Олена Бондаренко: Раніше рівнялася на Мартіну Хінгіс, а тепер — сама на себе

      Видатними результатами українські майстри ракетки не радували своїх прихильників уже давно. З часів Андрія й Наталі Медведєвих у нашому тенісі на тривалий час утворилася прірва. Зменшуватися вона почала лише недавно — зусиллями насамперед представниць прекрасної статі. На початку ІІІ тисячоліття у Києві, Харкові, Донецьку, Каховці, Ялті заявили про себе сестри Бондаренко, Тетяна Перебийніс, Ольга Савчук, Юліана Федак, Юлія Бейгельзімер, Юлія Вакуленко. Наші дівчата почали пробиватися до основних сіток престижних турнірів і просуватися вгору рейтингом Асоціації тенісисток-професіоналок (WTA). Українки з'явилися на турнірах серії «великого шолома», взялися навіть потроху «пощипувати» іменитих тенісисток. Але гучних перемог бракувало — межею мрій наших дівчат здебільшого було третє коло престижних змагань. І ось минулої неділі стався прорив. Упродовж тижня на представницькому турнірі у Люксембурзі 22-річна киянка Олена Бондаренко переграла одну за одною п'ятьох суперниць, четверо з яких (!) стоять вище за неї в рейтингу. Таким чином, Альона здобула перший у своїй кар'єрі трофей в одиночному розряді. Як уже писала «УМ», ця перемога на турнірах серії WTA стала другою для наших спортсменок за часи незалежності України (в далекому 1993-му приз над головою піднімала ще одна представниця Києва, Наталя Медведєва).

      Чесно кажучи, зустрітися з Оленою ми планували ще два-три тижні тому, звернувши увагу на покращення результатів середньої з трьох сестер Бондаренко. Коли дівчина несподівано для всіх виграла турнір, відкладати далі було нікуди. Хоча, з іншого боку, тепер виникла проблема домовитися про інтерв'ю, адже бажаючих поговорити з новоспеченою чемпіонкою Люксембургу виявилося забагато. Як зізналася Олена, увагу до українського тенісу в її особі вона відчула лише зараз. Обіцянку зустрітися з «УМ» вона дотримала, і вже у вівторок, наступного ж дня після повернення до України, завітала в гості до нашої редакції.

«Звикаю до уваги і вчуся говорити»

      — Олено, ви все ще перебуваєте в полоні радісних емоцій чи вже прийшло розуміння того, що ви «накоїли»?

      — Ні, всієї величі свого вчинку ще не усвідомила. (Сміється). По прильоті додому мені розповіли, що 13 років ніхто з українок не вигравав на престижному турнірі. Мабуть, усвідомлення цього настане на великій прес-конференції, коли побачу перед собою десятки журналістів і телекамер.

      — Чи не страшно йти на зустрічі зі стількома «акулами пера»?

      — Потроху звикаю до цього. А те, що теніс у нас користується популярністю, несподівано для себе відкрила лише вчора, в аеропорту, коли мене зустрічали журналісти.

      — З якими ж планами ви відправлялися на змагання до Люксембургу?

      — Готувалися до нього ми посилено — це точно. А їхала з Києва просто з бажанням пограти в теніс. (Сміється). Коли дізналася, що моєю першою суперницею буде славнозвісна француженка Марі Пірс, — ну, думаю, давай пограємо, подивимося, на що ми здатні і хто з нас кого може чимось здивувати. У мене багато що виходило, я зовсім не хвилювалася. Після матчу Пірс сказала, що я добре грала.

      — А далі? Апетит приходить під час їжі?

      — Кожна зустріч вийшла особливою. Другий матч — проти словенки Катаріни Среботнік. Я хоча й поступилася у першому сеті, грала спокійно й довела свою перевагу. Нервувалася лише у другій партії чвертьфіналу проти француженки Наталі Деші та особливо — у «валідольному» півфіналі з чешкою Кларою Пешке.

      — Що ви відчували в той момент, коли у півфіналі поступалися з рахунком 2:5 і були близькими до поразки?

      — Здаватися я не збиралася. Часу особливо замислюватися не було, а в голові майнула тенісна приказка: «Де 2:5, там і 7:5». Звісно, я не думала, що так вийде. Проте вирішила, що втрачати нічого, — спробую поборотися, щоб глядачам було цікавіше. Чешка хвилювалася не менше за мене, тому сама дуже швидко зробила помилку, коли мала матч-бол, і віддала мені гейм на своїй подачі. У мене ж подача виходила добре, пішов психологічний підйом, на якому я й виграла цей поєдинок.

