Котра година «па масковскаму врємєні»?

Дефіцит градусників (антикитайський досвід)

      Список-результат номінації «Обрії» найбільше, либонь, віддзеркалює проблемність сучасного українського суспільства. Не дивно: тут репрезентована адаптаційна література — книжки, які допомагають успішно соціалізуватися. Серед семи видань, визнаних читачами найважливішими, — п'ять заторкують мовні проблеми. Це вельми тривожний симптом, бо за нормальних умов нація звертає мало уваги на свою мову — це як повітря, якого не помічаєш, поки тобі його не перекриють. Леся Ставицька (книжки котрої також у «чудовій сімці») поставила цій анемії діагноз: «Інформативна незабезпеченість українського слова».

      Завважимо, що серед цих п'яти мовознавчих праць (додамо сюди ще п'ять, які фігурують у цілому списку) — лише одне видання є літературною пам'яткою: «Словарь української мови Бориса ГРІНЧЕНКА» (до речі, перевиданий по тому іншими видавцями, принаймні, ще двічі). Решта — актуальні, ба навіть злободенні посібники з «мовомислення» (ще одне визначення пані Ставицької). А за великим рахунком, і «Енциклопедія Сучасної України», і УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія є поодинокими, а тому гостро дефіцитними спробами інформативно забезпечити комунікаційні канали модерного українського мовомислення.

      Той, 1991-го року, наклад книжки Бориса АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА «Як ми говоримо» становив 50 тисяч копій, і  перевидавалася вона далі кількаразово. Але для видання, якого потребує кожна нова демографічна хвиля (а це приблизно 5 — 7 років), цього вочевидь замало. Так само бракує у повсякденні й книжок Святослава КАРАВАНСЬКОГО, хоч останнім часом у нього і виходить приблизно одна нова книжка на рік (й одразу зникає з прилавків). І «Фразеологічний словник української мови» перевидавався, і «Правописний словник» Григорія ГОЛОСКЕВИЧА (перевидано цього року). А вже опублікованих варіантів «Російсько-українського словника» й не злічити — «абрісівський» (№24 у рейтингу) вирізняється поміж них ретельністю осучаснення, потужною варіативністю та компактністю подання  лексичного розмаю. А все одно цих книжок не вистачає.

      Отут, на поверхні, й лежить «дорожня карта» для держави, яка мусила б цю проблему розв'язати. Зрештою, уже кілька років існує держпрограма сприяння розвиткові української мови (фінансує Мінкульт), але ні асортиментних, нi кількісних, ні хронологічних пріоритетів досі не виставлено, через що немалі бюджетні кошти (торік — 20 млн.грн.) фактично спливають у пісок. Мовно-адаптаційна література важить для суспільства не менше від класики — може, саме нею треба в першу чергу наситити бібліотеки (а їх у нас, разом зі шкільними, понад 40 тисяч)?

      Звичайно, лінгвістичні видання, що фігурують у номінації «Обрії», обов'язково мусять бути у громадських книгозбірнях (і то не в поодинокому примірнику). Та головне — вони мусять бути в особистих бібліотеках. А тому ті книжки повинні буквально окупувати прилавки книгарень. Спровокувати це також по силі державі: оголосити тендер на перевидання Антоненка-Давидовича, Караванського, Голоскевича та іже з ними і вкласти у цей проект гроші, достатні для демпінгового продажу  новинок. В Україні, коли йдеться про державне «розрулювання» соціально-психологічних проблем, висновок сумний: якщо погодитися із сучасною західною філософією, що мова — це дім буття, то змушені визнати, що за 15 років незалежностi наші уряди не спромоглися провітрити цей дім; тут і досі тхне колоніальними задвірками. «І каждий день національні гімни / На балалайці хором ісполняєм», — як сказав би Подерв'янський.

      Кватирка ж до українського дому буття, як переконують вчені, відкривається доволі легко, бо, «незважаючи на російськомовне обличчя більшостi українських міст, насправді шар російської мови і культури в структурі етно- та лінгвоментальности українців дуже тонкий, під ним залягає грубезний масив українського мовомислення, генетичного коду мови» (Л.Ставицька).

      Отже, треба щонайменше інформаційно забезпечити входи до цих покладів, а затим уже й заходитися нарешті здійснювати ідею Пантелеймона Куліша, який ще 1857 року в листі до Григорія Галагана (котрий тоді саме переймався, як би ми тепер висловилися, проблемами активізації мовомислення українців) писав: «Ми збагатили московську річ словами, котрих при їх темноті науковій у москалів не було. Тепер треба взять своє назад з лихвою, не вважаючи на те, що хазяйствував на нашому добрі Пушкін та інші».

