(Данила IВАНIВА.)
Спробуємо простежити ставлення Української держави до сфери, важливість якої у час становлення незалежності мала би усвідомлюватися з особливою значущістю.
Після розпаду СРСР Україні дісталася потужна база телебачення і радіомовлення. Її складали три загальнонаціональні телемережі з майже стовідсотковим покриттям території України і три загальнонаціональні проводові радіомережі, обласні телецентри. Як розпорядилася держава цим багатством? За короткий час дві найпотужніші телемережі з усією багатомільйонною інфраструктурою було передано «Студії 1+1» та «Інтеру». На базі третьої створено Перший державний національний телеканал. Але згодом із його ефіру без належної підготовки та забезпечення повноцінними власними мережами вилучили обласні телерадіокомпанії. Відтоді канал УТ-1 перетворився на суто столичний телеканал. Для порівняння варто зазначити, що той же державний телеканал «Россия» не порушив, а навпаки - зміцнив співпрацю з російськими регіональними телекомпаніями, аби вповні представляти палітру життя Російської Федерації в різних царинах: політики, економіки, культури...
Українське радіомовлення на початку 90-х залишалось державним. І то швидше завдяки нерентабельності проводового радіо. А от високорентабельний Fm діапазон для нинішньої Національної радіокомпанії України досі не є «підйомним» через різні причини. Головна з них - немає реального фінансування і реальної політичної волі щодо підтримки потужного державного мовника. Якщо додати сюди розвал проводових мереж у багатьох регіонах , то тут теж маємо невтішну картину державної «радіополітики».
Розрізненість впливу на розподіл та захист свого частотного ресурсу, особливо на зорі нашої незалежності, брак єдиної державної стратегії у цьому напрямі, кволість, а подекуди відверта продажність чиновників призвели до втрат значної частини радіочастотного ресурсу в прикордонних регіонах України. Та й власники вітчизняних телерадіокомпаній лише перед новим конкурсом згадують про те, що радіочастотний ресурс держава виділяє в тимчасову оренду на умовах, прописаних у програмній концепції (ліцензія до 10 років). Пізніше цю процедуру «жалісливий законодавець» спростить, змінивши подальше ліцензування «продовженням терміну дії ліцензії». Хоча, згідно з тим же законодавством, частоти телерадіокомпаній, які порушували умови ліцензій, можуть виставлятися на повторний конкурс. Порушників багато - повторні конкурси рідкість.
З усіх зазначених колізій «телерадіошляху» можна зробити недвозначний висновок - увесь телерадіоринок України від Києва до регіонів із початку 1990-х років розвивається хаотично. Потужні загальнонаціональні мовники досі лишаються «священними коровами», яких просто ніхто не має права чіпати. Невеликі місцеві телекомпанії дивляться, як нехтують столичні телемонстри норми законодавства, і роблять те саме.
Водночас Національна рада з телерадіомовлення - контролюючий, регуляторний орган - протягом десяти років існування взагалі не була внесена в перелік організацій, що мають право стягувати штрафи! Досі остаточно не внормовано штрафні процедури і розміри штрафів із боку Національної ради, які мають затверджувати на рівні Кабінету Міністрів. Хоча в провідних європейських країнах ці штрафи сягають мільйонних сум, а оштрафована телекомпанія втрачає на ринку головне - рекламодавця.
Через те, що немає важелів реального контролю і впливу на діяльність потужних мовників, ціла стратегічна галузь стала залежною від волі «окремих персон», для частини з яких Україна - плацдарм для наживи, і не більше. Я вже не кажу про те, з якою легкістю на таких «захищених» каналах (безумовно, за великі гроші) здійснюється відверта антиукраїнська політика. Прикладів - більш ніж досить. Тут і відповіді ще на одне запитання: чому досі в Україні не розроблено й не затверджено єдиної концепції розвитку телебачення і радіомовлення , хоча розробки й напрацювання велися.
Це мав би бути документ, який на науковому, справді державницькому рівні, визначав би стратегію галузі, спрямовану на перспективу. В останній редакції Закону «Про телебачення і радіомовлення» слово «концепція» замінене «планом розвитку», який має розробити Національна рада. Робота над створенням цього документа розпочалась. Але якщо в розробці плану розвитку не буде використано міжнародний досвід, не будуть до цієї роботи залучені потужні соціологічні групи, представники різних міністерств і відомств, наукових установ, громадських організацій, документ буде недовговічним і недосконалим.
Нині в Україні функціонує майже тисяча триста телерадіокомпаній! Найбагатші країни не можуть собі дозволити подібної розкоші! Найприкріше, що така кількість не в змозі забезпечити якість.