      А далі — вирішальна дуель з італійкою Франческою Ск'явоне. Вона вийшла ледь не найпростішою і найспокійнішою на турнірі. Я переважно раділа, коли забивала м'ячі. На прес-конференції після змагань я хвилювалася значно більше — ще не звикла до цих процедур.

      — Якими мовами володієте? Змогли відповісти іноземній пресі?

      — Пробую англійською, та поки що не надто досконало. Жартую, що заробила грошей на курси англійської мови.

      — Гарні мають бути курси за 95 тисяч доларів! Ви ж саме стільки заробили за перемогу в Люксембурзі?

      — Так. Але з них ще вираховують податки (у Люксембурзі приблизно 20 відсотків).

      — Яке значення для вас мають хороші призові?

      — Гроші грошима, але на першому плані — не вони, а виграш турніру. Не будеш же під час матчів замислюватися про премію, а не про якість удару?..

«Ба-бах» від першої ракетки

      — Приблизно у вашому віці Мартіні Хінгіс, схоже, набридло грати, й вона вирішила зав'язати з тенісом. У вас такого бажання ще не виникало?

      — Ні, хоча ракетку в руках тримаю з чотирьох років. Пару сезонів тому справді було якось важко тренуватися. До занять почала ставитися не як до улюбленої справи, а як до необхідної роботи. Але з часом це минуло. Адже якщо ставитися до тенісу як до повинності — гарних результатів не дочекаєшся. Мабуть, я тоді охолола через велику кількість турнірів і брак перемог. Зараз знову отримую задоволення від гри, і поки воно присутнє, буду виступати.

      — На корті вам більше властивий авантюризм чи схиляєтеся до прагматичних дій?

      — Усе залежить від суперниці й перебігу поєдинків. Але взагалі-то я не проти побігати по корту, люблю й потужно бити — сил, здається, неміряно. (Сміється). Перед подачею зазвичай думаю: ризик — благородна справа — і «ба-бах»!

      — А самі подачі когось із суперниць боїтеся?

      — У Люксембурзі найважче було з подачею Среботнік. Але сама себе заспокоїла так: якщо справляюся із потужною подачею своєї молодшої сестри, то впораюся і зі словенкою. Справді, Катя крупніша за мене, і подавати в неї виходить краще.

      — Чи є серед суперниць високого класу тенісистка, гру якої ви вважаєте взірцем для себе?

      — У віці 10-12 років мені дуже подобалася німкеня Штеффі Граф, котра на початку 1990-х була в зеніті слави. Пізніше стала приваблювати гра швейцарки Мартіни Хінгіс... А так в основному рівняюся на себе (сміється).

      — Не мрієте вийти на корт проти когось із перших номерів світу й довести, що можете грати не гірше за них?

      — Бажання протистояти комусь конкретно в мене немає. А якщо тривалий час виступати на високому рівні, то рано чи пізно доля зведе з кожною з них.

Мама — тренер, бухгалтер і водій

      — Олено, якщо повернутися до тенісної бухгалтерії і порушити тему витрат на професійний теніс: виплат від WTA за участь у турнірах вистачає хоча б на перельоти до міст, де ті турніри відбуваються?

      — Дивлячись як грати і де. Коли багато програєш — ясна річ, що в мінусах і в питанні фінансів. Узагалі-то я не веду підрахунків, і поки мішка для грошей не завела, моїм бухгалтером залишається мама. Більша частина витрат іде на перельоти. Поки що літаємо в економ-класі, але прагнемо підвищитися до бізнес-класу. (Сміється).

      — Зараз уже кінець сезону, а вам саме зараз вдалося набрати потужних обертів. Як це у вас вийшло?

      — Секрет тут простий — постійні щоденні тренування. Тривалий час мене переслідували травми, що заважало грати на повну силу. Тепер я в нормі.

      — А чого ж раніше не виходило? Працювали ж, мабуть, не менше?

      — Схоже, що надто багато замислювалася над тим, чому ж не виходить. Ймовірно, зайві думки стосовно того, що треба виграти, піднятися вгору в рейтингу, лише заважали.

      — Ви самі налаштовуєтеся на матчі чи хтось допомагає?

      — Зазвичай сама, адже я вже багато років мандрую по турнірах без батьків (хоча частенько — з сестрами).

      — Вашу тенісну долю визначили саме батьки?

      — Скоріше, мама. Хоча тато був боксером і зараз займається з нами фізичною підготовкою. Коли дві години з ним попрацюєш, уже нічого більше не хочеш, але це приносить результат. У дитинстві ми, всі три сестри, дружно ходили на танці, балет. А коли прийшов час визначатися з майбутньою долею, віддали перевагу тенісу.