Мухи в бурштині (естетика вербальної свободи)

      Як на мене, найбільш евристичним мовознавчим виданням останнього п'ятнадцятиріччя стало трикнижжя Лесі СТАВИЦЬКОЇ: «Короткий словник жаргонної лексики української мови», його  значно розширене через два роки перевидання під назвою «Український жаргон». Словник та монографічне дослідження «Арго, жаргон, сленг: Соціяльна диференціяція української мови». Авторка — завідувачка відділу соціолінгвістики академічного Інституту української мови — зробила, здається, більше, аніж усі заангажовані мовною проблемою політики, публіцисти та функціонери разом. Тепер, коли її праці опубліковано, аж дивно: як же ми досі не помічали такої простої схеми та однозначно-рятівних висновків з неї?!

      Логіка пані Ставицької така: будь-яка мова (і українська також) щоденно побутує у своєму розмовному варіанті, де лінгвостандарти стовідсотково використовуються хіба з інформаційною метою (поставити запитання або повідомити щось так, аби тебе зрозуміли однозначно). Буттєва ж комунікація, як уже давно показали філософи, перебуває під юрисдикцією її величностi Гри. Ігрові механізми — головні в моворозвитку. І на найшвидших обертах ці механізми працюють саме в позастандартному, жаргонному мовленні. Бо, вважає пані Ставицька, існують «прагматичні потреби жаргоновживання».

      Ці потреби, за великим рахунком, диктує інстинкт виживання. У філософському сенсі — як спроба протиставитися жорстокій екзистенції життя. Протиекзистенційний же імунітет людини і суспільства підтримує гумор. А гумор у чистому вигляді — це вербальна гра.

      Таким чином, розвинута, реактивна, жвава жаргонна лексика постає як показник мовного здоров'я (це, даруйте, як нормальне випорожнення за безперебійної роботи кишечнику). Можна сформулювати інакше: якщо мова не творить жаргону — це ознака серйозної, смертельної, коли хочете, хвороби (спробуймо, наприклад, уявити жаргон на латині). Мова, яка не творить жаргону, волає суспільству про «брак метафізичної радости, гри та задоволення від мови в мовному існуванні етносу» (Л.Ставицька).

      Дослідниця діагностує наявність хвороби («лінгвальна неповноцінність») сучасної розмовної української, але водночас констатує наявність здорової у своїй основі імунної системи: «Загальновідомим є той факт, що українська фразеологія значно багатша за російську, а тому українська жаргонна фразеологія вражає своїм розмаїттям і експресивним потенціялом... («іти — шевелити матнею; крах, кінець — мертві бджоли»)». І далі, незважаючи на російську мовну окупацію, пише таке: «Російські форми засвоюються в готовому вигляді, і лінгвокреативний аспект їх функціонування майже не виражено. Лексичні глибини української мови, її семантичні та звукові константи спливають у полі свідомості етнічного українця, який використовує сленг».

      Тут можна зробити хибний висновок: якщо українці поголівно спілкуватимуться ненормативною лексикою — з мовою буде все о'кей. Це — плутати причини з наслідками. Ще російський філолог від Бога Віктор Шкловскій на початку минулого століття помітив: коли добре володієш нормою, то особливо приємно часом від неї відступити. На тому ж наголошує і пані Ставицька: «Поглиблення і вдосконалення знання рідної мови на всіх рівнях мовної системи, без чого немислима на її основі мовна гра».

      В останньому романі Стівена Кінга «Зона покриття» (2005; 2006 —український переклад) є епізод, який яскраво ілюструє роль жаргону в опануванні мовою. За сюжетом твору частина людства позбавлена будь-яких надбань людської культури, з мовою включно; але «кастрати» швидко вчаться знову, «пригадують» мову. З артикуляцією та фонетикою у них іще великі проблеми, і спостерігачеві важко дібрати, чи вони спілкуються за допомогою звуків, як тварини, чи вже — як люди? І раптом чути: «— Бля! — криком відповів інший. Жодних сумнівів бути не могло. «Бля» важко з чимось переплутати». Висновок очевидний: зомбовані істоти таки опанували мовними нормами, що й дозволило їм перейти на рівень експресивної лексики.