Кабельне телебачення в Україні - тема окремого дослідження. Це - держава в державі. Зі своєю тіньовою економікою.
Досі Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення вдалося ліцензувати лише близько 70 відсотків операторів кабельного мовлення. А спротив який! Тут і міжнародні конвенції згадують, і всілякі хартії, і традиційно використовують жупел «наступу на свободу слова». А про те, що іноземний рекламодавець через «кабель» здійснює інформаційну інтервенцію на український ринок, чомусь мовчать. Про яку тоді конкуренцію, рівність у дотриманні авторських та інших прав з вітчизняними телерадіокомпаніями може йтися! Це один бiк медалі. Друга - ідеологічна. Кожна держава захищає свій інформаційний простір. Чому ж до нас із такою легкістю цілі іноземні «теледивізії» зайшли?! Це щось антиприродне - сидіти й дивитись, як тебе, твою країну, твою історію поливає багном телеканал, якого тобі «завів у хату» український кабельний оператор. Завів, не несучи жодної відповідальності за свого «троянського коня»...
Реклама на вітчизняному телебаченні й радіо - зона священна. «Рекламний пиріг» України занадто малий, щоб чесно розподілити його між усіма претендентами. Тоді за які кошти живе величезна армія вітчизняних телерадіокомпаній? І чому при кожному новому конкурсі на канали і частоти черга на ліцензії не меншає? Чи не проглядаються тут відверті схеми заробляння коштів із порушеннями чинного законодавства та їх приховування? Контроль над рекламою наче навмисне розпорошено різними законодавчими актами між різними державними структурами. Ніхто конкретно не несе відповідальності за цей сегмент ринку, який, за найскромнішими підрахунками, мав би поповнювати держбюджет не на мільйони - на мільярди!
А рекламний цинізм потужних телерадіоканалів щодо своїх колег у регіонах! Скажімо, «Інтер» кілька років тому відкрив свої «корпункти» в усіх регіонах України з метою перехопити місцеву рекламу. Підготовлені рекламні блоки без жодних ліценцій видаються в ефір з місць, врізаючись у програму «Інтера». Гроші місцевого рекламодавця, який безумовно «клює» на ефір у сітці рейтингового каналу, без жодних проблем перетікають до столиці. Цим завдається нищівного удару інфраструктурі місцевого мовлення! Новий Закон «Про телебачення і радіомовлення» забороняє таку практику рекламного здирництва. Але хто його виконує? Приклад «Інтера» наслідувала низка інших мережевих телеканалів, таких як СТБ, ІСTV, «Новий канал»... Тому не випадково за останні роки десятки місцевих компаній змушені перетворитися на ретрансляторів київських каналів, фактично відмовившись від власного мовлення. Проте той же «Інтер» може собі дозволити святкувати власне десятиріччя бучніше, ніж День незалежності України.
Стосовно державного телебачення, то його утримує Держбюджет. І цей Держбюджет (точніше сказати - його хронічний дефіцит) за роки незалежності привів інфраструктуру держтелерадіомовлення до межі банкрутства: технічного, творчого, морального. Державна студія - це вже, як чемодан без ручки: і кинути шкода, і нести важко. Працюючи на початку 1990-х на посаді головного редактора однієї з обласних студій телебачення, я наївно дивувався: чому державі не потрібні обласні ТРК? Чому їм відводиться роль «останньої Попелюшки з останньої казки»? Адже і традиції в кожної студії були свої, і кадри, а головне - творчий дух, бажання бути потрібним людям. За кількістю запитів від телеглядачів, соціальним спрямуванням мовлення ці студії вже тоді були де-факто громадськими. І не варто було ламати ті традиції, а можливо, за цей час підвести до єдиного знаменника і на їхній основі утворити суспільне телерадіомовлення?!
На жаль, державні телерадіокомпанії фактично покинула рідна держава. Не знайшлося для них відповідної стратегії розвитку і в Держкомтелерадіо. Залежно від волі місцевого керівництва, активності самих колективів та їхніх генеральних директорів десь більше, десь менше розбудовано власні телемережі. А що далі? Ніхто сказати не може.
Отже, позиції держави й на рівні телерадіогалузі регіонів заслабкі. Там уже давно розправили крила потужні комерційні телерадіокомпанії, утворені здебільшого за принципом київських, лише «фігури» за ними стоять дрібніші, місцевого масштабу.