      — Місце для тренувань у столиці для вас знаходиться?

      — Так, на Лісовому масиві. Там розташоване республіканське вище училище фізичної культури, де ми навчалися й тренувалися. Кілька років тому перед відкритим чемпіонатом США знайшли хардове покриття на Печерську, поблизу метро «Арсенальна».

      — Свій перший міжнародний турнір пам'ятаєте?

      — Таке важко забути, причому спогади переважно неспортивного характеру. (Сміється). З мамою, тіткою й сестрою Лєрою ми вчотирьох поїхали на машині у Хорватію. Мама тоді лише три місяці, як отримала права, а там же на Балканах — гірський рельєф, дороги вузенькі, ледь дві машини можуть розминутися. Вночі в горах такі відчуття... Після тієї поїздки мама тиждень боялася сідати за кермо.

Партії за мовною ознакою

      — Виступати в парі ви почали з сестрами, Катериною й Валерією, але цього року спробували себе і з іншими партнерками. З однією з них, білорускою Анастасією Якимовою, навіть виграли свій перший турнір — у Стамбулі. Втомилися грати із сестрами?

      — Насправді Катя тоді лікувалася після травми, й мені не було з ким грати. Я добре знаю Настю, тому запропонувала виступати разом, — результат перевищив очікування. І все ж мені краще грати з сестрою: зараз ми розуміємо одна одну без слів, хоча раніше й були певні складності. Ображалися одна на одну, кричали, а от на чужій людині невдоволення виказувати не будеш.

      — Наскільки ви з сестрами схожі одна на одну?

      — Думаю, ми дуже різні. Краще відповіла б, мабуть, мама. Стосовно себе скажу, що не люблю конфліктувати, навіть із суддями ніколи не сперечаюся.

      — На турнірах із тенісистками з інших країн активно спілкуєтеся?

      — Чесно кажучи, в основному ходимо вдвох із Катею. А розмовляємо переважно з російськомовними тенісистками. На турнірах високого рівня взагалі всі гуртуються за мовними ознаками: іспаномовні — з іспаномовними, й так далі. До того ж за багато років всі добре вивчили одна одну, тому особливого бажання нав'язуватися ні в кого немає.

      — Після того, як ви піднялися від змагань рівня ITF до WTA, — було відчуття, що перебуваєте поруч із справжніми зірками?

      — Ну, автографи брати ні до кого не ходили. Всі звичайні люди.

      — А розрекламована росіянка Марія Шарапова як поводиться?

      — Вона, мабуть, спілкується з суперницями чи не найменше порівняно з іншими. Гонорова трохи.

      — А пригадуєте свій перший турнір серії «великого шолома»?

      — Це було минулого року в Австралії. 22 години до Мельбурна добиралися...

      — Машиною? (Сміємося).

      — Ні, літаком, але це теж дається взнаки. Добу спали, ще три дні потім приходили до тями. До того ж виявилося, що ніхто з нас навіть до кваліфікації не потрапив. Через це було сумно, хоча відпочили там непогано. У незвичній обстановці відсвяткували Новий рік: у Києві зима, а там спека 42 градуси.

«До кінця року непогано б потрапити у тридцятку»

      — Якому покриттю ви надаєте перевагу?

      — Мені особисто подобається грати на грунті — тут частіше трапляються цікаві й довгі розіграші м'яча. Хоча мама каже, що в мене краще виходить на хардових кортах. Але ж там долю очка можна вирішити лише одним ударом. Проте найдалі на турнірах «великого шолома» я пробилася на траві в Уїмблдоні — до третього кола.

      — Зараз ви піднялися як ніколи високо у світовому рейтингу. Зупинятися не збираєтеся? Як будете втримуватися?

      — Восени турніри вже здебільшого проводяться у залах, тому гравців там небагато і слабких туди не запрошують. До кінця року планую виступити на чотирьох змаганнях WTA. За їхніми підсумками, якщо бути скромною, хотілося б закріпитися у тридцятці кращих. Вже днями відправляюся на Кубок Кремля до Москви, потім будуть поїздки до Цюріха, Лінца. Тож розслаблятися часу немає. А взагалі-то у мене велике бажання стати кращою тенісисткою планети, вигравати на турнірах «великого шолома». Думаю, якщо тренуватися і цілеспрямовано йти до своєї мети, то всього можна досягти.

      — Система нарахування очок дозволяє стати першою ракеткою світу, не вигравши жодного турніру. Що ви обрали б: постійно вибувати десь у третьому колі чи десять разів вилетіти у першому матчі, але одного разу виграти фінал?

