(з архiву «УМ».)
...Уперше потрапив до Прилуцької колонії у 1986 році. Я працював кореспондентом газети «Молодь України». Саме з'явився дозвіл на відвідування таких закладів. Я уже натоді відвідав Нікарагуа, Латинську Америку, Кубу - зробив багато репортажів. Словом, досвід ще той! Отож поїхав від редакції я. Першого дня почав розповідати про свої закордонні мандри (тоді ще мало хто там побував). Другого дня мене попросили виступити ще. На третій день - ще. Я не дуже охоче, але погодився. Уже прощаюся з ними, а один пацан каже: «Ми вас дуже просимо приїжджати до нас ще. Ви - єдина людина, яка з нами ГОВОРИЛА ПО-ЛЮДСЬКИ і не сприймала за нікому не потрібних покидьків суспільства». Я кажу щось про брак часу, а він мені у відповідь: «У нас багато часу, і ми будемо вас чекати». Після цього почалося моє «пожиттєве ув'язнення» у цій колонії. Як я міг забути цих дітей? Тепер у мене дванадцять років чистого стажу. Була злива статей! Перша називалася «Злочин і кара». Минулого року мене знайшов один чоловік. Йому сорок років, він директор великої фірми у Луганську. Моя стаття була про нього! Його згодом реабілітували, хоч він відбув три з половиною роки в колонії! Він сказав, що коли вийшов, сів на сходах і плакав...
...Як мені вдається переходити у спілкуванні з цими дітьми від суворих ноток до лагідних? Це все вулична дітвора, яка нормальної мови не розуміє. Треба бути з ними такими, як вони. Коли хтось із них гаркне на мене, я говорю: «Вийди із кабінету, бо зараз розмажу по стіні - будеш, як мармеладка!». Коли дядя Юра злий - всі ходять навшпиньки. У мене за спиною суворий досвід, а це допомагає спілкуватися з дітьми, які не мають батьків. Чоловічого піклування вони не знали. Начальник колонії називає мене квочкою, за якою ходить завжди із п'ятнадцять курчат. Запитую одного: «Васю, чого ти за мною ходиш?» А він: «Дядь Юр, можна, я просто буду поряд із вами...» Зазвичай я їду на два дні, на третій - не витримую.
У дитині, в підліткові треба бачити людину, а не нижчого, малого і нікчемного. Є кілька законів завоювання довіри. Мене вчив цьому перший мій (а тепер уже колишній) начальник колонії Мазурчак. По-перше, не можна спочатку дивитися на особові справи цих дітей. Вони всі вихованці! Треба на всіх дивитись однаково. Інакше працювати не вдасться. Як у клозеті: звикнути чистити і робити цю справу. У мене завжди там є помічник. Як тільки він звільняється, за його місце мало не б'ються. А я завжди обираю не самого «красівого і вєлікого». Ось зараз у мене там є Женя - не любив у житті нікого, окрім кішки. Походив два дні зі мною і сказав: «Да, дядь Юра. У меня в жизни был только один друг. Вот вы теперь второй». Другий закон: щось пообіцяв - зроби. Я мав купити хлопцеві черевики, а грошей не було. Але не купити НЕ МОЖУ! Купив і передав, ніби від матері,- щоби інші не заздрили. Коли мені там говорять, що у когось день народження, я іду й купую щось, наприклад будильник за три гривні. І третій закон - нікого не здай. Там перший пацан ніколи не знає, що мені говорив другий. Я колись приїхав (ще на стару зону), і начальник колонії говорить, що у них проблеми, якісь заворушення між підлітками, чимось вони дуже невдоволені. І каже мені - довідайтесь, у чім справа. Я мовчу. А він: «Я не питаю - хто (бо знає, що не скажу), довідайтесь, що їм не так». Пішов у зону. Через півгодини говорю начальнику - отаке-от у третьому відділенні, отаке - у шостому і п'ятому. І все владнали. Навіть по секрету я ніколи нікого не зраджував!