      Масова ж свідомість (принаймні, інтелігентна масова свідомість) сприймає ненормативне мовлення переважно негативно, ставлячи знак рівностi між ним і запозиченим у росіян матом (який становить лише невеличку частинку позастандартної лексики). Дослідниця висуває такий контраргумент: «Ревнителі чистоти мови протиставляють жаргонні стилі комунікації дискурсові красивого слова, солов'їної гармоніки літературного стандарту — проте саме їхній дискурс нерідко приховує банальну брехню, ненависть, лукавство, нахабно-витончене маніпулювання людською свідомістю та поведінкою. Така мовна інтенція — чи не найвищий вияв безкультур'я, духовного виродження, натомість жаргонний дискурс, попри гвалтування мовних смаків, є все-таки адекватом дійсности, іноді страхітливої за найекстремальніший жаргонний ряд».

      Зрештою, нічого революційного в такому погляді немає — тільки тверезість. Понад сто років тому тверезо-спостережливий лікар Чехов писав: «Насколько я понимаю порядок вещей, жизнь состоит только из ужасов, дрязг и пошлостей, мешающихся и чередующихся». І далі майбутній великий письменник розмірковував над роллю літератури-дзеркала: «Никакая литература не может своим цинизмом перещеголять действительную жизнь... Для химиков на земле нет ничего нечистого. Литератор должен быть так же объективен, как химик; он должен отрешиться от житейской субъективности и знать, что навозные кучи в пейзаже играют очень почтенную роль, а злые страсти так же присущи жизни, как и добрые».

      Література, яка уважно приглядалася до сленгу, виконуючи, в суті справи, роль непрофесійно цнотливих або ж просто лінивих соціологів, завжди піддавалася остракізму. Згадаймо, як неоднозначно поставилися сучасники до «Енеїди» Котляревського. А все тому, що цей твір, «справжня скарбниця бурсацьких арготизмів, відбив соціолект полтавської духовної семінарії 1780—1789 років, де тоді навчався письменник» (Л.Ставицька). Арготизм, сказати б, мислення й понині закидають Котляревському деякі літературознавці, вважаючи його за традиційного натхненника мовної «розбещености» нової української літератури, від Забужко до Жадана — що вже казати про Подерв'янського!

      На щастя, вже чути серйозні тверезі голоси не лише мовознавців, а й літературознавців. Професор Ярослав Голобородько пише: «Лесь Подерв'янський подає гранично строкату, як реальне життя-буття, мовну й мовленнєву, тональну й інтонаційну реальність... У форматі української художньої свідомості він довів, що естетика, поетика й мистецька етика не страждають на хвороби обмежень» (правда, нагадує рімейк до вище наведеної цитати Чехова?). Професор Тамара Гундорова у своїй оцінці Подерв'янського зміщується у бік соціології ще далі: «Він зафіксував ситуацію «нашого часу», героєм якого став мат... Оргазми дегероїзованої буденної посттоталітарної свідомости». А професор Леся Ставицька в усіх цих віддзеркаленнях вбачає не лише індикаторну користь, а й суто прагматичну: використання сленгу в літературі «розтабуйовує заборонений плід, а отже, робить його до певної міри нецікавим... Непристойним є якраз те, що заборонене! Як не парадоксально, але сама заборона і є непристойністю, бо ж породжує непристойність». 

      Взоруючи лише на застиглу мовну («літературну») норму, ми фактично ховаємо голову в пісок, воліючи не помічати процесів, що відбуваються у повсякденному живому мовленні, яке й відбиває плин життя. Ігноруючи мовні зміни, ми, таким чином, заплющуємо очі на довкружні соціопсихологічні проблеми. Та ще, буває, починаємо мститися мові (та відбиткові — літературі) за її відвертість. А той самий Подерв'янський попереджав:

«Не можна мстить! Повинні ми любити

Всіх підарасів, злодіїв, убивць,

Бо кожен з них нарід».

      Якби ми не цуралися живої мови, то так цілком адекватно міг би виглядати один із пунктів Універсалу національної єдности...

      Так, ненормативна лексика — головний «будівельний» матеріал гумору. І в цьому сенсі розлогі приклади пані Ставицької та укладений нею словник — ніби конспект такої собі гумористичної епопеї. Декілька прикладів навмання: САМОГОН: рукопис;

СПАТИ: сидіти на спині; ТАКСІ: фара; ТАТУЮВАННЯ: масть; ТЕЛЕФОН: толя; дисковий — трактор; СПРАВИТИ ВЕЛИКУ НУЖДУ: бандероль відправити; УНІТАЗ: ощадкаса; ШОФЕР громадського транспорту: тракторист.