      — Звісно, краще стати переможницею турніру! Ці відчуття не можна порівнювати з емоціями після виграшу у другому колі. Але програвати десять разів у першому раунді я не збираюся.

      — У змаганнях жінок нерідко важливу роль відіграють нерви. Наскільки ви психологічно стійка?

      — Подивимося за рік — якщо в рейтингу буду вище 33-ї позиції, значить, усе в порядку.

      Зрозуміло, що після поразок сумую. Але хіба що один день. Бо графік змагань дуже напружений, тому надовго впадати в депресію ніколи.

      — Як ви ставитеся до того, що останнім часом жіночий теніс отримав майже такі права, як і чоловічий, зокрема за сумами виплат призових?

      — Це приємно. Жінки (зараз на чолі з американкою Мартіною Навратіловою, а раніше — з Біллі-Джин Кінг) постійно борються за рівноправ'я в тенісі. І на кожному турнірі серії «Гранд слем» дівчата збираються на спеціальну вечірку, де обговорюють свої проблеми.

«Після відвідин Балі почала вивчати географію»

      — Олено, ви живете фактично мандрами з турніру на турнір. Не втомилися від постійних перельотів?

      — Справді, здається, побували вже в усіх країнах. Одного разу, наприклад, необережно заявилася на турнір у Балі (курорт в Індонезії. — Ред.), не подивившись на карті, де це. Виявилося, слід летіти 18 годин, це недалеко від Австралії. Там, звісно, красиво, але я сказала, що більше ніяких Балі мені не потрібно. З того часу уважніше ставлюся до географії і намагаюся грати ближче до домівки.

      — З усіх країн, де ви побували, де найкраще себе почували?

      — Однозначно — в Італії: там мені подобається все. Починаючи від макаронів, привітних італійців, організації турнірів. У будь-який час дня чи ночі можна зустріти на вулицях людей — не те, що в Німеччині, там увечері сумно.

      — А ви любите активне нічне життя?

      — Звісно що не під час турнірів. По завершенні можемо в кафе посидіти. А в Києві — і на дискотеки походити. Інколи по суботах відвідую клуби, де гарна музика.

«Мені резиденції за кордоном не потрібні — їхати з України не збираюся»

      — Українські тенісистки поступово піднімаються в рейтингу — в сотні кращих вас уже четверо. А коли наші дівчата зможуть гідно виступати і в команді на Кубку Федерації, як, наприклад, росіянки, італійки?

      — Думаю, якщо серйозно віднестися до «Фед капа» і підготуватися саме командою, ми зможемо показати непоганий результат.

      — Як у вас складаються відносини з іншими співвітчизницями — професійними тенісистками?

      — Хороші стосунки. Якщо десь перетинаємося на турнірах — обов'язково спілкуємося. У юнацькому віці ми, здається, грали одна проти одної, а от на дорослих турнірах поки що не доводилося — тож змагаємося заочно, хто вище підніметься у рейтингу. Нещодавно, наприклад, тренувалися тут поруч із донеччанкою Ольгою Савчук. З нею й дружу найбільше.

      — А з ким підтримуєте дружні стосунки поза кортом і поза сім'єю?

      — Найкраща подружка в мене залишилася зі школи. Вона раніше займалася фехтуванням, а зараз працює тренером з фітнесу. Коли виходитиму заміж, її покличу у дружки. Головне — щоб вона не зірвала весілля (сміється).

      — Олено, ви народилися у Кривому Розі, а чому переїхали до Києва?

      — Десять років тому вирішили, що треба вчитися майстерності у спортивній школі в столиці. Мама сюди перебралася через рік, і ми побачили, що в Києві більше можливостей.

      — От ваша колега-тенісистка Юлія Вакуленко обрала собі за резиденцію Барселону. А у вас немає бажання мешкати десь за кордоном?

      — Мені подобається жити в Україні, тому не збираюся кудись їхати звідси.

      — Наразі рівень тенісних змагань, що проводяться в Україні, не надто високий. Але все ж таки чи не думали ви виступити перед власною публікою?

      — Я б з радістю, але для цього треба, щоб у нас організували турнір WTA із відповідним підбором суперниць. Бо брати участь у турнірах нижчої серії, ITF тощо мені вже немає ніякого сенсу — зможу заробити до рейтингової скарбнички зовсім мало очок.

      — У професійному тенісі є багато високих і дуже престижних нагород. Мабуть, тенісна програма олімпіад із «великим шоломом» не зрівняється. Але чи не хотіли б ви спробувати свої сили на Олімпійських іграх — за два роки в Китаї?