В Україні давно тривають дискусії щодо роздержавлення телебачення і радіо, створення суспільного телерадіомовлення. Але чи враховується той незаперечний факт, що далеко не всі державні кордони у нас іще погоджено з сусідами, а деяких (на морі) і взагалі нема, і що реальна загроза існуванню нашої держави - не вигадка письменників... Чи не помилкою буде сьогодні добровільно відмовитися від державного телебачення і радіо?
Тим більше що повноцінне суспільне телебачення може дозволити собі багата країна з розвинутою економікою, стабільними доходами середнього класу громадян. Нам же в нинішній ситуації загрожує гірший «дубль» російського ОРТ, каналу, який фактично ні за структурою, ні за наповненням, ні за «тінізацією діяльності» не відрізнятиметься від звичайного комерційного каналу, хоч у яку красиву обгортку його загорни. Сама нестабільна ситуація в Україні, економічна й політична, змусить піти таким шляхом. Хоча й знімати з порядку денного ідею створення суспільного телебачення в Україні також було б неправильно. У нинішній період загроз - і внутрішніх, і зовнішніх - первинним (і головним) сегментом майбутнього суспільного телемовлення міг би стати канал «Культура». Народ і влада врешті мають усвідомити - настав час захищати, а подекуди вже й рятувати свій «ідентифікаційний код» - національну культурну ідентичність. І що швидше високі чини це усвідомлять, то меншою буде загроза знищення української самобутності. Досі багато наших співвітчизників, на жаль, живе колишніми стереотипами, ілюзіями, аналізує політичну ситуацію за підручником «Истории СССР». Хто відкриє перед ними ще донедавна забуті, замовчувані імена великих постатей України? Хто їх познайомить із мистецтвом, літературою - нашим багатонаціональним золотим надбанням?
Одна вітчизняна Fm-станція захоплено (до речі, українською) пропонує рубрику: «Цей день у світовій історії». Там є місце всім світовим подіям і постатям. Окрім українських. Наче й не було, наче й нема такої держави у світовій історії - колишній і новітній. Це що - необізнаність ведучої, сценариста, керівника радіокомпанії? Боюся, що коріння такого «нехтування і забудькуватості» заховано далеко глибше. Готувати програми просвітницькі, дитячі, молодіжні, пізнавальні просто нікому. Кажуть: не наш формат. Український аудіопродукт також «не в форматі». А подивіться в ліцензійні зобов'язання теле- і радіокомпаній. Там визначено конкретні параметри для подібного мовлення, де й соціальна тематика є, і українська мова ефіру... Дехто, завбачливо повписувавши собі в програмні концепції значний відсоток дитячих, просвітницьких програм, отримав ліцензії за мінімальними коефіцієнтами.
На жаль, поки що на найвищих державних рівнях не усвідомлюють необхідність вирішити це стратегічне питання. Щоправда, у Програмі розвитку культури до 2007 року, затвердженій Президентом України В. А. Ющенком, є пункт про відкриття каналу «Культура», є відповідна постанова Кабінету Міністрів... Але відкритим лишається головне питання - частотного ресурсу для «Культури». Державними каналами (і «Культурою» також), згідно з повноваженнями, опікується Державний комітет телебачення і радіомовлення. Схоже, структура і завдання самого цього органу потребують докорінних змін. Заважають паралелі, закладені законодавством, у діяльності Держкомтелерадіо та Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Співпраця цих двох інституцій досі була непродуктивною.
Створення цього нового для України державного органу на початку незалежності було викликане передусім появою значної кількості недержавних телерадіокомпаній, якими треба було опікуватися. З іншого боку, це був досить сміливий крок народних депутатів у питанні демократизації суспільства, адже Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення створювалася за принципом рівного представлення двох гілок влади - виконавчої та законодавчої. Чотири члени Нацради - від Президента, чотири - від Верховної Ради.
За часів президентства Кучми приклад із Нацрадою був однією з небагатьох «козирних карт» зримого вияву демократії. Лише кілька країн колишнього СРСР спромоглися створити подібні державні інституції. У всіх решті, зокрема і в Росії, керівництво електронними ЗМІ зосереджене в руках ідеологічних міністерств. Але українське ноу-хау і тут дало про себе знати: ми, створивши нове, не відмовилися від старого (Держкомтелерадіо), породивши таким чином двох непримиренних супротивників. Навіть більше - існування обох державних органів передбачено Конституцією. Ця невизначеність є не лише збитковою з точки зору витрат на утримання двох державних апаратів, вона шкодить усьому процесові розвитку телебачення й радіо в Україні. Додайте ще сюди Укрчастотнагляд. Нескоординованість цих трьох структур, а також намагання різних політичних груп впливати на них є першопричиною негараздів, які позначаються на розвитку вітчизняного телерадіомовного простору.