Потім шість років не з'являвся у Прилуках. Я надрукував у російській «Литературной газете» статтю під назвою «Детская тюрьма», в якій ствердив: якби когось посадили у чотирнадцять років, і він просидів сім, то вийшов би із колонії гомосексуалістом із кримінальною психологією. Твоє формування відбувається за гратами! Я написав чверть правди - і такий скандал! Начальство звинуватило мене у тому, що я виношу сміття з хати. В ті роки я багато їздив за кордон у різні країни. А потім одного разу приїхав у свою колонію знову, тепер із телевізійною групою Першого каналу. Ну і лишився знову, тепер надовго. Щомісяця їжджу туди на два-три дні. Щоб заново завоювати авторитет серед вихованців, мені потрібно було півтора року! Тепер інформація про мене передається від старших до новоприбулих - і все гаразд.
Я у все це вліз - тепер не можу кинути. Ці діти часом приїжджають з інших міст і живуть у моїй квартирі, я допомагаю їм влаштовуватись на навчання. Одного хлопчика посадили за те, що він украв на ліки батькові. Батько помер. А тепер він вийде з колонії - і йому нема куди йти. Я мушу про нього подбати. Така моя життєва лінія. Мені брат говорить: «Що ти вередуєш? Ти приїжджаєш - і тебе виглядає триста очей. Ти як актор на сцені. Ти ж улюбленець публіки!» Вони займають чергу, стоять під дверима. На кожного по п'ятнадцять хвилин. Часто вони беруть папір і пишуть про своє життя. Скільки у мене тем! Я там зробив літературний гурток. Діти мені поприносили вірші. Почав видавати самвидавний журнал «Горизонт», його передруковували на машинці, перемальовували. Зараз - 150 екземплярів. Знаходжу спонсорів. Збираю багато років уживаний одяг по людях, купую зошити, ручки, цукерки. Мене там чекають...
...У мене досить «густий» зараз період, я дуже багато працюю. Канал «1+1» за моїм сценарієм знімає документальний фільм «Зона особливої уваги». Перша частина - «Жорстокість», друга частина - «Секс», третя частина - «Любов». Це все присвячено життю неповнолітніх правопорушників. У колонії знято багато, але у центрі - діти. Вони розповідають, чому вони вбили, як зазнали такого життя. Моїй команді можна ходити тільки зі мною - я ж працівник колонії. В операторів доходило до істерики! Вони мені кажуть: «Пане Юрку, як хочете, але ми побіжимо за пляшкою». Бачте, я звик, а вони - ні. Сміюся часто: я, як гінеколог, бо дивлюся не на статеві органи суспільства, а на те, що там негаразд із ними. Тому, тільки побачу, майже одразу кажу, яка у підлітка стаття, за що він сидить, чи вперше вбив. Фільм складний. Режисер молодий, але знаний, він заробив уже кілька поважних премій - Максим Сурков. Він сам виріс на вулиці, а з такими працювати набагато легше. Я теж фактично і режисер, бо визначаю, який пацан піде в яку серію. Я ж усіх знаю. От, наприклад, уявіть собі ситуацію. Їх було четверо: старшому вісімнадцять (він отримав пожиттєве ув'язнення), другому - п'ятнадцять, третьому - шістнадцять, четвертому - дванадцять. Вбили діда, потім зайшли у хату, вкрали гроші і вбили бабу, яку ж могли не вбивати і забрати ті двісті гривень! У першій серії ми хочемо показати, чому виникає у підлітків така жорстокість. Це брудна, але дуже потрібна робота. Ті, хто подивляться цей фільм, не лишаться байдужими. Друга частина - про секс. У цієї голоти статеве життя починається у 12-13 років. Він їх руйнує. Це пошук задоволення, потреба грошей, псевдодорослість («я-тіпа-такой-крутой»). Тепер усі в один голос говорять, що то було дурне, не треба того. До останнього фільму «Любов» я взяв за епіграф слова одного пацана, який уже вдруге сидить. Він сказав мені: «Дядь Юр, ви знаєте, чого мені більше всього у житті бракувало? Ніжності». Мама п'юща і гуляща, батька ніколи у житті не бачив! Він тиждень не був удома, його ніхто не шукав. Ось вам і любов... Є у мене в колонії навіть два хлопці, що хочуть одружитися (в них на волі дівчата, які готові за них вийти). Робота над кіно дуже втомлює, годинами сиджу із Максимом у монтажці - у нас серії по півгодини. Перед нами завдання - зробити фільм, який би захотіла, умовно кажучи, показати Москва. Хочу зняти і в СІЗО для малолітніх. Уже подав заяву. Треба налякати тих, хто дивиться. Щоб бачили, як відкривається «очко» на дверях, оту парашу, багатоярусні койки. Вони ж там дуріють! Хто сидів більше п'яти років - це уже травма...
