зараз. У спокійні хвилини, доки мовчить «оперативна пам'ять», Федір показує на клаптик городу між хатою та копанкою з карасями, там, де височить самотнє деревце: «Отут музей має бути. Сини завершать все, це їхня справа».
Коли ж пам'ять знов починає мучити, махає рукою: «Хай вже все буде в новому «Мистецькому Арсеналі». Обіцяв Президент, що там і мамі, і мені знайдеться місця стільки, скільки треба».
Федорові роботи, врятовані зусиллями міліції, перебувають зараз, за свідченнями ТВ та преси, в музеї МВС. Тільки з преси дізнаються Примаченки про пересування їхньої спадщини теренами рідної країни.
Це фінал Маріїної улюбленої пісні «Вишеньки-черешеньки». Начебто пісня народна. Але ж є автор її слів, і цей автор- Лариса Косач, Леся Українка. Лесі, як і Осентіївні, важко було пересуватися грішною землею. Тож вони обидві літали в уяві і декого по смерті своїй літати навчили.
Марія Примаченко пішла. Але Примаченки нікуди не поділися. Їм нічого не завдали ані тутешні розбійники, ані популярність у вищих колах.
У Карпатах - центр Європи. В причорнобильській Болотні закопано її пупа.
Йдеться не тільки про мистецький хист, а й про пророчі здібності Марії Примаченко. Оксентіївна - наша Ванга. В ній - Стругацькі, Лем, Матриця та інші вербальні та кіношні пророки, розчинені й припасовані до фантастичної до - й післячорнобильської нашої реальності.
Вона починала як живий код громадянської війни в Іспанії, репресій, Голодомору, війни... Просто орган таємничого почуття народу, рецептор, що знімав інформацію на тому рівні, де ми всі - родичі, і не тільки з бушменами, туарегами, євреями та шумерами, а й - з пінгвінами, ведмедями та Мурчиком на вашій призьбі. Коли я дивлюся на котячий або пташиний недоношений плід, бачу Оксентіївну, що схилилася над стежкою, а на стежку впало й зробилося сойчине чи там сорочаче стигле ЯЙЦЕ.
Що сканував геній, доки ти, п'ятирічний, стрибав по калюжах або крутився догори тім'ячком у маминому череві? Художник - він також і твій акушер, читачу.
Закривають твій пологовий будинок. Прийшли юристи та пресвітери з усіма їхніми чеснотами, прокарбованими на обличчях, і закривають твій пологовий будинок, аби відкрити на цьому місці більш прибутковий, начебто, бізнес-центр.
Але Яйце на болотненському роздоріжжі починає вже кришитися. Хто чи що, який звір вилізе з нього, коли воно нарешті лусне, могла передбачити хіба що Марія Примаченко.
Момент знаходження скарбу завжди запам'ятовується хвилею переляку. Радість, ейфорія — це вже наступний етап. А попервах — просто вибух адреналіну, що не обирає, чим вам ввижатися, і тому ввижається найдавнішим, що є в живій істоті — страхом перед новиною. >>
Мужні намагання незалежної Української держави відзначити 100-річчя Івана Багряного демонструють, хто в неньці Україні «живєє всєх живих». «Живєє всєх», як виявляється — син муляра зі слобожанського села Куземина Іван Павлович Лозов'ягін, що взяв собі псевдо Багряний. Через 43 роки після смерті він викликає бурю в серцях не тільки ідейних недругів, а й деяких власних нащадків. І, як і тоді, його люблять та намагаються зрозуміти люди, які відчувають себе його духовними родичами.
На щастя, сам Президент підписав-таки 15 вересня 2006 року Указ «Про відзначення 100-річчя від дня народження Івана Багряного». Бо «під скляною банею» прийняття відповідного документа було блискуче зірвано. Там ще надто багато активних товаришів, що для них Вільна Людина Іван Багряний до цього часу — «просто агалтєлий бандеровєц».
Зізнаємося одразу — автор давно записався у довгу чергу, аби стати одним iз них. >>
Я побачив його в Переяслав-Хмельницькому музеї народної архітектури та побуту в травні 1989 року...в небі. Себто, у повітрі.
Невеличкий студійний кран возносив приземкуватого вусаня над буйним яблуневим цвітом. А вусань завзято крутив корбу коліщатої ліри і під мелодію, що нагадувала рипіння цілої чумацької валки, співав-кричав і Лівому берегу Дніпра, і Правому — «Та й нема в світі правди, //правди не зіськати!//Скільки в світі тії правди, //що Отець-да-Мати!..»
Отакою лірницькою кометою на зйомках фільму вперше пролетів у автора перед очима Михайло Хай. >>
Одного разу хтось встане вранці, підійде до вікна і скаже собі, товаришеві чи дружині (тільки поодинокі дружини кажуть чоловікам таке, бо жінкам, така вже в них природа, важче відмовитися від усталеного побуту.) «Дивися, по них можна перевіряти годинник... Вісім сорок п'ять — пік їхньої міграції... Неначе гірський потік». — «Хто?» — «Представники міністерств та відьомств. Початок робочого дня». — «То й що з того». — «Кожної осені їх все більшає, хто б що не казав». — «То що з того». — «А ввечері буде відлив, і не варто буде виходити на вулицю. Зметуть». — «То й що тобі з того? Буде неврожайний рік, то приєднаєшся залюбки до них»... >>
Усе почалося з дубових листочків. Ось вони, збереглися у ліпному колі на стелі. У кожного з нас був власний візерунок на шпалерах у спальні чи у вітальні батьківського дому. Мешканець цієї квартири 1920-х років вважав згодом, у старості, що цей візерунок стає чимось на зразок пожиттєвого коду уяви в особистості. Таким «шифром» стали для Стася Лема, сина Самуїла Лема та Сабіни Волльнер з другого поверху Браєрівської, 4, що у Львові, альфрейні дубові листочки на стелі. Одним чином вони уявлялися йому під час хвороби, іншим — перед відходом до здорового дитячого сну, та кожного разу — новими. Він особисто називав це «грунтівкою душі... тим першим пластом досвіду, що прилучає нас до світу і не змінюється з часом на жоден інший... наслідок утаємничення у певну форму культури, тривкіше за віру з її цілісністю» (тут і далі цит. по — «Високий Замок». — Л.: «Піраміда», 2002, переклад Лариси Андрієвської). >>
У кишені лишилася остання двадцятка. Решту повисмикував по ринках та гастрономах (слово «маркети» мені нічого не каже - спізнився поколінням). А від портмоне свідомо відмовився. Через тісняву в громадському транспорті та її наслідки. Може, хоча б щось збережеться...
...хоча б оця двадцятка. Гарного екологічного кольору, з ювіляром Іваном Франком на одному боці та Львівською оперою на іншому. >>