За час існування Нацрада змінювала свою адресу сім разів. І нині вона фактично бездомна (приміщення по вул. Прорізній, 2 досі юридично за нею не оформлене). Забезпечення оргтехнікою конституційного органу не витримує жодної критики. Більшість представників Національної ради в регіонах узагалі не мають ні комп'ютерів, ні доступу до інтернету, ні відео-, аудіотехніки. Витрати на зв'язок, відрядження настільки лімітовані, що загадкою лишається, яким чином представникам вдається здійснювати контрольні функції щодо місцевих телерадіоорганізацій. Моніторинговий центр Національної ради досі не доведено до такого рівня, щоб міг здійснювати постійні цілодобові моніторинги бодай центральних теле- і радіоканалів з «вибіркою» окремих порушень: щодо реклами, фільмів без прокатних посвідчень, мови передач тощо.
Проблеми телерадіомовного простору як ніколи нині потребують уваги та реагування, можливо, навіть на рівні Ради національної безпеки і оборони України. План розвитку телерадіомовлення, над яким нині працюють у Національній раді, має стати фундаментальним документом, над яким мають попрацювати різні міністерства, науковці, соціологи... Він має врешті визначити формати мовлення. Доцільно було б до затвердження Плану розвитку утриматись від оголошень нових конкурсів на частоти.
Практика домовленостей з телерадіокомпаніями щодо виконання ними норм законодавства, проведення спільних нарад, тренінгів (аж до підписання спільних меморандумів) досі, на жаль, результатів не дали. Переконливим фактом є телевізійний ефір, який уже 15 років з дня проголошення незалежності «виховує» українську націю, породжуючи бездуховність і деградацію з одного боку, а з другого - спрямовуючи величезні неконтрольовані фінансові потоки у приватні кишені.
Якщо когось це влаштовує, то, може, й справді не треба нічого змінювати в нашому українському телерадіопросторі?
Микола ГРИЦЕНКО,
керівник прес-служби
Національної ради України
з питань телебачення і радіомовлення.
Коли Валентина Руденко, радник Президента Віктора Ющенка, у 2006 році на великій нараді у Секретаріаті (тоді так називалася президентська адміністрація) казала, що Росія готується до війни з Україною, інші відповідали, що це її суб’єктивний погляд. >>
Із минулого квітня, коли врешті-решт прийняли закон про суспільне мовлення, активно обговорюються питання перетворення у нову за суттю і змістом, не залежну від влади структуру державної Національної телекомпанії, видимою частиною якої для широкого загалу є ефіри Першого Національного. >>
Депутат кількох скликань, нині керівник Комітету Верховної Ради з питань свободи слова й інформації Микола Томенко для оприлюднення свого ставлення до телевізійних політичних ток–шоу і їх ведучих активно використовує блогосферу. Він різко негативно ставиться до того, що громадянин іншої країни Савік Шустер веде, по суті, передвиборчі програми, що заборонено законом, і закликає податківців прискіпливіше слідкувати за доходами телевізійників–заробітчан. У розмові з Миколою Володимировичем ми вирішили з’ясувати, чи такі досить радикальні судження й оцінки в інтернет–просторі трансформуються в офіційні депутатські запити й ініціативи. >>
Якщо інформацію про життя в Україні черпати з ефірів телеканалів, можна вважати, що влада тільки те й робить, що дбає про «маленьких» українців, і живемо ми чи не найкраще у світі. Насправді ж маємо суціль економічні й політичні проблеми, а свобода слова засобів масової інформації здебільшого перетворилася на піар можновладців. Чому нас, м’яко кажучи, дезінформують і чи можна боротися з інформаційними маніпуляціями — з цими питаннями ми звернулися до медіа–експерта Наталії Лигачової. >>
Минулого тижня Верховна Рада 345 голосами призначила на посаду голови стратегічного перед виборами парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Юрія Стеця. З народним депутатом–медійником, кандидатура якого стала компромісом для провладних й опозиційних сил, говоримо про можливості відстоювати права опозиційних журналістів та майбутні парламентські вибори. >>
Запроваджувати День україномовної преси недоцільно — так написала від імені Президента України Ганна Герман у відповіді на звернення Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса. Звернення було датоване 25 листопада 2011 року, «Україна молода» писала про цю ініціативу. Відповідь радника Президента — керівника головного управління з гуманітарних і суспільно–політичних питань АП датована 3 січня. Те, що пані Герман не вклалася у визначений законом термін відповіді, — дріб’язок у порівнянні з висловленою позицією влади. >>