...Моя нова книжка «Хулігани» вміщує дві повісті: «Хуліган Зайчик» та «Мама, Рома і пацани»- повністю присвячені життю малолітніх бомжів і тих, кого посадили з якихось причин. Майже те ж саме, що й у фільмі. Там є такий невеличкий еротичний сюжет у другій повісті. Я розповідаю історію цієї мами, яка змалечку стала проституткою, і ще чотирьох хлопців, які сидять у колонії. Дуже драматична історія. Вона мені дуже важко давалася. Я колись у якомусь інтерв'ю сказав, що у цій книжці не буде ненормативної лексики, тому що вона сама по собі така, що там тільки мату й бракувало. Всі епізоди у цій книжці взяті із життя вихованців різних колонiй. На основі життєписів цих дітей. Ще у мене є один хороший матеріал, я його умовно називаю «Щоденник молодого злодія». Правда, сьогодні ця історія видається мені поки що нецікавою - без сюжету. Цей юний злодій - помічник дорослого «домушника». Історія правдива: бандит підбирає на вокзалі хлопчика і вчить його своїй справі. Посадили обох. Все треба зробити сюжетно і психологічно. У нас забагато прози вигаданої! Добудувати можна будь-який факт. Але навіщо? Є життя, яке саме підкидає історії. Мені ось пообіцяли зробити ксерокопію щоденника однієї жінки. Реальної! О, це скарб! Я з нього зроблю таку повість... Ще у мене виходять два аудіодиски - «Час прекрасний» і «Заборонені ігри». У перший начитані «Час прекрасний», «Одіссей, батько Ікара»... такі філософські речі. Другий - часто ідеї, попри все, передані і через еротику...
...Вольтер (до речі, один із тих, хто поцінував Хмельницького) написав повість «Кандід, або Оптимізм». Вона закінчується словами, які знає увесь світ: «Кожен повинен вирощувати свій сад». Герой це зрозумів після довгих мандрів і випробувань. Мій сад - література. От я пишу якісь книжки, мене можуть лаяти за лексику, бувають якісь перегини (і сам думаю інколи, що можна було стриманіше)... Але російськомовні люди читають мої книжки! Тематика моїх текстів буде потрібною завтра. Через таку тематику, через просту лексику популяризується українська культура. «Мы Вас все читаем. У нас есть свой Пелевин!» - і їх аж трусить. Я знав, що мене будуть лаяти за «Те, що на споді». Але ж у літературі не існує заборонених тем - є теми погано написані. Написати можна про все! У Жана Жене є кілька книг про життя злодіїв і гомосексуалістів. Його роман - це було перше, що я прочитав французькою. Я тоді аж просльозився, мені того чоловіка-повію наприкінці так шкода було! Така ніби бридкувата тема, але так написана і такою супермовою, що одірватись неможливо! У нас тоді книжок Жене не було, як і сексу... Я вихований на західній культурі. Але з іншого боку - на українській: мій тато - філолог, вдома була вся українська класика. Зараз більше інформації, цікавих людей для молодих письменників. Мені допомогло ще й те, що я одинадцять років працюю із музикантами. Робота у групі - це спільна праця. Я роблю текст, вони - музику. Мелодія - і ти починаєш інакше бачити світ. За еротичною тематикою у нас не бачать, про що йдеться. Письменники - це їхнє Я. Мені ж вдалося позбутися цього егоїзму...