      — Наскільки я знаю, на Олімпіаду їдуть два тенісисти від країни, яких делегує національна федерація. Потрібно демонструвати гарні результати, виступати за збірну в Кубку Федерацій, тоді будуть шанси поїхати у Пекін. Мені було б приємно представляти Україну на Олімпійських іграх. Звісно, виграш олімпійської медалі — це особливі відчуття.

      — Багато відомих тенісисток, крім спортивних прибутків, чимало заробляють і на рекламних контрактах. Сумновідома росіянка Курникова більше прославилася саме на модельному поприщі, а не на корті. До вас ще не надходили подібні пропозиції?

      — Поки — ні. Якщо надійдуть — розглядатиму. Але головніше все ж таки — демонструвати гарну гру й результати на корті.

      — Зрозуміло, що професійний спорт віднімає більшу частину життя тенісиста. Чи маєте неспортивні захоплення?

      — Та якихось особливих не маю. Так, читаю книжки, жіночі журнали — все, що потрапить під руку на турнірах. Бо там буває нічим зайнятися, тому сумую за рідною мовою. І за російською. Тож хапаюся за будь-яку літературу.

      — Удома бібліотеку не зібрали?

      — Там немає місця — все зайнято кубками. (Сміється.) Мама нарахувала, що всі три сестри завоювали близько 120 призів.

      — У тенісному середовищі нерідко трапляються романи між спортсменами. Вам ніхто в око ще не впав — Роддік, Федерер?.. Чи, може, до вас хтось загравав?

      — (Сміється). Принаймні я ні до кого не придивлялася. Тенісу й так забагато у моєму житті, тому не думаю, що поєднаю долю з кимось зі світу спорту.

      — Якщо хтось із молодих людей запропонує вам руку і серце, у нього будуть шанси вас підкорити?

      — Зовсім мало. Наразі цим питанням я не переймаюся. Та й мама не радить. (Сміється). Хоча, зрозуміло, ми з сестрами вже вважаємо себе дорослими людьми. Але і з батьками можемо порадитися в чомусь.

      — Де збираєтеся зустрічати найближчий Новий рік?

      — Мабуть, поїду на турнір до Австралії. (Сміється). Але можливо, залишуся у Києві, бо люблю відзначати це свято в родинному колі. Взагалі, це чи не єдиний випадок, коли я можу побувати на свято вдома. Адже решта «червоних» дат, у тому числі й дні народження, проходять повз мене — на турнірах за межами України.

ДОСЬЄ «УМ»

Олена Бондаренко

Професійна тенісистка

33-й номер світового рейтингу WTA

(на 3 жовтня 2006 р.)

Народилася 13 серпня 1984 р. у Кривому Розі.

Зріст — 169 см, вага — 55 кг.

Тренер — Наталія Бондаренко (мати).

Переможниця турнірів серії WTA у Люксембурзі (жовтень 2006 р.) в одиночному розряді й у Стамбулі (травень 2006 р.) — у парному. Виграла чотири турніри серії ITF в одиночному розряді й вісім — у парному.

Незаміжня. Має сестер Катерину й Валерію, також професійних тенісисток.

ЗОВНІШНІЙ ВИГЛЯД

Краса «по-бондаренківськи»

      Зустрінеш Олену Бондаренко на вулиці — і не подумаєш, що це перша ракетка країни, чемпіонка серед професіоналок. Її імідж — «дівчина з сусідньої вулиці»: прості джинси із заниженою талією, відкритий живіт із прикрасою на пупку, проста, чорна блузка з широкою «шнурівкою» на грудях. Серед особливих ознак — вельми довгі як для тенісистки, і при цьому доглянуті нігті з нанесеними на них малюночками.

      — Олено, а у всіх тенісисток такий манікюр як у вас? (Загальний сміх). Грати не заважають?

      — Мені — ні. Це моє нове хобі. Тепер я дбайливо ставлюся до нігтів, «працюю» з ними, тому вони не ламаються.

      — Через спортивний режим вам, мабуть, доводиться дотримуватися якоїсь дієти?

      — Я взагалі їсти не люблю — харчуюся лише по святах. (Сміється). Причому стежу більше навіть не за спортивною формою, а за фігурою. В основному ж тенісистки намагаються вживати побільше вуглеводів, зокрема у вигляді макаронів. А от моя сестра Катя, хоч і тенісистка, до нестями обожнює солодощі: може їсти їх без перерви. Тому, мабуть, і удар у неї сильніший. (Знову сміється).