      І — висновок: «Соціюм побачить себе у дзеркалі своєї ж мови (часто вже літературно обробленої, естетизованої) і заговорить цією мовою впевненіше, голосніше». Коли ж цього не станеться, коли українська не творитиме «національні» розширювачі синонімічного сленгового ряду», — жодні розігріті консерви a la Панас Мирний нам не допоможуть. Живий народ вибере живу мову — нехай і сусідську. І буде, як у видінні Подерв'янського: «Натовп пада на коліна. Серед мертвої тиші чути приємний кацапський голос: «Масковскоє врємя — двєнадцать часов».

Костянтин РОДИК,

головний редактор журналу «Книжник-review».

Номінація «Обрії»

довідкова, спеціальна, науково-популярна та ділова література

Борис АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ. Як ми говоримо. — К.: Либідь, 1991

Святослав КАРАВАНСЬКИЙ. Практичний словник синонімів української мови. — К.: Кобза, 1993

Б.ГРІНЧЕНКО. Словарь української мови: в 4-х т. — К.: Наукова думка, 1996

УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. — К.: Ірина, 1999

Великий тлумачний словник сучасної української мови. — К.—Ірпінь: Перун, 2001

Енциклопедія сучасної України. Т.1-3. — К.: Координаційне бюро Енциклопедії Сучасної України НАН України, 2002-2004

Леся СТАВИЦЬКА. Короткий словник жаргонної лексики української мови; Арго, жаргон, сленг: Соціяльна диференціяція української мови; Український жаргон. Словник. — К.: Критика, 2003-2005

8. Фразеологічний словник української мови: в 2 кн. — К.: Наукова думка, 1993

9. Атлас світу. — К.: Картографія, 2005

10. Святослав КАРАВАНСЬКИЙ. Російсько-український словник складної лексики. — К.: Академія, 1998

11. А.А.БУРЯЧОК, Г.М.ГНАТЮК, С.І.ГОЛОВАЩУК та ін. Словник синонімів української мови. У 2-х т. — К.: Наукова думка, 2000

12. Григорій ГОЛОСКЕВИЧ. Правописний словник. — Л.: НТШ, 1994

13. В.А.РОМЕНЕЦЬ. Цикл видань з історії психології. — К.: Либідь, 1998-2005

14. Энциклопедия Амосова. — Донецьк: Сталкер, 2002

15. Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник. — К.: Українська енциклопедія, 1991

16. Юридична енциклопедія. В 6 тт. — К.: Українська енциклопедія, 1998-2002

17. Мічіо КАЙКУ. Візії: як наука змінить ХХІ сторіччя; Гіперпростір: наукова одіссея крізь паралельні світи, викривлений простір-час і десятий вимір. — Л.: Літопис, 2004-2005

18. Хто є хто в українських мас-медіа. — К.: К.І.С., 1997

19. Елізабет ФЕНВІК. Мати і дитина. Нове видання. — Л.: БаК, 2002

20. Френк НЕТТЕР. Атлас анатомії людини. — Л.: Наутілус, 2005

21. Г.де БЛІЙ, Пітер МУЛЛЕР. Географія: світи, регіони, концепти. — К.: Либідь, 2004

22. Людина. Навчальний посібник з анатомії та фізіології. — Л.: БаК, 2002

23. Інтелектуальна власність. Словник-довідник. У 2-х тт. — К.: Ін-Юре, 2000

24. Російсько-український словник. — К.: Абрис, 2004

25. Пол Э.САМУЭЛЬСОН, Вильям Д.НОРДХАУС. Экономика. — К.: Вильямс, 2000

26. Марк БЛАУГ. Економічна теорія в ретроспективі. — К.: Основи, 2001

27. Вільям Ф.ҐАНОНҐ. Фізіологія людини. — Л.: БаК, 2002

28. Владимир СПИВАКОВСКИЙ. Если хочешь быть богатым и счастливым, не ходи в школу. — К.: Гранд, 1996

29. Психиатрический энциклопедический словарь.  — К.: МАУП, 2003

30. Алексей ДУНАЕВСКИЙ, Дмитрий ГЕНЕРАЛОВ. Премия «Оскар». Претенденты и победители. — Винница: Континет-ПРИМ, 1997

* Оскільки культурну «вагу» книжок зіставити важко, сім книжок-номінантів на найбільшу кількість голосів розставлено за хронологією виходу в світ. Решту видань подано відповідно до результатів голосування.