...День Незалежності для мене є святом. Цей день омріяний моїми батьками, дідами (ви знаєте, яка у мене генеалогія - напівдворянин, напівциган, напівселянський син). Я не повинен його святкувати в унісон із нашими державними мужами, яких не поважаю. Наступного року знову поїду в Гуляйполе. Не хочу дивитися на Ющенка разом з Януковичем. Я був на Майдані і, як і всі, почуваю себе якщо не ображеним, то бодай розгубленим. Ніколи не втручався у політику. Лише коли це стосувалося мови, культури. Політика... Це коли багаті люди між собою сваряться. Колись Андрій Вознесенський написав на смерть Висоцькому такого гарного вірша (правда, Висоцький тоді вижив). Усього два рядки, і просто геніальні: «О златоустом блатаре рыдай, Россия! Какое время на дворе - таков Мессия...» Сумна і нездала ситуація політична в Україні... Що там ще є? День Конституції - туди-сюди. Не дуже й пам'ятаю, коли той день. Що у нас робиться із Конституцією? Хочете, щоби я це святкував? У мене свято є Різдво, свято - Новий рік, Паска і Трійця. Може, День української писемності? Для початку давайте трохи прокрутимо цю писемність через Східну Україну. Хто пише такі дурні формулювання? Для мене святом був Майдан. Колись, може, його увіковічать. Був момент згуртування, пробудження української свідомості. Не важливо, що сталося потім. Три тижні у мене на підлозі спало часом і по дванадцять студентів з інших міст. (Тоді в інтерв'ю для «Киевских ведомостей» Пако назвав себе «чорноробочим революції»). Дуже поважаю Олега Скрипку, який відмовився від «Заслуженого артиста». Героїчною була робота кожного, хто ходив на Майдан. Цього року свято Майдану було непевним. Виявилося, що нема кому це святкувати...
...Нестор Махно - це український політик-революціонер, який досі недооцінений нашою наукою і громадськістю. Згадайте хоча би одну таку деталь - ні Петлюра, ні Скоропадський не є настільки відомими у світі, як він. Книжки Махна перекладені всіма мовами світу. Чому? Махно - геніальний син народу, як Шевченко. Він був Ніхто і звали його Ніяк. Селянський син, п'ята дитина в сім'ї. Про нього ходять дивні легенди: бандит, сидів у тюрмі, де його і навчили політиці... Яке то має значення, якщо та тюрма відкрила йому якісь політичні ідеї, і він спромігся згуртувати навколо себе колосальну кількість людей, написати книжки? Постать достойна того, щоби в усіх містах України, де Махно побував, йому пам'ятники ставили! Жан Жене у тридцять років був засуджений до довічного ув'язнення як злодій, гомосексуаліст, рецидивіст. Він крав у всіх країнах Європи! У тюрмі Жене написав роман «Богоматір квітів». П'ятеро письменників на чолі зі Сартором направили листа міністру юстиції Франції: «Просимо звільнити Жана Жене, бо він може принести славу французькій літературі». Це сьогодні один із найбільш перекладуваних письменників у світі! Один із батьків театру абсурду. Франція, при всій її позірності, завжди відшукувала таких людей, давала іноземцям громадянство - «приносити славу французькій літературі». Ми ж недооцінюємо видатних синів нашої держави. Махно - це одне із тих небагатьох імен, що асоціюється з Україною. Він писав у передмові до своїх спогадів, що йому дуже шкода, бо вони виходять не рідною мовою. Для мене постать Махна стала отим поступовим приходженням до усвідомлення своєї суті. Що таке махновський анархізм? Це козаччина. Народ обирає отамана. Там немає зверху якогось міністра, замміністра...
...Національна ідея не придумується, як бюджет на наступний рік. Вона визріває. Національна ідея є конгломератом, поступовим поєднанням отих людей, які творили історію. Її поки що немає. Мене і Жадана часто критикують за ненормативну мову, за еротику і відвертість. Я не починаю гнівно махати руками, захищаючи свою позицію. Вони праві, і я правий. Наша національна ідея десь посередині. Це поступове приходження різних верств населення, різних політичних і естетичних позицій до толерантності! Так, мова моїх героїв часто звучить вульгарно. Вийдіть на вулицю міста-героя Харкова - і ви не почуєте тої поезії, бо гарно співати лише в себе вдома! Я - вуличний поет! Франсуа Віньйон, коли хочете. Моя банда начхати хотіла на слова таких критиків. Вони кажуть: «Украинский писатель - такой крутой пацан!» Я є свій серед чужих. Я повинен працювати в тилу ворога (маю на увазі мову), бо моя шпана читає ці книжки. Я роблю так, щоб ця категорія нашого суспільства не була відділеною. Мене бандити (навіть дорослі, в іншій зоні) через дві години приймають і починають досить відверто розмовляти зі мною. Уявіть, посилений режим, дванадцять років тюрми, вбивці - і вони мені одразу кажуть (це ж не підлітки), що не треба гри, вони всі - винні і знають, за що сидять. Коли я пишу про малолітніх правопорушників, разом з ними проживаю їхнє життя. Мої книжки в тюремній бібліотеці зачитані так, що їх із сторіночок скріплюють. Кожен докладає своїх особливих власних зусиль до творення національної ідеї...
...Я дуже шаную Сергія Жадана з давніх часів, це один із феноменальних письменників, який змолоду почав різко, чітко - у свої двадцять із чимось років він уже був знаним письменником. У нас такий хіба що Любко Дереш. Сергій - людина концептуальна. Він один з організаторів фестивалю в Гуляйполі, в якому я теж брав активну участь - виступав із віршами, прозою, піснями, танцями - чим хочеш. «ZEХ» я розглядаю як продовження гуляйпільського фестивалю. Для мене виступи київських і західоукраїнських письменників на сході України - це політично й культурно важлива акція. Я ніколи до цього не був у Запоріжжі. Там люди говорять і українською, і російською. До мене звернулися: «Послухайте, пане Юрку, ви читаєте вірші. Як це цікаво! Ніхто ж нічого про вас тут не знає! От ви такий модерний, абсолютно нестандартний письменник. Нам це дуже треба - щоби прийшов українець, який би не розказував, як треба вчити Шевченка та рідну мову. Щоб нам не говорили, які ми зрадники і негідники...» Так ось гасла «рідна мова і Шевченко» - програшна політика, хоча і зовнішньопатріотична. На таких же аполітичних, літературно-музичних фестивалях слід читати людям такі тексти, щоб їх зачепили. Не для себе читати!.. Треба пам'ятати, що тебе слухає інша аудиторія: ти одне можеш читати у Львові (західний українець із півслова зрозуміє якусь там «кнайпу»), а у східняків є свої пріоритети. Я читав на Гуляйполі вірш, присвячений Махнові. Написав спеціально, під настроєм. Оце воно! Східна Україна потребує живих письменників, не стандартних, вишиваних - сучасних патріотів! Я себе до таких відношу. До речі, тому мені так легко з Сергієм Жаданом, хоча він і молодший...
...Я розумію, що від мислячого інтелігента до урядовця досить далеко. Вибачте, що так самовпевнено говорю, але людей із моєю освітою брали хоча б у якісь радники! Але на бюрократичну апаратну роботу я ніколи вже не піду. Побув майже міністром (членом Національної ради з питань телебачення і радіомовлення) - і більше не хочу. Але бодай порадьтеся зі мною! Я знаю одинадцять іноземних мов, маю дисертацію, більше двадцяти книжок, ДОСВІД! Наші міністри, за Висоцьким, «каплют капельки». Не всі, на щастя, але більшість... Із міністром нашим Юрієм Павленком саме до чогось договорився. Зустрілися із ним у Прилуцькій колонії. «О, а Ви тут звідки взялися?» - запитав мене. А він теж десь недалеко там виріс. Я буду в нього радником. Ніби запрошують мене у Громадську раду МВС - матиму тепер право бувати у будь-яких тюрмах. Але це ж поодинокі, скажімо, приватні випадки!
Слухала Тетяна ТЕРЕН.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
